Наступного вечора вони зібралися в Романовому кабінеті. Невелика кімната була заставлена книжками, папками й коробками з копіями старих карт. На столі лишилося тільки найнеобхідніше: ноутбук, Миколин телефон, Левків зошит із переліком знахідок та чисті аркуші для нотаток.
Оригіналів більше не було. Через це навіть звичайне відкриття фотографії набуло іншого значення: тепер кожен кадр доводилося розглядати так, ніби другого шансу вони не матимуть.
Микола з’єднав телефон із ноутбуком кабелем. Роман створив окрему папку, скопіював усі шістдесят вісім знімків і відразу зробив ще одну незмінну копію.
— Цю не чіпаємо, — сказав він. — Не обрізаємо, не висвітлюємо й не перейменовуємо. Працюватимемо з дублікатами.
— Поліція теж забрала копії, — нагадав Левко.
— І добре. Але для дослідження нам потрібен власний порядок. Після крадіжки не можна покладатися на один носій.
Слово «крадіжка» змусило Левка відвести погляд. Він і досі докоряв собі, що залишив знахідку в будинку. Роман помітив це, але нічого не сказав. Відкрив перший кадр — коробка під столом у замурованій кімнаті — й поклав поруч зошит.
— Почнемо не зі змісту, а з послідовності, — пояснив він. — Інакше наберемо уривків і складемо з них історію, якої могло не бути.
У зошиті біля кожного предмета стояв номер. Микола фотографував речі саме в тому порядку, в якому їх виймали з коробки: замок, телеграфний ключ, три згортки стрічок, записник, листи, таблиця та кілька дрібних аркушів. Окремими кадрами були зняті краї паперу, звороти й написи на обгортках.
Роман перейменував робочі копії за номерами зі списку. Деякі предмети мали по кілька знімків, зроблених під різними кутами. Це допомагало розрізняти згини, плями й тіні від справжніх рисок олівця.
— Добре, що ви не користувалися спалахом на кожному кадрі, — сказав він Миколі. — Бічне світло показує втиснуті знаки краще за яскраве пряме.
— Я тоді просто боявся, що відблиск закриє напис.
— Саме це нас тепер і рятує.
Перший згорток стрічки на фотографії лежав на білому аркуші. Папір був вузький, пожовклий, із темнішими краями. Уздовж нього тяглися короткі точки й риски, місцями слабкі, а подекуди майже злиті. Біля початку хтось поставив олівцем одиницю в колі.
Роман збільшив зображення.
— Цифру ми бачили й на обгортці, — сказав Микола.
Левко знайшов відповідний рядок у зошиті.
— «Стрічка один. Обгортка перев’язана ниткою. Напис нерозбірливий».
— Отже, коло з одиницею не випадкове. Можливо, Семен сам пронумерував повідомлення.
— А може, це номер дня? — припустив Левко.
— Може. Поки запишемо тільки те, що бачимо: однаковий знак на стрічці й обгортці.
Роман відкрив кадр другого згортка. На його обгортці була двійка в такому самому колі. На третьому — трійка. Поряд із цифрами стояли короткі вертикальні риски: одна біля першого згортка, дві біля другого й одна біля третього.
— Уже схоже на систему, — сказав Микола.
— Схоже. Але що вона означає — порядок, повтор передачі чи щось інше — ще не знаємо.
Вони створили на чистому аркуші три стовпчики й занесли туди всі видимі позначення. Першу стрічку Роман вирішив розбирати окремо. Він повернув фотографію так, щоб папір лежав горизонтально, підсилив контраст на робочій копії й вивів поруч таблицю телеграфних знаків.
— На реєстраторній стрічці слова не надруковані літерами, — пояснив він. — Тут записано ритм сигналу. Спершу треба правильно відділити один знак від іншого, а вже тоді перетворювати їх на літери.
— Точки й тире я бачу, — сказав Левко. — А де між ними межа слова?
