Наступного вечора Микола зателефонував Романові. Вони познайомилися кілька років тому, коли Микола лагодив освітлення у виставковій залі, а Роман готував експозицію про старий Житомир. Відтоді краєзнавець іноді звертався до нього з питаннями про давні електричні мережі й телеграф.
Микола не став розповідати все телефоном. Сказав лише, що в будинку на Старовільській відкрили замуроване приміщення, а в металевій коробці знайшли старий телеграфний ключ і документи з датою 1921 року.
— Ви речі не чистили?
— Тільки замок і краї коробки м’якою щіткою. Папери сфотографували, нічим не протирали й не розгладжували.
— Стрічки розкручували?
— Одну — лише трохи.
— Надішли загальний вигляд ключа, першу сторінку записника і те, що найкраще читається на стрічці.
Левко дозволив показати фотографії, але попросив не пересилати їх іншим і не розповідати про знахідку. Микола вибрав сім чітких кадрів і надіслав Романові.
Відповідь надійшла майже за годину.
«Ключ старий, але за одним фото точного року не скажу. Записник справжній принаймні за виглядом паперу й чорнила. На одному знімку бачу “XI.21”. Треба дивитися оригінали».
Нижче Роман додав: «Нічого більше не перегортайте. Приїду завтра». Зустрітися домовилися після обіду.
Папери Левко ще напередодні накрив великими папками, не змінюючи їхнього порядку. Вікно затулив щільною завісою, а металеву коробку поставив поряд.
Близько третьої на Старовільській зупинився темний автомобіль. З нього вийшов невисокий чоловік із пласкою сумкою через плече. Він кілька секунд звіряв номер на хвіртці з записом у телефоні, потім натиснув кнопку дзвінка.
У будинку навпроти ворухнулася фіранка. Невідомий, який почав частіше стежити за Левковим двором після появи муляра, побачив, як усі троє зайшли всередину. Невдовзі він вийшов до воріт сусіднього двору.
Роман розклав на кухонному столі лупу, лінійку, м’які підкладки, блокнот і переносну лампу. Побачивши папки, схвально кивнув.
— Добре, що не поклали все назад у метал, — сказав він. — У коробці може залишатися волога або іржа. Але довго тримати аркуші відкритими теж не варто.
Левко показав зошит, у якому вони з Миколою записали порядок речей і час фотографування.
— Ми нічого не переплутали. Кожна стрічка має свій номер.
— Це вже половина справи. Найгірше, коли знахідку спочатку розбирають між собою, а потім питають, що де лежало.
Спершу Роман попросив розповісти все від моменту, коли Микола помітив іншу кладку. Занотував дати й уточнив, чи були на пилюці сліди, інший вихід і де стояла коробка.
— Іншого входу не знайшли, — відповів Микола. — Коробка була під столом біля лівої стіни. До того, як винести її, ми все сфотографували.
— А саму кімнату?
— Левко зробив загальні знімки з порога. Речей не пересували.
Роман переглянув фотографії відкритого проходу, збільшив краї старої арки й попросив показати план будинку. На нечіткому знімку технічної справи приховане приміщення не мало окремого позначення.
— План складали пізніше, ніж збудували будинок, — сказав Левко. — Точної дати тут не видно.
— На час обміру прохід уже не враховували, — підсумував Роман. — Але коли саме його замурували, за цим планом не встановимо. Речі теж дадуть лише приблизні дати.
Першим Роман оглянув телеграфний ключ, освітивши латунні частини, основу й затискачі для дротів.
— Ручний ключ звичайного типу, — сказав він. — Такі використовували в перші десятиліття двадцятого століття. Точну майстерню без клейма не назву.
— На нижньому боці є літера «С», — нагадав Микола.
Роман підклав м’який папір, обережно нахилив основу й освітив напис.
— Справді схоже на «С». Але це може бути позначка власника, майстра або просто номер, від якого лишилася частина. Поки запишемо без пояснення.
На відрізках дроту не було сучасної ізоляції, біля затискача зберігся вузлик потемнілої нитки.
