Розділ 1. НОВЕ ПОКОЛІННЯ
Минали роки — тихо, непомітно, як вода в Тні, що котилася повз хутір, не питаючи дозволу ні в кого.
У хаті, де ще зовсім недавно панувала тиша після важких повоєнних років, знову зазвучав дитячий сміх. Разом із новим поколінням у родину поверталася надія. Здавалося, що історія нарешті дозволила людям просто жити.
Олександр робив свої перші непевні кроки, міцно тримаючись за материну спідницю, а невдовзі в родині народився ще один син — Микола. Старшого назвали на честь діда, Олександра Лихача, чиє життя трагічно й безповоротно обірвалося у кривавому 1938 році. Молодшому дали ім’я на згадку про дядька Миколу, чия доля також лишилася однією з найболючіших, замовчуваних сторінок родинної пам’яті. Так імена предків знову залунали в маленькому будинку — ніби сам рід чинив опір забуттю й не дозволяв викреслити тих, кого жорстоко забрала історія.
Родина жила разом із Гафією. Бабуся не могла натішитися онуками, доглядала їх із тією ж тихою самовідданістю, з якою колись виховувала власних дітей. Щовечора, коли за вікном густішали сутінки, а в печі догорали дрова, залишаючи червоні жаринки, вона сідала на лаву й кликала малечу до себе.
— Бабусю, а розкажи про хутір, — просив маленький Олександр, вмощуючись у неї на колінах і вдихаючи рідний запах печеного хліба та сушених трав. — Ну той, де великі дерева!
— Про хутір, кажеш… — Гафія на мить замовкла. Очі її стали туманними, а погляд линув кудись далеко, крізь стіни хати, туди, де жили її спогади. — Був у нас хутір над Тнею, синку. Верби там росли такі розлогі, що влітку під ними можна було цілий день ховатися від сонця. Річка тихенько шуміла, бджоли гули, а навесні весь сад стояв у білому цвіті.
— А чому ж ви звідти пішли?
Гафія сумно зітхнула.
— Бо тоді влада наказала хутори ліквідовувати. Казали, що людям треба жити в селах, ближче до колгоспу, до дороги, до залізниці. От і наш хутір спорожнів.
— І що, хату покинули?
— Ні, синочку. Шкода було Гнатової праці. Він ту хату власними руками будував. Розібрали її колода за колодою, кожну колоду позначили, щоб потім нічого не переплутати. Допомагали сусіди. Працювали від світанку до смеркання. Потім усе перевезли кінними возами на станцію Курне й знову склали хату. Уже не над Тнею, але з тих самих колод, під тим самим солом’яним дахом.
— А ми тоді вже жили ось у цій хаті, — лагідно додала вона, оглянувши кімнату. — Її ще до війни збудували ми з твоїм дідусем Олександром. А в перевезеній дідовій хаті після війни оселився твій дядько Іван.
— То виходить, дідова хата й досі стоїть?
— Стоїть, синочку, — усміхнулася Гафія. — Старенька вже, але міцна. У тих колодах ще живе тепло Гнатових рук. Коли проходжу повз неї, мені здається, що ось-ось відчиняться двері, і він вийде на ґанок, як колись давно.
Хлопчик замовк і лагідно провів рукою по старій, потемнілій від часу колоді. Йому раптом здалося, що ця хата й справді жива, що вона тихо зберігає голоси тих, кого вже давно немає поруч.
Вона ховала за лагідною, ледве помітною усмішкою біль цілого віку, сповненого нічних страхів, розкуркулення, війни, голоду й того тривалого, виснажливого чекання, яке так і не закінчилося поверненням рідних душ. Діти ловили кожне її слово, ще не розуміючи, що за цими простими розповідями — не казкові вигадки, а жива й кривава історія їхнього роду, якої не знайдуть у жодному шкільному підручнику.
Після народження Миколи Володимир вирішив будувати власний будинок.