— За довшими проміжками. Проте стрічка стара, місцями пошкоджена, а швидкість подавання паперу могла змінюватися. Якщо один проміжок прийняти за два, отримаємо зовсім інший текст.
На початку стрічки знаки збереглися найкраще. Роман переписав перші групи на аркуш, кілька разів перевірив відстані й почав підставляти літери. Перші дві спроби дали беззмістовний набір. На третій він пересунув межу одного знака й мовчки написав слово.
Микола нахилився ближче.
— «Групі»?
— Схоже на те.
— Українською?
— Слово, схоже, українське. Але на стрічці немає готових літер — лише послідовність сигналів. Одна група тут пошкоджена, тому ставлю знак питання.
Наступне слово було коротшим. Перша літера читалася легко, середина потребувала перевірки. Роман зіставив її з таким самим поєднанням крапок і рисок далі на стрічці.
— «Сім», — прочитав Левко. — Виходить: «Групі сім».
Роман підкреслив обидва слова пунктиром.
— Виходить попереднє читання. Не остаточне.
— Але в записнику вже була «група 7», — сказав Микола.
Він відкрив на телефоні фотографію сторінки, де між датами стояли слова «гр. 7». Роман поставив два знімки поряд. Початок стрічки й запис у зошиті вперше доповнювали один одного: число сім було не випадковою поміткою, а назвою адресата.
— Принаймні тепер зрозуміло, що це не сім стрічок і не сьома сторінка, — сказав Левко.
— Так. Найімовірніше, повідомлення призначалося певній групі. Хто до неї входив і чому вона мала цей номер, ми ще не знаємо.
Далі папір був зім’ятий. На фотографії частину знаків закривала тінь від згину. Роман спробував інший кадр, зроблений трохи збоку. На ньому проступали дві наступні групи, але цілого речення скласти не вдалося.
— Тут може бути «залишатися», — сказав він після тривалої паузи. — А може, інше слово з подібним початком. Не хочу домислювати.
— Отже, середина поки втрачена? — запитав Левко.
— Не втрачена. Просто ще не прочитана.
Вони перейшли до кінця стрічки. Останні знаки були чіткішими, наче папір ішов рівніше. Роман розділив їх на п’ять літер і швидко записав відповідник.
На аркуші з’явилося: «АРТЕМ».
У кімнаті стало тихо.
— Той самий позивний, — сказав Микола.
— І він стоїть наприкінці повідомлення, — додав Роман. — Це важливо.
— Значить, Артем його передав?
— Найімовірніше, так. Але скажімо точніше: повідомлення підписане цим позивним. Ми ще не знаємо, чи передавав його сам Артем, чи хтось користувався його ім’ям.
Роман не поспішав переходити далі. Він відкрив знімки двох інших стрічок і знайшов на їхніх кінцях короткі послідовності знаків. Розшифровувати цілі повідомлення не став — лише порівняв останні групи з тією, яку щойно прочитали.
На другій стрічці збіглися перша, третя й п’ята літери. Середина була розмита плямою, проте довжина групи залишалася такою самою. На третій останній край паперу обірвався раніше, і від підпису вціліли лише три початкові знаки.
— Тобто на всіх могло бути те саме слово? — запитав Микола.
— Могло. Поки впевнено читається тільки тут. Але повторюване місце наприкінці підказує, що це не частина випадкового речення.
Левко відкрив у зошиті перелік написів, які вони бачили на предметах. Слово «Артем» траплялося також на двох полях записника й на вузькому клаптику паперу, що лежав між стрічками.
— Якщо це було звичайне ім’я, навіщо повторювати його біля кожної передачі? — запитав він.
— Саме тому версія з позивним найсильніша, — відповів Роман. — У записах важливо не лише слово, а й місце, де воно стоїть: після сигналу, біля часу виклику, наприкінці стрічки. Різні документи виконують різні функції, але позначають одного кореспондента.
