По обіді Микола звернув на Старовільську й пригальмував біля старого одноповерхового будинку. Номер на хвіртці збігався з тим, який йому продиктували телефоном. Дім стояв трохи нижче від тротуару: за довгі роки вулицю не раз підсипали, і тепер нижній край вікон майже торкався рівня землі. Потемніла цегла, високий дах і важкі дерев’яні лиштви вирізняли його серед новіших оштукатурених осель.
Біля хвіртки чекав господар — сухорлявий сивий чоловік у темній безрукавці. Побачивши машину з драбиною на багажнику, він вийшов на тротуар.
— Ви Микола?
— Так. Телефонували щодо проводки?
— Телефонував. Мене звати Левко. Заходьте, бо я вже не знаю, де шукати ту несправність.
Микола дістав із машини сумку з інструментом і зачинив дверцята. За багато років роботи він виробив просте правило: перш ніж щось міняти, треба перевірити, чи є напруга і докуди вона доходить. Найчастіше несправність виявлялася не там, де її чекали господарі.
За хвірткою починався вузький, вимощений старою цеглою прохід. Ліворуч тягнулася стіна будинку, праворуч темнів невеликий сад. Від недавнього дощу земля ще зберігала вологу, але над дахами вже проступало чисте небо. Сонце схилилося на захід і ковзало по шибках теплим відблиском.
— Що саме не працює? — запитав Микола, переступаючи поріг.
— У підвалі світла немає. У кімнатах усе нормально: і лампи горять, і розетки працюють. А внизу хоч скільки клацай вимикачем — темно.
— Коли зникло?
— Учора ввечері помітив. Пішов по картоплю, натиснув — нічого. Лампочку замінив, але це не допомогло.
У передпокої Левко ввімкнув світло. Люстра засвітилася одразу. Він перевів вимикач кілька разів, наче хотів ще раз довести: в житловій частині будинку електрика є.
Розподільний щит містився біля вхідних дверей. Його встановили відносно недавно: пластиковий корпус, підписані автомати, окрема лінія на кухню й окрема — на підвал. Микола відкрив кришку, оглянув з’єднання і перевірив покази приладу. Автомат підвальної лінії був увімкнений, напруга на його виході була.
— Тут усе гаразд, — сказав він. — Покажіть підвал.
Левко повів його через кухню до невеликих дверей під сходами. Відсунув засув, натиснув плечем, і двері з протяжним скрипом відчинилися. За ними круто спускалися кам’яні сходинки.
— Обережно. Третя сходинка нижча за решту.
Микола ввімкнув ліхтар і ступив униз. Стіни звужували світловий промінь, а холодне повітря пахло сирою цеглою, деревиною та землею. Підвал був значно старший за електричний щит нагорі. У склепінчастій стелі темніли сліди давнього тиньку, подекуди оголювалася кладка. Уздовж однієї стіни тягнулися полиці з банками й порожніми ящиками, біля іншої стояв невисокий дерев’яний стелаж.
Левко спустився слідом і клацнув вимикачем. Під стелею ледь хитнувся темний плафон, але лампа не засвітилася.
— Оце і все, — мовив господар. — Вчора ще думав, що справа в лампочці.
— Добре, що почали з неї. Тепер підемо далі.
На стіні біля входу збереглися порцелянові ролики зі шматками старого крученого дроту. Вони давно ні до чого не під’єднувалися, але їх не зняли під час ремонту. Нова лінія була прокладена поруч білим кабелем у пластикових скобах.
Микола простежив її ліхтарем. Від дверей кабель піднімався до розподільної коробки під стелею, звідти одна гілка йшла до вимикача, друга — до світильника. Зовні все виглядало цілим: обгорілих місць не було, кришка коробки трималася щільно.
— Давно тут проводку міняли? — запитав він.
— Років дванадцять тому. Може, трохи більше. Тоді весь будинок переробляли. Старе вже боялися залишати.
— Хто робив?
— Майстер із сусідньої вулиці. Його вже немає. Але працював добре, досі нічого не турбувало.
Микола вимкнув автомат, переконався у відсутності напруги й лише тоді відкрив коробку. З’єднання всередині були сухі, без слідів нагрівання. Він підтягнув одну клему, перевірив інші, потім попросив Левка ввімкнути автомат. На вхідній парі прилад показав напругу. На ділянці, що йшла до світильника, її не було.
— До коробки напруга доходить, а далі десь маємо обрив, — пояснив Микола, коли вони знову знеструмили лінію. — Треба пройти весь кабель.
— То стіну доведеться довбати?
— Поки що ні. Тут усе прокладено відкрито. Спершу оглянемо.
Він почав від коробки. Кабель ішов під самим склепінням, спускався за полицями, знову повертав угору й тягнувся до лампи. У кількох місцях його закривали дерев’яні планки та мотузки, на яких Левко сушив пучки трав. Господар зняв їх і поклав на стелаж.
Під першою полицею жодного пошкодження не було. Біля кута кабель трохи провисав, але ізоляція залишалася цілою. Далі шлях перегороджував високий стелаж, притиснутий до дальньої стіни. На ньому стояли порожні слоїки, старий глиняний посуд і коробки з цвяхами.