Неподалік від оселі Гафії, на свіжій ділянці, один за одним почали підійматися нові стіни. Будувалися, як тоді було модно, із сірого вугільного шлаку — легкого, але надійного матеріалу повоєнної доби. Навколо майданчика пахло гострим пилом, вапном та свіжими сосновими трісками, бо всю деревообробку Володимир узяв на себе.
— Навіщо тобі окрема хата, синку? — запитала якось Гафія, спираючись на тин і дивлячись, як Володимир вправно, до міліметра, підганяє віконну раму. — Хіба не весело нам разом?
Вона лукавила, і обоє це знали. Її старенька хатина під стріхою, що мала всього дві тісні кімнатки, ледве вміщала таку велику родину. Онукам не було де розвернутися, та й Гафії на старості хотілося спокою, хоч вона ніколи й не скаржилася.
Володимир зупинив інструмент, змахнув піт із чола й подивився на старий, потемнілий від часу столярний верстат, що стояв тут же, під навісом. Цей верстат — єдине, що вціліло й залишилося йому від діда Гната. Володимир, мабуть, усякою своєю жилкою пішов саме в нього: руки мав золоті, тямущі до теслярства й плотницької справи. Дід Гнат колись так само ходив від хати до хати, допомагав усім сусідам по столярці, а тепер його інструмент служив правнукам.
— Не тісно, мамо, під вашим дахом завжди тепло, — тихо, але з глибокою рішучістю відповів Володимир, погладивши шорстку станину дідового верстата. — Але кожен чоловік, якщо він справді чоловік, має звести свої стіни. У вашій хатині під стріхою хлопцям уже немає де розгулятися. Я хочу, щоб мої сини виросли в просторому домі, який пахне моєю працею. Хочу дати їм те коріння й ту фортецю, яку мій батько не встиг мені залишити через ті кляті репресії. Він же так мріяв про це…
Гафія тільки важко зітхнула, дивлячись на сина, який так сильно нагадував їй чоловіка Олександра — такого ж затятого до роботи, мовчазного і відданого родині. Вона мовчки кивнула, ховаючи руки під фартух. Володимир будував не просто житло зі шлаку та дерева — він закладав новий фундамент для всього роду Лихачів.
Минали роки. Олександр і Микола підростали, витягувалися вгору, мужніли. Разом із їхнім дитинством усе далі в минуле відходили буремні й страшні десятиліття: революційні завірюхи, примусова колективізація, страшні роки Голодомору, нічні арешти репресій та пожарища Другої світової. Усе це затиралося в офіційних звітах, залишаючись живим лише в тихих розмовах та пам’яті тих, хто зумів пройти крізь це пекло.
У 1965 році, після тривалої й виснажливої хвороби, помер Юхим Руденко. Війна для світу закінчилася двадцять років тому, але для нього вона тривала щодня — у кожному подиху, у кожному нападі болю. Старі фронтові рани зрештою забрали останні сили.
Онук Сашко добре пам’ятав ту осінь. Йому було лише чотири роки. Щоранку, коли батьки поспішали на роботу, мама Раїса приводила його до бабусі Ярини, яка жила разом із дідусем Юхимом та Ганною за кількасот метрів від будинку Гафії. Поки дорослі працювали, Ярина доглядала онука, а Юхим, який уже тяжко хворів, майже весь час перебував удома.
Хлопчик часто крутився біля дідового ліжка в напівтемній кімнаті, де пахло ліками, сухими травами й свіжозавареним чаєм. Для малого дідусь Юхим був цілим світом — великим, добрим і теплим, хоча останнім часом він дедалі швидше втомлювався. Сашко ще не розумів, що сили поволі залишають дідуся. Йому здавалося, що так було завжди: Юхим усміхається, гладить його по голові, іноді щось тихо розповідає, а потім надовго заплющує очі, ніби просто відпочиває.
Юхим повернув голову, важко й сипло перевівши подих. Дихати ставало все складніше, особливо коли небо затягувало осінніми хмарами і в хаті ставало душно. Він знову притиснув важку долоню до грудей, намагаючись вгамувати тупий біль.