— Ключ не лежав новим, — підсумував Роман. — Його під’єднували. До чого саме — окреме питання.
— У кімнаті немає дротів, — сказав Левко.
— Видимих немає. Їх могли зняти або обрізати перед замуруванням. Стіни оглянемо окремо.
З дозволу Левка він сфотографував кілька деталей із лінійкою і звірив кадри зі знімками Миколи.
— Ваші кадри важливіші, — пояснив він. — На них зафіксовано первісний стан. Мої лише допоможуть прочитати дрібні знаки.
Далі перейшли до записника. Роман не гортав його поспіль. Микола відкрив на телефоні вже зроблені фотографії, а оригінал залишився на підкладці. Так можна було збільшувати написи, не торкаючись сторінок.
На першому розвороті чітко читалося: «Семен Ковальчук. Житомир. 1921». Роман переписав рядок дослівно й поставив поряд знак питання.
— Що тут ще перевіряти? — запитав Левко. — Ім’я діда, місто й рік.
— Чи зроблено напис одночасно з іншими записами. Чи це підпис власника, чи пізніша примітка. Я не кажу, що він несправжній. Просто відділяю те, що бачу, від того, що припускаю.
На наступних сторінках ішли дати й короткі рядки. Частина була записана чорнилом, частина — олівцем. Роман збільшував кожен кадр, змінював яскравість екрана і читав уголос лише ті слова, в яких не сумнівався.
— «Листопад»… Тут «сімнадцятого» або «сімнадцята»… Нижче — «зв’язок».
Микола нахилився до екрана.
— А праворуч?
— Схоже на «не відповідати», але останніх літер не видно. Не записуватиму як готовий текст.
Кілька сторінок виявилися майже порожніми. На інших стояли лише години: «6.40», «9.15», «після 23». Біля них повторювалися короткі риски, кружечки й літери. Роман припустив, що Семен вів журнал сеансів зв’язку, але одразу застеріг: це потрібно підтвердити порівнянням зі стрічками.
На одному зі знімків у згині сторінки губилася половина рядка. Микола знайшов оригінал, вони поставили лампу збоку, і тінь від заглибленого олівцевого сліду зробила напис виразнішим.
Роман прочитав повільно:
— «Для групи 7».
— Сім людей? — запитав Левко.
— Не обов’язково. Це може бути номер групи, її умовна назва або кількість учасників. Поруч немає списку імен.
— Але цифра точно сім?
— Тут — точно.
Він переписав фразу й номер фотографії. За кілька сторінок вони знайшли ще один подібний запис: «групі 7 передати після…» Далі папір був затертий, а кінець рядка заходив під сам корінець.
Левко потягнувся розкрити записник ширше, але Роман зупинив його.
— Не треба. Одне слово не варте зламаного корінця.
— Можливо, там головне.
— Якщо збережемо зошит, прочитаємо пізніше іншим способом. Якщо пошкодимо — уже ніхто не прочитає.
Левко прибрав руку.
З вулиці донісся короткий скрип хвіртки. Усі троє прислухалися. Кроків у коридорі не було, дзвінок мовчав.
— Вітер, — сказав Левко, хоча надворі стояло майже тихо.
Микола підійшов до вікна й відхилив край завіси. Біля протилежного паркану нікого не побачив. Тільки далі вулицею повільно йшов чоловік у темній куртці. Не озираючись, він звернув за ріг.
— Хтось приходив? — запитав Роман.
— Ні. Мабуть, не нашу хвіртку зачепили.
Вони повернулися до роботи.
Першу телеграфну стрічку не розгортали. Роман відкрив на ноутбуці фотографію тієї ділянки, яку Микола зняв напередодні. На збільшенні темні риски й крапки стали чіткішими, але між ними траплялися подряпини, плями та сліди згинів.
— Не кожна риска є знаком, — пояснив він. — Частина могла з’явитися від механізму або від часу. Спочатку треба відокремити послідовність сигналів від ушкоджень.
Він накреслив у блокноті кілька груп і порівняв їх із проміжками на стрічці. Двічі стирав записане, бо одна довга риска виявилася краєм плями. Тільки третю групу залишив.