— Його можна відсунути? — запитав Микола.
Левко подивився на стелаж без особливого бажання.
— Можна. Тільки він важкий. Ще батько його збивав.
Вони зняли верхні коробки, переставили посуд і взялися за боковини. Стелаж спершу не піддався. Ніжки вгрузли у земляну підлогу, а задня дошка зачепилася за виступ у кладці. Левко приніс короткий ломик. Разом вони посунули стелаж на пів метра, здійнявши хмарку сухого пилу.
За ним відкрилася ділянка стіни, якої майже не було видно від входу. Саме тут кабель різко повертав догори. Одна скоба була забита надто щільно: пластик втиснувся в оболонку, а біля цвяха залишилася темна поперечна риска.
Микола присвітив збоку, провів пальцем по кабелю і похитав головою.
— Ось і підозріле місце. Скоба перетиснула оболонку. Усередині жила могла переламатися.
— Через один цвяшок у всьому підвалі темно?
— Якщо обірвався провід — так. Але це зараз перевіримо.
Він від’єднав ділянку з обох кінців і перевірив її на цілісність. Один провідник справді не проводив струм. Микола зробив позначки по обидва боки пошкодження.
— Заміню цей відрізок. Кабель у вас є?
— Залишався після ремонту. Десь у коморі лежить.
Поки Левко піднімався нагору, Микола прибрав з інструментів пил і ще раз освітив місце ремонту. Тепер, коли стелаж не затуляв стіну, в око впадала не лише перетиснута скоба.
Кладка за кабелем відрізнялася від решти підвалу.
Основну стіну було складено з нерівної темно-жовтої цегли на світлому вапняному розчині. У центрі ж проступав майже правильний прямокутник із червонішої, однакової за розміром цегли. Шви були вузькі, сірі й тверді. Дві вертикальні лінії тягнулися від підлоги приблизно на зріст людини, а зверху їх з’єднував горизонтальний ряд.
Микола відійшов на крок. Прямокутник мав ширину старих дверей.
Він перевів промінь ліхтаря з одного краю на інший. Білий кабель проходив просто поверх червоної кладки. Скоби тримали його і на старих цеглинах, і на новіших, отже, коли прокладали сучасну проводку, прямокутник уже був замурований.
Згори почулися кроки. Левко повернувся з бухтою кабелю.
— Знайшли ще щось? — запитав він, помітивши, що Микола дивиться не на проводку.
— Поки не знаю. Погляньте на цеглу.
Левко підніс свій ліхтар.
— А що з нею?
— Тут кладка інша. Бачите межу? Від підлоги вгору, потім поперек і вниз. Схоже на закладений отвір.
Господар придивився, торкнувся сірого шва кінчиком пальця.
— Ця стіна завжди така була.
— Відколи ви пам’ятаєте?
— Відколи взагалі себе пам’ятаю. Стелаж теж майже весь час тут стояв. Раніше на ньому діжки тримали.
— А будинок чий був?
— Дідів. Семена Ковальчука. Потім батькові дістався, а від батька — мені. Я тут народився.
Микола ще раз оглянув межі прямокутника. У старих підвалах часто закладали непотрібні вікна, ніші або проходи між приміщеннями. Сам по собі такий слід не був дивиною. Дивувало інше: за цією стіною, наскільки він міг зорієнтуватися, мала бути не вулиця й не сусідський двір, а частина самого будинку.
— Що по той бік? — запитав він.
Левко показав угору й трохи праворуч.
— Там кімната. Вітальня.
— Під нею підвалу немає?
— Я думав, що немає. Підвал закінчується цією стіною.
— А зовні фундамент іде далі.
— Іде. Будинок же довший.
Микола нічого не відповів. Він добре знав, що старі фундаменти не завжди повторювали план житлових кімнат. Під однією частиною могла бути засипана порожнина, під іншою — суцільний ґрунт. Але прямокутний контур більше нагадував колишній дверний прохід, ніж підсилення стіни.
— Спочатку закінчимо зі світлом, — сказав він. — Тоді подивимося.
Він відміряв потрібний відрізок, зняв пошкоджену частину й закріпив новий кабель так, щоб скоби не стискали оболонку. Працював мовчки, час від часу звіряючись із лінією під стелею. Левко стояв поруч із ліхтарем, але погляд його раз у раз повертався до червоного прямокутника.
— Дід ніколи не казав, що тут були двері? — запитав Микола.
— Я його майже не пам’ятаю. Малий був, коли він помер. Батько теж нічого не розповідав.
— Може, замурували під час ремонту.
— Якого ремонту? Цю половину підвалу за мого життя тільки білили. І то давно.
— Кладка старша за теперішню проводку. Це точно. Але наскільки старша — по самій цеглі не визначиш.
Левко провів долонею по стіні й одразу витер пальці об штани.
— Може, там просто ніша. У таких будинках робили ніші для продуктів.
— Може бути.