Малий, що саме бавився на краєчку ліжка якоюсь тріскою, помітив це, полишив забавку і підповз ближче. Поклав свою крихітну ручку поверх дідової долоні.
— Діду, а що там? — пролепетав хлопчик, заглядаючи Юхимові в очі. — Там тукає? Зайчик заховався?
Юхим глухо кашлянув, і ця спроба розсміятися відгукнулася болем у ребрах. Він притиснув онука до себе вільною рукою й спробував усміхнутися своєю звичною, лагідною усмішкою.
— Ні, Сашку… Не зайчик. То залізна бджілка туди колись залетіла, на війні. Та й лишилася жити під серцем.
— Залізна? — хлопчик здивовано округлив очі й спробував пальчиком намацати крізь сорочку ту «бджілку». — А вона кусається?
— Кусається, синку, — тихо відповів Юхим, дивлячись у чисті, безтурботні очі онука. — Особливо на дощ кусається, спати не дає.
— А чому тато чи лікар її не виженуть? Вона ж погана!
— Бо вона глибоко сіла, маленький. Лікарі казали — хай уже сидить, не треба її чіпати, бо серце злякається. От я її й ношу. Вона хоч і кусається, а мені забути не дає… про друзів моїх, що на війні лишилися.
Юхим на мить замовк, погляд його став важким, спрямованим кудись повз дитину, у далеке задимлене минуле сорок п’ятого року, під Кенігсберг. Він погладив хлопчика по волоссю. Малий мало що тямив із тих слів, але добре відчував, що дідові зараз потрібна тиша. Він просто притулився щокою до Юхимових грудей і слухав, як там, за старою воєнною раною, важко й перебоями б’ється велике дідове серце.
Разом із Юхимом відходило ціле покоління — монолітне, загартоване залізом і вогнем покоління людей, які пройшли крізь найстрашніші жорна двадцятого століття. Він щиро, до глибини душі вірив у радянське майбутнє, носив у кишені партійний квиток, затято будував нову державу. На його віку були і переламані хребти колективізації, і голодні повоєнні зими, і гіркі втрати, і радість першої відбудованої цеглини. Його життя стало живим, суперечливим відображенням епохи — зі світлими ілюзіями, трагічними помилками, засліпленістю і водночас — з великою, непомірною людською ціною, яку його покоління заплатило за право на сьогоднішній день.
Тоді, у середині шістдесятих, ще ніхто в селищі не міг знати, що складні, заплутані вузли історій двох родин — Лихачів і Руденків, які колись стояли по різні боки барикад ідеологічної доби, — почнуть переплітатися в одне ціле. Їхня спільна історія продовжиться в дітях та онуках.
Старі рани на землі й у серцях поступово затягувалися травою та часом. Виростали нові будинки, над Тнею лунав дзвінкий дитячий сміх, а життя невпинно котилося вперед, як та сама річкова вода — тихо, невблаганно, назустріч новим, невідомим часам.
Починалася історія нового покоління.
ШКОЛА
Курненська восьмирічна школа зустрічала Олександра щоранку тим самим — гомоном коридору, стукотом парт, запахом крейди й вогкого пальта, знятого біля порога. Він любив цей гамір. Любив бути в самій його гущавині, а не десь скраю, як деякі хлопці, що тулилися до стіни й чекали, доки все скінчиться. Олександр таким не був ніколи. Де рух — там і він.
— Знову перший руку тягнеш, — усміхалася вчителька, коли він схоплювався з місця ще до того, як запитання долітало до кінця класу. — Дай хоч комусь іншому подумати, Сашко.
— А я вже подумав, Ніна Василівна, — відповідав він, і клас сміявся, а вчителька лише хитала головою — незлостиво, бо знала: цей хлопець не з тих, хто відсиджується.
Ще в третьому класі Олександр уперше виступив на шкільному концерті. Разом із однокласницями Томою та Галею вони виконали дитячу пісню. Виступ пройшов настільки вдало, що після концерту вчителька музики Марія Іванівна покликала його до себе.
