Тієї ночі Левко двічі прокидався від негучних звуків. Спершу йому здалося, що вітер ворушить гілля старої яблуні біля стіни. Вдруге десь унизу коротко рипнули двері, але будинок одразу знову стих. Левко полежав, прислухаючись, і вирішив, що дерево осідає після сирого дня. Старі будинки ніколи не мовчать цілком.
Прокинувся він трохи пізніше, ніж звичайно. На кухні було холодніше, ніж напередодні. Левко накинув светр, вийшов у коридор і помітив на підлозі вузьку смугу вологого бруду. Вона тяглася від задніх дверей до кухні.
Левко зупинився.
Двері були причинені, але клямка трималася криво. На дереві біля замка виднівся свіжий світлий слід. Господар не торкнувся ручки. Повільно повернувся до кухні й побачив відчинену шафу, в якій увечері залишили документи Семена.
Папки лежали на підлозі. Підписані аркуші-підкладки були зсунуті й пом’яті. Полиця, де зберігалися записник, листи, телеграфні стрічки та зашифрований аркуш, спорожніла.
Не було й металевої коробки.
Левко обвів кухню поглядом. Ноутбук стояв на підвіконні. На столі лежав телефон, який він забув поставити на заряджання. Шухляда з грошима на щоденні витрати залишалася зачиненою. Зникло тільки те, що напередодні вони досліджували разом із Миколою та Романом.
На краю столу лежав порожній конверт із написом «Фотографії. Оригінальна якість». Флешки, яку Микола передав Левкові перед від’їздом, усередині не було.
Він дістав телефон, відійшов у коридор і набрав 102.
Черговий кілька разів попросив нічого не чіпати, не зачиняти двері й не ходити приміщеннями без потреби. Після дзвінка Левко зателефонував Миколі.
— Коробки немає, — сказав він замість привітання.
Микола не відразу зрозумів.
— Якої коробки?
— Семенової. І паперів немає. Хтось заліз у будинок уночі.
— Ви вже викликали поліцію?
— Так. Сказали чекати надворі.
— Нічого не торкайтеся. Я зараз приїду.
Дорогою Микола набрав Романа. Краєзнавець вислухав мовчки, а потім запитав:
— Усе зникло?
— Левко каже, що коробка й документи. Ще не знаю точно.
— Фотографії у вас залишилися?
Микола знизив швидкість і, не відводячи погляду від дороги, торкнувся кишені, де лежав телефон.
— На телефоні є. Флешку я залишив Левкові.
— Телефон нікому не віддавайте й нічого з нього не видаляйте. Я теж приїду.
Біля будинку вже стояв патрульний автомобіль. Левко чекав за хвірткою в легкій куртці, ніби вийшов лише на хвилину. Він здавався розгубленим і раз у раз поглядав на кухонне вікно.
— Ви заходили після дзвінка? — запитав один із поліцейських.
— Ні. Тільки до того, як зрозумів, що сталося.
— Хто ще має ключі?
— Ніхто. Запасний лежить у мене в спальні.
Микола назвався й пояснив, чому приїхав. Поліцейський попросив його поки залишитися у дворі. За кілька хвилин прибула слідчо-оперативна група. Криміналіст сфотографував задні двері, доріжку й коридор, після чого всі зайшли до будинку по одному.
У кухні слідча попросила Левка показати, де саме лежали речі.
— Папери були тут, — він указав на середню полицю шафи. — У папках, кожна група окремо. Коробка стояла нижче. Телеграфний ключ — на верхній полиці, на підкладці.
— Що було в коробці?
— Коли її знайшли — документи, стрічки, старий записник, листи й телеграфний ключ. Учора ми все вийняли для огляду. Саму коробку замкнули порожньою.
Слідча підвела очі.
— Тобто той, хто її забрав, окремо зібрав документи та предмети?
— Схоже на те.
— Перелічіть усе, що зникло. Не поспішайте.
Левко називав речі, а вона записувала: металеву коробку, телеграфний ключ, кілька згортків стрічки, записник Семена Ковальчука, листи, таблицю з літерами й цифрами, аркуші з короткими позначками. Потім згадав флешку.
— На ній були фотографії всіх документів, — додав Микола. — Я зробив копію перед початком дослідження.
— Хтось знав, що носій залишився тут?
— Ми говорили про нього на кухні. Утрьох.
— Вікно було відчинене?
— Ні, але завіси сходилися нещільно, — відповів Левко.
Слідча оглянула кімнату. На видному місці стояв ноутбук. У кутку на тумбі лежав старий фотоапарат. Поряд із вазою Левко тримав невелику суму грошей на покупки — купюри залишилися недоторканими.
— Перевірте, чи не зникло щось іще, але нічого не перекладайте, — сказала вона. — Називайте, ми оглянемо.
Левко пройшов кімнатами разом із поліцейським. Телевізор, інструменти, настінний годинник, посуд і родинні речі були на місці. Шафи в спальні не відкривали. У вітальні не висунули жодної шухляди.
Безлад залишився тільки в кухні та в коридорі, що вів до підвалу.
— У підвалі теж були? — запитав Микола.