— Тут може бути слово «групі». А наступний знак схожий на цифру сім.
— Те саме, що в записнику, — сказав Микола.
— Схоже. Але я хочу побачити довшу частину стрічки. Сьогодні не розгортатимемо: для неї треба зробити рівну опору, щоб папір не скручувався назад.
Роман переглянув знімки обгорток. На двох стояли дати: «17.XI.21» і «18.XI.21». На третій число розпливлося, залишився тільки місяць.
— Тепер 1921 рік підтверджується не одним написом, — сказав він. — Записник і стрічки належать до одного періоду або їх принаймні так упорядкували.
— Що тоді відбувалося в Житомирі? — запитав Левко.
Роман не відповів одразу.
— Багато чого. Влада вже була радянська, але після воєн місто ще жило в напрузі. Через Житомир проходили військові, біженці, колишні вояки, зв’язкові. У листопаді 1921 року тривали події, пов’язані з Другим зимовим походом армії УНР. Але я не хочу прив’язувати вашу коробку до конкретної організації лише через дату.
— Телеграф ховали не для звичайних розмов, — заперечив Левко.
— Згоден. Та між «таємний зв’язок» і назвою певного підпілля ще бракує доказів.
Микола відкрив фотографію зашифрованого аркуша. Ряди літер і цифр займали майже всю сторінку. Роман довго дивився на таблицю, потім попросив показати зворотний бік.
— Схоже на ключ або допоміжну таблицю, — сказав він. — Але шифри часто виглядають простішими, ніж є насправді. Без прикладу початкового тексту можна витратити тиждень і переконати себе в неправильній відповіді.
— А якщо слово «Артем» є підказкою? — запитав Микола.
— Можливо. А можливо, це лише позивний кореспондента. Поки що він частіше стоїть біля часу передачі, а не біля таблиці.
Роман поставив поряд знімок із написом «Виклик Артема — без відповіді» та дві дідові листівки, які приніс Левко. Форма великих літер збігалася, тож принаймні частину записів, найімовірніше, зробив Семен. Та біля кількох дат почерк був різкішим.
— Тут працювала не одна рука, — обережно сказав Роман. — Або Семен писав у дуже різних умовах. Остаточно скаже фахівець із почерку.
Поки вони звіряли сторінки, невідомий чоловік знову з’явився навпроти будинку. Цього разу він не стояв біля воріт. Повільно пройшов тротуаром, наче повертався з крамниці, і лише на мить повернув голову до освітленого кухонного вікна.
Крізь щілину між завісами було видно трьох чоловіків над столом. Один тримав у руках стару листівку, другий показував щось на екрані. Металева коробка стояла збоку.
Невідомий не зупинився. Пройшов до кінця огорожі, перейшов дорогу й зник у сусідньому дворі.
У кухні Роман саме збільшив фрагмент одного з листів. У нижньому куті, під основним текстом, олівцем стояли дві великі літери з крапками: «П. Б.».
— Це вже було в записнику, — сказав Микола. — Ось тут, біля слів про другі двері.
Вони поставили знімки поряд. У записнику справді читалося: «збір — П. Б.», а нижче — «не йти прямою дорогою». У листі збереглася лише частина речення: «…після сигналу до П. Б.».
— «Пункт Б»? — припустив Левко.
— Найімовірніший варіант, — погодився Роман. — Але не єдиний. Це можуть бути ініціали людини, назва установи або умовне скорочення.
— Якщо написано «до», то радше місце.
— Так. А слово «збір» це підсилює. Запишемо робочу версію: «Пункт Б». Саме робочу, не остаточну.
На одному розвороті після «П. Б.» стояли кілька цифр і слово, від якого вціліло лише закінчення «…ська».
— Це може бути вулиця, — сказав він.
— Може. Але в Житомирі було багато назв із таким закінченням, а назви вулиць змінювалися. Без початку слова ми тільки вгадаємо.
— Старовільська? — тихо запитав Левко.
— Не бачу тут «віль». Може бути будь-що. Не підганяймо запис під цей будинок лише тому, що знайшли його тут.