— Молодець, Олександре. У тебе добрий слух і чистий голос. Поїдеш зі мною на районний конкурс до Червоноармійська. Будеш співати разом із Томою та Галею.
Для хлопчика це була несподівана новина. Він ще ніколи не виїжджав на такі змагання й дуже хвилювався, але водночас пишався, що саме його обрали представляти рідну школу.
Він тоді не одразу зрозумів, що це означає — район, змагання, чужа сцена. Зрозумів лише тоді, коли стояв за лаштунками, а зала за завісою гула сотнями голосів, і серце калатало так, наче хотіло вискочити раніше за нього самого.
— Не бійся, — шепнула йому Тома, стискаючи спітнілу долоню. — Просто дивись у залу і співай, як удома співали.
Вони виконали веселу дитячу пісеньку про кухарів, одягнувши великі білі ковпаки. А коли пісня скінчилась і зала загриміла оплесками, Олександр, Тома та Галя стояли на сцені й дивилися в темну залу, де губилися обличчя, і думали, кожен по своєму: он яке воно, значить, буває — це інше життя, не сільське, не тихе. Світло, хвилювання, гордість за свою школу, що вписала ім’я Олександра в програму змагань, — усе це залишилося в ньому назавжди, як перше вікно, крізь яке він побачив, що світ значно більший за їхнє село.
Роки минали, і Олександр проходив той шлях, яким тоді йшла кожна дитина в країні: спочатку жовтеня зі значком-зірочкою на грудях, потім — урочисте піонерське посвячення з червоною хусткою на шиї, а згодом — комсомольський квиток. Це не було просто формальністю, яку відбувають і забувають. Це був маршрут, розписаний наперед, і кожен крок ним супроводжувався зборами, клятвами, лінійками, на яких слід було стояти рівно й дивитися прямо.
— Присягаюся вчитися старанно, — повторював Олександр слова присяги разом з усім класом, і голоси зливалися в один, і від цього ставало і урочисто, і трохи лячно, і чомусь хотілося сміятися — усе одночасно.
Життя школи не стояло на місці. Спортивні змагання, туристичні походи з наметами й піснями біля багаття, естафети в районному центрі — усе це заповнювало дні вщерть. Майже кожен тиждень кудись їхали, щось готували, за щось відповідали.
— Знову збори! — зітхала мати, побачивши, як Олександр біжить у чистій сорочці ще й у буденний день. — Коли ти вдома-то будеш?
— Мамо, я ж голова ради загону тепер, — відповідав він серйозно, майже з гордістю дорослого. — Мене хлопці чекають.
Посада голови ради піонерського загону — найвища, яку міг обійняти школяр у тій системі, — стала для нього не просто відзнакою. Вона привчала до відповідальності: організувати збори так, щоб не соромно було перед учителькою, допомогти молодшим зав’язати вузол на хустці, встежити за дисципліною в строю, бути прикладом навіть тоді, коли самому хотілося просто побігати з хлопцями за селом.
Микола, молодший брат, ріс не менш жвавим і допитливим. Він теж поспішав до школи, із захопленням брав участь у всіх заходах, носив спочатку жовтенятський значок, потім — піонерську хустку, а згодом і комсомольський квиток. Здавалося, він ішов слідом за старшим братом — не з примусу, а тому, що саме таким бачив шлях кожного школяра.
— Сашко, а мене візьмуть цього разу на естафету? — питав він, забігаючи до хати захеканий, зі шкільним ранцем, що підстрибував за спиною.
— Якщо бігати будеш, а не язиком молоти, — жартома відповідав старший брат.
Обидва сміялися, бо добре знали: Лихачі завжди були серед тих, хто представляв школу на змаганнях, концертах і громадських заходах.
У піонерській дружині Миколі доручили особливу справу — він став горністом. Перед початком урочистих лінійок саме звук його горна скликав школярів до строю. А коли виникала потреба, він легко брав до рук і барабан, підміняючи товаришів. Урочисті сигнали, чіткий ритм барабана, рівні шеренги піонерів — усе це було невід’ємною частиною шкільного життя тих років.