Відповідь прозвучала спокійно, проте Микола вже сумнівався. Для звичайної ніші отвір був завеликий, майже від самої підлоги. До того ж цеглу клали з іншого боку або дуже старанно вирівняли: поверхня прямокутника сиділа врівень зі старою стіною, без звичного заглиблення.
Завершивши з’єднання, він закрив коробку й попросив увімкнути автомат. Левко піднявся нагору. За мить у стіні тихо клацнув вимикач, і підвальна лампа спалахнула жовтуватим світлом.
Після вузького променя ліхтаря приміщення здалося більшим. Стало видно кожну тріщину у склепінні, пил на банках і вологі плями біля підлоги. Червоний прямокутник тепер вирізнявся ще чіткіше. Один його край ховався за полицею, але другий ішов рівно, майже без відхилення.
Левко повернувся вниз і задоволено глянув на лампу.
— Нарешті. То справді кабель?
— Переламаний провідник під скобою. Я замінив ділянку. Тепер усе працює, але завтра ще перевірте, чи лампа не блимає.
— Скільки я винен?
— Розрахуємося нагорі.
Микола почав складати інструменти, та, проходячи повз замурований прямокутник, зупинився. При доброму світлі він помітив над верхнім рядом тонку дугоподібну тріщину. Вона виходила з одного вертикального шва, піднімалася на дві цеглини й опускалася до другого краю. Можливо, колись тут була не проста перемичка, а невисока арка, яку пізніше вирівняли новою кладкою.
— У вас молоток є? — запитав він.
Левко насторожився.
— Стіну розбивати будете?
— Ні. Тільки простукаю. Нічого не пошкоджу.
Микола взяв із сумки велику викрутку і легенько вдарив руків’ям по старій частині стіни. Відповів короткий глухий звук — так озивалася товста кладка, за якою лежав щільний ґрунт. Він пересунувся ближче до прямокутника й повторив удар.
Звук змінився.
У ньому з’явилася протяжність, ледь помітне відлуння. Микола постукав вище, потім нижче. Біля країв кладка звучала глухо, а в центрі — порожньо.
— Чуєте? — запитав він.
— Чую різницю. Але що це означає?
— За старою стіною щільно. А тут звук гуляє.
Левко сам узяв молоток. Спершу вдарив по жовтій цеглі, тоді по червоній. Другий звук був виразнішим, ніж здавалося з відстані. Господар повторив удар і завмер, прислухаючись.
— Там може бути порожнина в самій кладці? — запитав він.
— В одній цеглині — може. Але не на всій площі. Тут відгукується майже весь середній ряд.
Микола присів і постукав біля самої підлоги. Знизу звук був глухішим: можливо, за стіною лежав насип або стояла масивна річ. На висоті грудей відлуння поверталося чистіше.
Він притиснув долоню до цегли. Прямокутник був холодніший за сусідню стіну. Різниця могла пояснюватися вологістю, складом розчину чи рухом повітря по той бік, але разом із контуром колишнього проходу й порожнім звуком це вже не скидалося на випадковість.
— Може, пробити маленький отвір? — тихіше промовив Левко.
Микола глянув на годинник. Від часу його приїзду минуло кілька годин. Світло з підвального віконця майже зникло, а за шибкою лежала синя вечірня тінь.
— Сьогодні не варто, — сказав він. — Ми не знаємо товщини кладки й що її тримає. Спершу треба звільнити стіну, оглянути верх і боки. Якщо це закладений прохід, розбирати слід обережно.
— То ви думаєте, там кімната?
— Я думаю, що за цими цеглинами є простір. Який саме — побачимо, коли відкриємо.
Левко повільно поставив молоток на стелаж. Задоволення від полагодженого світла зникло з його обличчя. Він дивився на стіну так, наче вперше побачив власний підвал.
— Стільки років ходив повз неї, — мовив він. — І жодного разу не подумав.
— Бо її затуляв стелаж. Та й без світла різниці майже не видно.
— Коли зможете прийти?
— Завтра після обіду. До того часу нічого не чіпайте. Особливо верхні ряди.
Левко кивнув. Вони повернули на місце лише банки й легкі коробки, а сам стелаж залишили відсунутим. Замурований прямокутник тепер був відкритий повністю.
Перед тим як піднятися, Микола ще раз вимкнув і ввімкнув підвальну лампу. Світло спалахнуло без затримки. Роботу було завершено, однак він не поспішав зачиняти сумку. Його погляд затримався на рівних вертикальних швах, на іншому кольорі цегли й на кабелі, прокладеному поверх кладки багато років по тому.
Сучасний провід доводив лише одне: коли електрики ремонтували будинок, прохід уже був замурований. Хто це зробив, коли і навіщо — не знав навіть господар.
Левко першим рушив до сходів. Біля дверей він озирнувся.
— Ви впевнені, що там не просто земля?
Микола постукав руків’ям востаннє. Із глибини стіни повернувся тихий порожній відгук.
— Земля так не звучить.
Надворі вже сутеніло. У підвалі горіла полагоджена лампа, вихоплюючи з напівтемряви червоний прямокутник.
За пізнішою кладкою була не земля і не товща фундаменту. Там ховалося порожнє приміщення.