Він намалював на аркуші три невеликі прямокутники: «стрічка», «записник», «клаптик». Від кожного провів лінію до слова «Артем».
— Ось перший справжній зв’язок між паперами. Не тому, що нам подобається ця версія, а тому, що одна позначка повторюється в трьох незалежних місцях.
Левко переглянув написане: «Групі сім… Артем». Між цими словами залишалася довга порожня смуга — невідомий наказ, через який стрічку, можливо, й зберегли.
— А дід? — запитав він. — Де тут Семен?
Роман повернувся до знімка обгортки. На першому кадрі напис був майже невидимий, зате на другому світло падало вздовж паперу. Під двійкою чи літерою, яку раніше не могли розібрати, проступав короткий рядок.
Микола збільшив його на телефоні.
— Тут ніби «прийм…».
— «Приймав», — закінчив Роман. — А далі одна літера.
Останній знак нагадував велику «С». Вони відкрили фотографії старих листівок Семена й порівняли написання. Літера мала той самий широкий верхній вигин і короткий хвостик унизу.
— «Приймав С.», — прочитав Левко. — Це дід?
— Дуже ймовірно. Почерк на обгортці також схожий на його записи. Але для певності потрібні оригінали й фахівець.
— Оригінали в того, хто заліз у будинок.
Роман зняв окуляри й поклав їх біля клавіатури.
— Так. Тому ми весь час відділятимемо доказ від припущення. Доказ: на обгортці написано «приймав С.». Припущення: «С» означає Семена Ковальчука.
Микола заніс це до окремого списку. Схема поступово вимальовувалася, хоча кожна її лінія залишалася пунктирною: «Артем» стояв у кінці передачі, «група сім» — на початку, а Семен, імовірно, приймав сигнал і зберіг стрічку.
Роман відкрив фотографію записника. Раніше вони шукали в ньому зрозумілі слова, тепер же звернули увагу на поля. Біля кількох записів стояли ті самі кружечки з цифрами, що й на обгортках.
Навпроти одиниці було дві короткі стрічки почерку. Перша закінчувалася словом «Артем», друга — позначенням «гр. 7». Біля двійки стояло вже знайоме «П. Б.», а поруч — подвійна вертикальна риска.
— Ось для чого номери, — сказав Микола. — Вони зв’язують стрічки із записником.
— Можливо, — відповів Роман. — Перевірмо третю.
Біля цифри три справді була одна вертикальна риска, як на третій обгортці. Після неї читалися лише два слова: «виклик» і «мовчить».
Вони занесли збіги до таблиці. Три згортки, три номери, повторені знаки на полях записника. Окремі папери, які здавалися складеними безладно, насправді були частинами одного обліку.
— Семен не просто сховав коробку, — тихо сказав Левко. — Він залишив порядок.
— Саме так, — погодився Роман. — І цей порядок важливіший за будь-яке вдале вгадування шифру.
На наступній сторінці записника цифр не було. Натомість повторювалися короткі риски, схожі на позначення часу. Роман спершу прийняв їх за розділові знаки, але Микола помітив, що між ними стоять двокрапки.
— Це години, — сказав він. — Ось одинадцята сорок, тут дванадцята десять.
— А поруч знову «Артем», — додав Левко.
Роман перевірив усі сторінки. Позивний повторювався біля різного часу, інколи зі словами «виклик», «відповів» або «мовчить». «Гр. 7» траплялася рідше й завжди після запису про прийняту передачу. Семенове ім’я було лише на першій сторінці, але почерк далі не змінювався.
— Робоча версія така, — підсумував Роман. — Семен стежив за зв’язком і записував час. «Артем» був кореспондентом на іншому кінці. Після отримання повідомлення його зміст мали передати групі сім.
— Через Пункт Б? — запитав Микола.