В одному з листів біля «П. Б.» двічі повторювалися ті самі цифри. Вони могли бути частиною адреси або кодом маршруту, але пояснити їх Роман не зміг.
— Отже, маємо рік, — підсумував Микола. — Маємо групу сім і якесь місце, яке називали Пунктом Б.
— Маємо згадки про все це, — поправив Роман. — Що таке група сім, хто до неї входив і де був Пункт Б — поки невідомо.
— І «Артем».
— Так. Позивний, пов’язаний із передачами.
Левко подивився на металеву коробку.
— А про Семена ми знаємо тільки те, що він усе це зберіг.
— І, ймовірно, вів частину записів, — сказав Роман. — Цього вже достатньо, щоб продовжувати пошук. Але замало, щоб називати його роль.
Вони склали короткий перелік установленого, не вживаючи поки слів «підпілля», «розвідка» чи «операція»: ключ зі слідами використання, записник Семена Ковальчука, дати листопада 1921 року, позивний «Артем», «група 7» і три позначення «П. Б.». Поряд записали питання про значення числа сім, місце Пункту Б та невідому назву вулиці.
— З чого почнемо? — запитав Микола.
— Я перевірю старі назви вулиць і події середини листопада 1921 року. Ви підготуйте всі знімки в початковій якості.
— А шифр?
— Спершу зробимо точну копію аркуша. Потім шукатимемо повтори й порівнюватимемо їх з уривками, які вже читаються.
Документи повернули на підписані аркуші, накрили папками й поклали в суху шафу. Телеграфний ключ залишили окремо, а порожню коробку Левко замкнув старим ключем.
Надворі сутеніло. Роман зібрав речі, а Микола переніс фотографії на окремий носій, зберігши копії в телефоні.
— До підвалу сьогодні підемо? — запитав Левко.
— Ні. Наступного разу оглянемо стіни й можливі місця проходу дроту. Без пересування речей.
Коли вони вийшли в коридор, Микола знову почув скрип надворі. Цього разу звук був виразніший — хтось відпустив хвіртку, і металева клямка вдарилася об планку.
Левко відчинив двері. На доріжці нікого не було. Хвіртка стояла зачинена, але край мокрої землі біля неї був прим’ятий свіжим слідом.
— Може, помилилися адресою, — сказав господар.
Микола вийшов за ворота й оглянув вулицю. Ліхтарі вже загорілися, та між ними залишалися темні відрізки. Біля сусіднього паркану майнула постать. Чоловік ішов неквапно, тримаючись ближче до тіні.
— Ви його знаєте? — тихо запитав Микола.
Левко придивився, але чоловік уже відвернув обличчя.
— Не бачу. Може, хтось із сусідів.
Роман попрощався з господарем і разом із Миколою рушив до автомобіля. Вони пройшли кілька будинків, коли краєзнавець раптом зупинився біля темної вітрини й удав, що шукає щось у сумці.
— Не озирайтеся одразу, — сказав він стиха.
— Що сталося?
— У склі видно чоловіка. Він вийшов слідом за нами.
Микола глянув на вітрину. Між відбиттями ліхтарів справді стояла темна постать. Побачивши, що вони зупинилися, незнайомець також спинився біля дерева й нахилив голову, наче перевіряв телефон.
— Той самий, якого я бачив удень, — сказав Микола. — Ходив біля будинку.
— Ви впевнені?
— Куртка та сама. І зріст.
Вони рушили далі. У відбитті вітрини постать теж відокремилася від дерева. Коли до автомобіля залишилося кілька кроків, Роман різко обернувся.
Чоловік уже переходив на інший бік вулиці. Він не побіг і не озирнувся, лише звернув у темний прохід між двома подвір’ями. За мить там нікого не було.
Микола подивився на освітлені вікна Левкового будинку, потім — на порожній тротуар.
— Це не випадковий перехожий.
Роман зачинив сумку й сховав блокнот під куртку.
До цієї хвилини вони намагалися зрозуміти, хто стежив за телеграфними повідомленнями у 1921 році. Тепер стало ясно інше: хтось стежив за ними.