Криміналіст освітив сходи.
— На пилюці є сліди. Поки не заходьте.
Відкритий прохід до замурованої кімнати Левко напередодні закрив тимчасовими дверцятами з засувом. Тепер вони стояли відхилені. Усередині нічого очевидно не змінилося: стіл, стілець і старі полиці залишалися на місцях. Проте пил біля стола був порушений, а під ним виднівся чистіший прямокутник — там колись стояла коробка.
— Тут її знайшли? — запитала слідча.
— Так, — відповів Левко. — Під столом.
— Чи знали про це сторонні?
— Муляр бачив кімнату, коли розбирав кладку. Але коробку тоді ще не відкривали.
— Хто був присутній під час відкриття?
Левко назвав Миколу. Потім пояснив, що наступного дня приїздив Роман і оглядав знахідки. Слідча записала їхні прізвища й телефони, окремо — дані муляра.
— Не сприймайте це як звинувачення, — сказала вона. — Ми повинні встановити всіх, хто знав про речі й міг розповісти іншим.
— Про знахідку ми нікому не повідомляли, — відповів Микола.
Він згадав рух фіранки навпроти, скрип хвіртки й чоловіка, який ішов за ними до автомобіля.
— Учора за нами стежили.
Слідча повернулася до нього.
— Чому ви так вирішили?
Микола докладно розповів, як двічі бачив незнайомця біля будинку, а потім помітив його у відбитті вітрини. Роман міг підтвердити останню частину.
— Обличчя розгледіли?
— Ні. Темна куртка, середній зріст. Він тримався подалі від ліхтарів.
— Вік приблизно?
Микола похитав головою.
— Не скажу впевнено.
— Це правильно. Краще не вгадувати.
Вона занотувала опис і попросила показати місця, де вони бачили чоловіка. Один із поліцейських пішов перевірити камери на сусідніх будинках і крамниці за рогом.
Роман приїхав, коли огляд ще тривав. Побачивши порожні підкладки на полиці, він завмер у дверях.
— Стрічки також забрали?
— Усі, — відповів Левко.
— І зашифрований аркуш?
— Так.
Роман повільно зняв окуляри й протер скельця, хоча вони були чистими.
— Для продажу ці папери майже нічого не варті, — сказав він слідчій. — Принаймні без підтвердженого походження. Звичайний злодій узяв би ноутбук або фотоапарат, а не крихкий записник і рулони старого паперу.
— Металевий ключ може зацікавити колекціонера, — зауважила вона.
— Може. Але тоді навіщо забирати листи, шифр і флешку? І чому залишити техніку?
Слідча не заперечила.
— Я поки не відкидаю жодної версії. Чи могли документи містити відомості, небажані для когось сьогодні?
— Ми ще не встигли цього встановити, — відповів Роман. — Знаємо тільки рік, ім’я Семена, позивний «Артем», згадки про групу сім і скорочення «П. Б.».
— І все?
— Усе, що можна було прочитати без тривалого дослідження.
— Тоді звідки злодій міг знати, що саме брати?
Ніхто не відповів.
Поліцейський, який перевіряв сусідні камери, повернувся приблизно за двадцять хвилин. Одна камера на крамниці охоплювала перехрестя, але не сам Левків двір. На записі після третьої ночі з темного провулка вийшла постать і рушила в бік Старовільської. Обличчя розгледіти не вдалося.
— Через сімнадцять хвилин людина з’являється знову, — сказав поліцейський. — У руках щось прямокутне, темне. Може бути коробка або невелика валіза. Далі постать виходить за межі кадру.
— Вона сама? — запитав Микола.
— На записі — одна. Автомобіля поряд не видно. Але камера не охоплює двори й сусідній проїзд.
Слідча попросила зберегти запис і перевірити інші камери вздовж вулиці. Поки поліцейський телефонував власникові аптеки за два квартали, до хвіртки підійшла сусідка. Вона розповіла, що вночі прокинулася від гавкоту собаки, глянула у вікно, але побачила лише темряву біля огорожі.
— Котра була година? — запитала слідча.
— Після третьої. Я дивилася на телефон, бо довго не могла заснути.
— Людей або машину помітили?
— Ні. Тільки хвіртка ніби тихо стукнула. Подумала, що Левко кудись вийшов.
Інший сусід нічого не чув, зате згадав незнайомого чоловіка, який напередодні двічі проходив вулицею. Опис був таким самим нечітким: темний одяг, звичайна хода, обличчя не запам’яталося.
— Він ні з ким не розмовляв і не зупинявся, — сказав сусід. — Якби ви не запитали, я б і не згадав.
Отже, час крадіжки звузився, але невідомець залишався лише розмитою постаттю на записі. На відео не було видно, звідки він прийшов, куди зник і чи чекав на нього хтось за межами камери.
Криміналіст покликав слідчу до задніх дверей. На мокрій землі зберігся нечіткий слід підошви, однак доріжкою вже ходив сам Левко. Біля кухонної шафи знайшли кілька свіжих подряпин, а на підлозі — дрібну луску іржі, схожу на ту, що осипалася з коробки.