Не менше захоплювала його й географія. Учителька Віра Іванівна зуміла прищепити дітям цікавість до світу, який простягався далеко за межами рідного Полісся. Саме вона запропонувала Миколі взяти участь у районній олімпіаді. Він переміг, а потім представляв район на обласному етапі, де увійшов до десятки найкращих учнів. Для хлопця із невеликого поліського селища це була справжня перемога і ще одне підтвердження того, що наполеглива праця приносить результат.
Особливо чекали школярі одного свята — 19 травня, Дня піонерської організації. Увечері всі збиралися на шкільному стадіоні. Там із сухого гілля викладали величезну п’ятикутну зірку, а коли сутеніло, її урочисто запалювали. Полум’я освітлювало обличчя дітей, лунали пісні, звучали горн і барабан. Організовував це дійство вчитель фізкультури Валерій Омельянович, який умів перетворити звичайне шкільне свято на справжню подію для всього селища.
Тоді все це здавалося природним і невід’ємним. Для дітей це були не політичні символи, а спогади про друзів, шкільні роки, хвилювання перед урочистою лінійкою, радість перемог і безтурботне дитинство, яке назавжди залишилося в їхній пам’яті.
Брати ніби вдихнули дух свого часу разом із повітрям — рух, дисципліну, колективність, постійну зайнятість, з якої й не хотілося вириватися. Так минали ті роки — світлі, прості, майже безтурботні, якщо дивитися очима дітей, що ще не знали, скільки болю сховано за спокійним обличчям дорослих навколо них.
Про колективізацію вони чули хіба уривками. Про репресії — ще менше. Про голодомор — майже нічого, бо в підручниках історія лежала охайно розкладена по поличках, відшліфована, без гострих кутів, без запитань, на які не було б готової відповіді.
Історію в ті роки викладав директор школи — Іван Олександрович Лихач, чоловік стриманий, з важким, задумливим поглядом, який рідко затримувався на комусь надовго. Він знав більше, ніж говорив. Дещо чув від старших, дещо — від матері Гафії, жінки, чия пам’ять сягала часів, про які краще було мовчати.
Якось після уроку, коли клас уже порожнів, а Микола затримався прибрати дошку, директор раптом сказав, ні до кого зокрема не звертаючись:
— Історія, хлопче, вона не завжди така, як у книжці написано.
Іван на мить замовк. Його погляд ковзнув до дверей, ніби він переконувався, що поруч нікого немає.
Микола озирнувся, чекаючи продовження, але Іван Олександрович, дядько Миколи, лише махнув рукою, наче пожалкував уже про сказане.
— Іди, іди додому. Пізно вже.
Більше він про це не говорив — ні того дня, ні згодом. Часи не дозволяли відвертих розмов, особливо на уроках історії, де кожне слово могло бути почуте не тими вухами і обернутися бідою — не лише для того, хто сказав, а й для тих, хто просто стояв поруч і слухав.
Ті слова Микола запам’ятав на все життя. Лише через багато років він по-справжньому зрозумів, що мав на увазі його дядько.
Іван Олександрович усе життя викладав історію. Він чесно навчав дітей, сумлінно виконував свою роботу, але, як і тисячі вчителів того часу, був змушений розповідати лише ту історію, яку дозволяла радянська влада. Справжній біль власної родини — арешт і розстріл батька Олександра, заслання матері Гафії, роки страху й мовчання — залишався лише в сімейній пам’яті.
У 1982 році після тяжкої хвороби Івана Олександровича не стало. Йому було лише п’ятдесят два роки. Його смерть стала великою втратою для родини, для школи й для багатьох учнів, які пам’ятали його справедливим, вимогливим і водночас добрим учителем.
Він так і не дочекався часу, коли про долю власного батька можна було б говорити відкрито, без страху й озираючись через плече. Лише через багато років правда про Олександра Лихача повернеться до родини з архівних документів, а його ім’я буде очищене від неправдивих звинувачень. Але Іван цього вже не побачить.
