Чому я вирішив написати цю книгу
Іноді історія родини починається не зі старої фотографії, не зі спогадів бабусі чи з пожовклого листа. Іноді вона починається з одного прізвища, випадково знайденого серед архівних документів.
Саме так почалася ця книга.
На початку 2000-х років, коли Інтернет лише починав входити в повсякденне життя, я вирішив пошукати інформацію про своє прізвище — Лихач. Мене цікавило все: походження роду, долі людей, які його носили, історія місць, де вони жили.
Переглядаючи сторінку за сторінкою, я натрапив на матеріал, який назавжди змінив моє ставлення до власної родинної історії.
На сайті Центру «Меморіал» була опублікована інформація про Лихача Олександра Гнатовича — уродженця мого рідного села Курне.
Це ім’я не було для мене зовсім чужим.
Ще в дитинстві я чув уривки розмов дорослих про родича, якого колись забрали і який більше ніколи не повернувся додому. Особливо часто про нього згадували в 1970-х роках, коли родина отримала звістку про його реабілітацію. Тоді вперше з’явилися офіційні документи, а разом із ними — обережні розповіді про людину, ім’я якої багато років боялися вимовляти вголос.
Та в дитинстві я ще не розумів усієї глибини цієї трагедії. З роками спогади стерлися, залишивши лише окремі уривки почутого.
І ось через багато років знайоме прізвище знову постало переді мною — цього разу на екрані комп’ютера.
Перед очима були сухі архівні рядки: дата народження, місце проживання, вирок, дата смерті.
Але за цими кількома рядками стояло ціле людське життя.
Документи свідчили, що Олександр Гнатович Лихач став жертвою сталінських репресій. Його остання дорога закінчилася в урочищі Сандармох у Карелії — одному з найстрашніших місць масових розстрілів ХХ століття.
У 1937–1938 роках в урочищі Сандармох проводилися страти в’язнів — письменників, науковців, священників, селян, робітників, військових. Людей різних національностей, професій і переконань об’єднала одна спільна доля — вони стали жертвами тоталітарної системи.
Серед них був і мій родич.
«1906 г. р., место рождения: с. Курное, Киевской обл., украинец, заключенный Беломорско-Балтийского комбината НКВД. Тройкой НКВД Карельской АССР от 19.02.1938 г. осужден по ст. 82 (побег). Расстрелян 04.03.1938 г. на ст. Медвежья Гора (Сандармох). Реабилитирован прокурором Карелии 28.07.1997 г.»
Тоді я вперше по-справжньому замислився над тим, скільки людських доль приховують архіви. За кожною справою, за кожним рядком у документах стоять чиїсь мрії, надії, сім’ї та життя.
Так почалося моє багаторічне дослідження.
Я почав збирати все, що ще можна було знайти: архівні документи, фотографії, родинні перекази, спогади старших людей, свідчення очевидців та історичні матеріали. Поступово переді мною відкривалася не лише доля однієї людини, а історія цілої родини.
Озираючись назад, я часто думаю, що від своїх предків успадкував не багатство й не високі посади. Від Гната мені дісталася любов до ремесла, від Олександра — наполегливість, від батька Володимира — цікавість до техніки та вміння знаходити вихід із будь-якої ситуації. Саме цей невидимий спадок виявився найціннішим.
Та згодом я зрозумів ще дещо важливіше.
По батьківській лінії мій дід став жертвою сталінських репресій. По материнській — дід був комуністом, фронтовиком, учасником Другої світової війни, людиною, яка щиро вірила в радянські ідеали й воювала проти нацизму.
Здавалося б, ці люди опинилися по різні боки історії.
Але саме їхні діти згодом створили одну сім’ю.
Саме тому ця книга отримала назву «По різні боки історії».
Це не лише історія родин Лихачів і Руденків. Це історія України ХХ століття, побачена через долі звичайних людей. Історія про те, як велика політика входила в людські домівки, розділяла сім’ї, змінювала долі та залишала слід на багато поколінь уперед.
Ця книга — спроба повернути із забуття тих, кого історія намагалася стерти.
Це книга про пам’ять.
Про родину.
Про любов до рідної землі.
І про людей, які, опинившись по різні боки історії, зрештою стали однією родиною.