— Її не просто винесли з підвалу, — сказав Микола. — Учора коробка стояла тут, у кухні.
— І була порожня, — додала слідча. — Отже, документи, ймовірно, склали в неї перед тим, як забрати.
Ця думка вразила Левка сильніше, ніж сам безлад. Незнайомець не хапав речі навмання. Він знайшов папери на полиці, ключ на підкладці, флешку в підписаному конверті й порожню коробку внизу. Усе, що стосувалося Семена, зникло разом.
— Він міг бачити це через вікно, — сказав Левко.
— Частково, — відповів Роман. — Але з вулиці не прочитаєш напис на конверті й не дізнаєшся, на якій полиці лежать стрічки.
Слідча попросила не робити остаточних висновків до перевірки камер та опитування сусідів. Водночас погодилася, що вибір викраденого був незвичним.
— Складіть письмовий перелік, — сказала вона. — Додайте розміри коробки, її пошкодження, усі помітні позначки. Якщо маєте фотографії речей, вони потрібні для справи.
— Фотографії є в моєму телефоні, — відповів Микола.
Він відкрив галерею. На першому кадрі коробка ще стояла під столом у прихованій кімнаті. Далі йшли знімки замка, телеграфного ключа, згортків стрічки, сторінок записника, кожного листа й зашифрованого аркуша. Наприкінці були загальні фотографії, зроблені перед тим, як вони склали речі на окремі підкладки.
Роман переглянув кілька кадрів.
— Тут збережено порядок, — сказав він. — І майже все можна збільшити.
— Це не замінить оригіналів, — глухо промовив Левко.
— Не замінить. На фотографії не перевіриш папір, тиск олівця чи зворотний бік згину. Але зміст ми не втратили цілком.
Слідча попросила Миколу не пересилати файли через звичайні месенджери, щоб не зменшилася якість, і домовилася, як передати копії для матеріалів справи. Роман записав номери відсутніх стрічок за їхніми фотографіями. Левко приніс зошит, у якому вони раніше фіксували порядок предметів. Його злодій не взяв: зошит лежав у шухляді вітальні й зовні не відрізнявся від рахунків за комунальні послуги.
— Тут є повний список, — сказав Роман. — Це допоможе довести, що саме зникло.
— Чому він не забрав і його? — запитав Левко.
— Можливо, не знав про нього. Або не мав часу шукати все.
Микола перегорнув сторінки. Біля кожного номера стояла коротка примітка: «стрічка 1», «лист без підпису», «таблиця», «записник». В окремому рядку було зазначено, скільки фотографій зроблено.
— Шістдесят вісім кадрів, — прочитав він. — Усі в телефоні.
Після завершення огляду криміналіст закінчив роботу біля пошкоджених дверей. Слідча дозволила Левкові поставити тимчасовий засув, але попросила не викидати зламану клямку й замок. Левко погодився переночувати в родича, хоча залишати будинок не хотів.
У дворі Роман зупинив Миколу біля хвіртки.
— Учора цей чоловік ішов за нами не з цікавості, — сказав він.
— Можливо, він і заліз.
— Можливо. А можливо, лише дивився й передав комусь іншому, що побачив.
Микола згадав, як незнайомець не прискорив кроку й не ховався, доки його не помітили. Він поводився так, наче головним було не наблизитися, а пересвідчитися, де саме зберігають знахідку.
— Про коробку знали ми, муляр і той, хто дивився у вікно, — сказав він.
— Ще той, кому хтось із них міг розповісти.
— Ви підозрюєте муляра?
— Ні. Я не хочу підозрювати людину лише тому, що вона виконувала роботу. Але хтось дізнався про кімнату дуже швидко.
Левко вийшов до них із копією заяви. На його обличчі розгубленість змінилася образою.
— Дід зберігав це понад сто років, — сказав він. — Стіна встояла, будинок пережив ремонти, а ми відкрили кімнату — і за кілька днів усе зникло.
— Не все, — відповів Микола.
Він підняв телефон. На екрані залишався відкритим зашифрований аркуш. Літери й цифри були дрібними, проте чіткими.
— У нас є фотографії. Ми зможемо продовжити.
Микола перегорнув останні кадри. Він фотографував не лише сторінки, а й обгортки стрічок, написи на краях, звороти листів і порядок речей у коробці. Учора така ретельність здавалася зайвою пересторогою. Тепер кожен кадр був єдиним свідченням того, що вони справді бачили. Навіть якщо оригінали не повернуть, можна буде зіставити дати, прочитати видимі фрагменти й відновити послідовність записів.
Злодій забрав носій, залишений у будинку, але не міг знати напевно, скільки ще копій існує.
Роман кивнув, але подивився не на екран, а на кухонне вікно. Завіса була відсунута, і з вулиці добре проглядалося місце біля столу, де напередодні стояла коробка.
Звичайний злодій залишив у будинку речі, які можна було одразу продати, і забрав старі папери, незрозумілі стрічки та заіржавілий телеграфний ключ. Він відшукав навіть носій із фотографіями й склав усе в ту саму металеву коробку.
Отже, крадіжка не була випадковою.
Хтось знав, що саме лежало в коробці.