ЮНІСТЬ
Після закінчення восьмого класу Микола, як і багато юнаків того часу, замислився над вибором майбутньої професії. Дитинство залишалося позаду. Попереду чекало доросле життя — з власними рішеннями, відповідальністю і мріями.
Вирішальну пораду дала тітка — Ганна Григорівна, яка все життя працювала вчителькою. Вона добре знала здібності племінника й бачила його захоплення технікою.
— Миколо, тобі варто вступати до Житомирського технікуму механічної обробки деревини, — сказала вона. — Там є хороша спеціальність — автоматизація деревообробної промисловості. З твоїм характером і любов’ю до техніки вона тобі підійде.
До її слів Микола прислухався. Після закінчення школи він вступив до Житомирського технікуму механічної обробки деревини, обравши спеціальність «Автоматизація деревообробної промисловості». У ті роки автоматизація вважалася одним із найперспективніших напрямів. Підприємства дедалі активніше впроваджували нове обладнання, а країні були потрібні фахівці, які могли не лише працювати з технікою, а й розуміти її, налагоджувати та ремонтувати.
Навчання далося Миколі легко. Його завжди приваблювали механізми, електрика, складні схеми та пошук несправностей. Здавалося, любов до техніки передалася йому від попередніх поколінь родини. Колись дід Гнат вправно працював із деревом, батько Володимир усе життя ремонтував і налагоджував виробниче обладнання, а тепер уже нове покоління обирало свій шлях у світі машин, електрики й автоматики.
Після закінчення технікуму Микола розпочав трудову діяльність електриком, а згодом працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів і автоматики. Робота вимагала уважності, знань і відповідальності. Від справності обладнання нерідко залежала безперервна робота цілого виробництва.
У 1982 році, як і тисячі молодих хлопців Радянського Союзу, Микола був призваний на строкову військову службу.
До цієї події в родині готувалися заздалегідь. Батьки вирішили влаштувати справжні проводи — так, як тоді було заведено. На подвір’ї встановили велику військову брезентову палатку, яку в народі називали просто «шалашем». Під нею накрили довгі столи, за якими зібралися родичі, сусіди, друзі та знайомі. Таких проводів у ті роки було чимало: майже щотижня хтось із місцевих хлопців вирушав до армії, і вся громада проводжала його в дорогу.
Лунали пісні, звучали щирі побажання, старші згадували власну службу, а молодь жартувала й співала до пізнього вечора. Попереду чекали два роки армійського життя, і ніхто не знав, що вони принесуть. Але всі бажали одного — щоб служба минула спокійно, а син, брат чи товариш повернувся додому здоровим.
Наступного ранку, попрощавшись із рідними, Микола вирушив назустріч новому етапу свого життя.
Армія стала ще одним етапом дорослішання. Вона навчила дисципліни, витримки та самостійності, а також дала можливість побачити життя за межами рідного Полісся.
Повернувшись зі служби, Микола швидко втягнувся в мирне життя. Здавалося, доля вже готувала йому зустріч, яка змінить усе.
Одного літнього дня на станцію Курне прибув дизель-поїзд із Житомира. Серед пасажирів були дві молоді дівчини — Олена та її сестра Тетяна. Вони приїхали провідати дядька й тітку, які жили в сусідньому селі Курне.
Саме того дня на станції опинився й Микола. Він одразу помітив струнку, усміхнену дівчину зі світлими очима. Щось у ній змусило його затримати погляд довше, ніж це буває випадково.
— Вам у Курне? — несміливо запитав він, підійшовши ближче.
— Так, до родичів, — усміхнулася Олена.
— Якщо не заперечуєте, я вас проведу. Дорогу знаю добре.
Дівчата погодилися. Дорога від станції до села була недалекою, але за неспішною розмовою минула майже непомітно. Вони говорили про Житомир і Курне, про роботу, друзів, захоплення, сміялися з дрібниць, ніби були знайомі вже давно.