— Не поспішаймо. «П. Б.» стоїть біля другого номера, але ми не знаємо, чи це місце, людина або частина інструкції.
Левко провів пальцем уздовж рядка в зошиті, не торкаючись екрана.
— Виходить, дід був телеграфістом?
— Виходить, він умів приймати такі повідомлення й мав обладнання, — сказав Роман. — Це вже значно більше, ніж ми знали вчора. Але його точну роль визначимо лише тоді, коли прочитаємо решту.
Вони зробили коротку перерву. За вікном давно стемніло, на склі відбивалися лампа й прямокутник екрана. Микола перевірив, чи зачинені двері кабінету. Після стеження й крадіжки ця проста дія вже не здавалася зайвою.
— Якщо злодій забрав документи, щоб ми нічого не дізналися, він запізнився, — сказав Левко.
— Ми маємо зміст частини паперів, — відповів Роман. — Але не маємо права недооцінювати втрату. На фотографії неможливо побачити все.
Він повернувся до першого кадру обгортки й повільно провів курсором уздовж її нижнього краю. Там виднівся ще один напис, наполовину закритий ниткою. Раніше вони сприйняли його як пляму.
— Зачекайте, — сказав Микола. — На сусідньому кадрі нитка лежить інакше.
Він знайшов фотографію, зроблену після того, як згорток обережно повернули. На ній той самий край був відкритий. Роман збільшив зображення, але напис розпався на темні квадрати.
— Відкрийте оригінал із телефону, — попросив він.
Микола подав пристрій. На екрані дрібні риски були чіткішими. Роман переписав їх без збільшення: дві цифри, похила риска, римська одинадцять і ще дві цифри.
— Дата, — сказав Левко. — Вісімнадцяте листопада двадцять першого року.
— «18.XI.21», — прочитав Роман. — Так. Це дата першої стрічки.
Вони перевірили обгортки другого й третього згортків. На обох також були дати, проте останні цифри читалися гірше. Усі належали до листопада 1921 року. Тепер рік, який раніше траплявся в окремих нотатках, був безпосередньо пов’язаний із телеграфними передачами.
— Вісімнадцятого листопада «Артем» передав повідомлення групі сім, а Семен його прийняв, — сказав Микола.
— Обережніше: цього дня було записане повідомлення, підписане «Артемом» і адресоване групі сім. Семен, імовірно, його прийняв.
— Ви кожне речення залишаєте наполовину невпевненим.
— Бо саме на цій половині найчастіше й будують помилкові історії.
Роман повернувся до першої сторінки записника. Біля самого корінця виднілася ще одна дата, написана вертикально. Частину її закривав згин, але на наступній фотографії сторінку було знято під іншим кутом.
Микола повернув кадр. Цифри стали в один ряд: «15.XI.1921».
Поряд стояли три короткі записи:
«Артем — контроль».
«Лінія справна».
«С. К.»
Левко першим упізнав ініціали.
— Семен Ковальчук.
Роман не заперечив. Цього разу збіг був надто точним: ім’я діда, позивний, справна телеграфна лінія й дата, що передувала першій збереженій стрічці.
Він поклав перед собою новий аркуш і провів горизонтальну лінію. Зліва написав «15 листопада», далі — «18 листопада». Під першою датою поставив «перевірка зв’язку», під другою — «перша стрічка: група 7 — Артем».
Між двома позначками залишалося три дні, про які вони поки нічого не знали.
— Ось наша перша нитка, — сказав Роман. — Не шифр і не Пункт Б. Послідовність подій.
Микола подивився на дату біля початку лінії. Досі 1921 рік був лише далеким числом на пожовклому папері. Тепер у нього з’явився конкретний день, після якого телеграф ожив, Семен почав робити записи, а «Артем» вийшов на зв’язок.
Щоб зрозуміти, чому через три дні на стрічці з’явилося звернення до групи сім, треба було повернутися до самого початку.
До 15 листопада 1921 року.