Коли до хати родичів залишилося зовсім трохи, Микола, трохи хвилюючись, запитав:
— А може, ввечері зустрінемося? Біля клубу.
Олена на мить опустила очі, усміхнулася й тихо відповіла:
— Добре.
Того вечора вони ще довго гуляли сільськими вулицями, розмовляючи про життя й мрії. Саме тоді між ними народилося почуття, яке згодом переросло в міцне кохання.
Невдовзі Микола й Олена одружилися. Так почалася нова сторінка його життя — уже не сина, а чоловіка, згодом батька, господаря власної долі. Попереду були роки праці, народження дітей, сімейні радощі й турботи, а разом із ними — великі зміни, які невдовзі переживатиме вся країна.
У 1996 році не стало Гафії. Їй було вісімдесят шість років.
Останні пів року життя рідні почали помічати, що з нею щось коїться. Вона ставала забудькуватою, могла вийти з дому й зникнути на добу, а то й на дві. Володимир тоді обходив усе Курне, розпитуючи людей:
— Чи не бачили бабу Гапку?
Саме так її звали в селі. Але ніхто не міг сказати, куди вона поділася. А коли Гафія поверталася додому, на щире запитання сина:
— Мамо, де ж ти була дві доби?
вона спокійно відповідала:
— Та вдома була…
Вона вже не пам’ятала, що довго блукала селом, а іноді й далеко за його межами. Такі випадки повторювалися дедалі частіше. Згодом Гафія майже перестала орієнтуватися в часі й місці, не завжди впізнавала знайомих, а перед самою смертю вже майже не усвідомлювала, що відбувається навколо. Володимир часто залишався ночувати в її хаті, щоб вона не залишалася сама й не пішла кудись серед ночі.
Лікарі тоді мало говорили про такі хвороби. Та рідні нерідко думали, що її пам’ять забрала не лише старість. Надто багато горя випало на її долю: арешт і загибель чоловіка, роки заслання до Черняхова, розлука з дітьми, війна, повоєнні нестатки й довгі десятиліття очікування правди. Усе це залишило в її душі слід, який, можливо, з роками став важчим за будь-яку фізичну недугу.
Поховали Гафію на кладовищі в Курному. Через чотири роки поруч із нею знайшов свій останній спочинок її син Володимир. А її чоловік, Олександр Лихач, так і залишився лежати далеко від рідної землі — у карельському Сандармосі, де його життя обірвали сталінські репресії.
Здавалося, життя входило у спокійне русло. Ніхто тоді ще не міг уявити, що незабаром завершиться ціла епоха. Радянський Союз, який багатьом здавався непорушним, почне стрімко змінюватися, а разом із ним зміниться і доля мільйонів людей, зокрема й родини Лихачів.
Поки молодший син обирав свій шлях, схожі випробування — і свої власні перемоги — переживав і старший брат Миколи, Олександр.
Старший брат Олександр після закінчення восьмого класу продовжив навчання у Курненській середній школі. Щоранку він долав три кілометри від станції Курне до села, а після уроків тією ж дорогою повертався додому. Узимку стежку заносило снігом, восени її розмивали дощі, але для сільських школярів така дорога була звичною частиною життя.
Після закінчення десятого класу Олександр здобув професію електрика. Як і молодший брат, він мав хист до техніки, успадкований від батька Володимира. Праця з електрообладнанням вимагала точності, уважності та відповідальності — якостей, якими він володів сповна.
Згодом настала строкова військова служба. Армія стала для нього ще однією школою життя, загартувавши характер і навчивши самостійності. Повернувшись додому, Олександр не поспішав із весіллям.
— Спершу треба на ноги стати, а тоді вже й про сім’ю думати, — казав він друзям, коли ті жартома питали, чи не час і йому засилати сватів.
Він хотів спочатку створити надійний фундамент для майбутньої сім’ї.
У ті роки молодим сім’ям було непросто отримати власне житло. Саме тому Олександр вступив до молодіжного житлового кооперативу. Після робочого дня, а нерідко й у вихідні, він разом з іншими майбутніми мешканцями працював на будівництві багатоповерхового будинку в Житомирі. Цеглина за цеглиною вони зводили не лише стіни дев’ятиповерхівки — кожен будував власне майбутнє.
Коли будинок було завершено і Олександр отримав ключі від власної квартири, здійснилася одна з його найбільших мрій. Невдовзі він одружився з Іриною, і в молодої сім’ї розпочався новий етап життя — уже у власному домі, який був зароблений не випадком, а власною працею й наполегливістю.
Але задовго до весіль, армії та трудових буднів у житті обох братів була ще одна історія — вона почалася на кілька років раніше й непомітно проросла у щось значно більше за просте юнацьке захоплення.
Олександр завжди тягнувся до музики. Ранньою весною 1978 року, навчаючись у десятому класі Курненської середньої школи, він придбав свою першу гітару. Грати його навчав старший товариш Микола Заховайко, той самий Заховайко, син Тетяни Заховайко, племінник Григорія, який уже тоді був знаним серед місцевої молоді баяністом і гітаристом.
— Ти головне пальці не жалій, — усміхався Заховайко, показуючи перший акорд. — Попече перші тижні, а потім і не помітиш мозолів.
Вечорами, повернувшись зі школи, Олександр годинами розучував нові акорди. А поруч уважно спостерігав молодший брат Микола.
— Дай і я спробую, — просив він щоразу, тягнучись до гітари.
— Куди тобі, мала ще рука, — жартував спочатку Олександр, але зрештою здавався і показував братові перші звуки.
Незабаром Сашко почав передавати йому все, чого навчився сам. Так Микола вперше взяв до рук гітару.
Першою піснею, яку він навчився виконувати, стала популярна тоді «Листя жовті». Прості акорди поступово складалися в знайому мелодію, а кожен новий вечір приносив упевненість і бажання грати ще краще.
Невдовзі випала нагода зіграти перед слухачами. Сьомий клас Курненської восьмирічної школи часто вирушав до лісу на спільний відпочинок. Одного разу Микола взяв із собою братову гітару. Біля вечірнього багаття, серед сосен, однокласники помітили інструмент.
— А заграй щось! — загукали хлопці й дівчата, підсуваючись ближче до вогню.
Микола трохи знітився, та все ж узяв у руки гітару і, дивлячись на танок іскор над багаттям, заспівав «Листя жовті». Голос трохи тремтів від хвилювання, але коли пісня стихла, компанія відповіла дружними оплесками.
Це був зовсім невеликий виступ, але саме тоді музика стала невід’ємною частиною його життя.
Ніхто тоді не здогадувався, що через кілька років захоплення двох братів переросте у щось більше. Попереду були репетиції, танцювальні вечори, перші виступи й народження музичного гурту, який надовго стане частиною молодіжного життя станції Курне.
Захоплення гітарою поступово переросло у щось більше. Вечорами біля гуртожитку овочесушильного заводу збиралася молодь. Хтось приносив баян, хтось гітару, співали популярних тоді пісень, обговорювали новини, мріяли про майбутнє.
Згодом з’явилася думка зробити живу музику гучнішою.
— А що, як підключити все до підсилювача? — запропонував Микола. — Хай на всю станцію чути буде!
Разом із друзями вдалося підключити гітару й баян до саморобного підсилювача. Для невеликого селища це було справжньою новинкою. На вечірні репетиції почала збиратися молодь не лише з цієї вулиці, а й із сусідніх вулиць.
Незабаром музика зазвучала вже у місцевому клубі. Так народився гурт «Серпантин», який протягом кількох років став невід’ємною частиною молодіжного життя станції Курне. Танцювальні вечори, весілля, проводи до армії — майже кожне свято проходило під живий акомпанемент молодих музикантів.
Це був час, коли молодь ще не знала ні мобільних телефонів, ні Інтернету. Замість соціальних мереж були вечори біля клубу, гітара, баян, танці просто неба і довгі розмови до пізньої ночі. Саме так народжувалися дружба, перше кохання і спогади, які залишаються на все життя.
