Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років життя Володимира текло звичним руслом. Він працював на овочесушильному заводі, добре знав свою справу й користувався повагою серед колег. Саме тоді до нього звернувся давній знайомий — Складанюк, який керував підрозділом залізничників на станції Курне.
— Володю, переходь до нас. Отримали новий залізничний кран. Робота цікава, та й заробіток кращий.
— А впораюся? — примружився Володимир. — Я ж все життя біля сушарок, а не біля рейок.
— Впораєшся, — засміявся Складанюк і поплескав його по плечу. — Руки в тебе золоті, а решту покажемо. Головне — не бійся нової техніки.
Володимир довго зважував це рішення. Міняти звичне місце роботи було непросто, але цікавість до нової техніки перемогла.
Кран був змонтований на залізничній платформі й пересувався рейками. Великим ковшем він перевантажував мінеральні добрива та інші сипучі вантажі з вагонів-хоперів. Через станцію Курне такі вантажі надходили для колгоспів усього району. Робота вимагала точності, уважності та взаєморозуміння між усією бригадою. Стропальником на крані працював Василь — молодший син Юхима та Ганни Руденків. Так доля знову поєднала дві родини не лише родинними зв’язками, а й спільною працею.
У березні 1985 року керівником Радянського Союзу став Михайло Горбачов. Незабаром по всій країні заговорили про перебудову, гласність і необхідність реформ. Спочатку ці слова звучали багатообіцяюче. Люди вірили, що життя стане кращим, магазини наповняться товарами, а праця буде гідно оцінена.
Та реальність виявилася значно складнішою.
До кінця 1980-х років економіка дедалі більше втрачала керованість. На підприємствах скорочували виробництво, колгоспи отримували менше добрив і техніки. Магазини стрімко порожніли. За ковбасою, маслом, пральним порошком чи цукром люди годинами стояли в чергах. Згодом з’явилися талони на найнеобхідніші товари. Зарплату ще виплачували, але купити за неї ставало дедалі важче.
Одного ранку Раїса стояла в довгій черзі за хлібом. Поруч із нею чекала сусідка Ганна. Люди поволі просувалися до прилавка, раз у раз поглядаючи на двері підсобки: усі боялися, що хліба на всіх не вистачить.
— Скрізь тільки й говорять: перебудова, гласність, зміни, — зітхнула Ганна. — А в магазинах тим часом порожньо. Навіть за хлібом доводиться годинами стояти.
— Говорити про зміни легко, — відповіла Раїса. — От якби від тих розмов людям справді стало краще жити.
— А поки що невідомо, чи дочекаємося хоча б хліба.
Раїса поглянула на довгу чергу позаду й тихо промовила:
— Дочекаємося. Аби тільки вистачило на всіх.
Станція Курне теж відчула ці зміни. Вантажопотік різко скоротився. Колгоспи вже не замовляли колишніх обсягів мінеральних добрив, дедалі рідше приходили вагони-хопери. Потужний залізничний кран, який ще недавно майже щодня працював без перепочинку, все частіше простоював.
Коли стало зрозуміло, що роботи майже не залишилося, Володимир вирішив повернутися на овочесушильний завод. Там він знову взявся за знайому справу, хоча й завод уже переживав нелегкі часи.
Люди ще не знали, що стають свідками останніх років існування Радянського Союзу. Здавалося, звичний світ поволі розсипається на очах. Попереду чекали великі зміни, які незабаром назавжди змінять долю країни й життя кожної української родини.
Після одруження життя Миколи та Олени починалося, як у багатьох молодих українських родин. Вони працювали, будували плани на майбутнє, мріяли про власне житло.
Невдовзі народилася донька Таміла. Її поява стала великою радістю для всієї родини. Молоде подружжя жило в заводському гуртожитку в Житомирі. Умови були скромні, але тоді це нікого особливо не дивувало. Головне — була робота, а поруч росла маленька донечка.
Коли Микола вперше взяв доньку на руки в пологовому будинку, він довго не міг вимовити жодного слова. Нарешті тихо промовив, звертаючись більше до себе, ніж до Олени: — Таміла… Ну от і є в нас тепер найголовніше в житті. — Тільки б виросла щасливою, — прошепотіла Олена, притискаючи до себе згорток. — Решту якось витримаємо.
У серпні 1991 року по телебаченню повідомили про проголошення незалежності України. Того вечора в гуртожитській кімнаті зібралося кілька сусідів — усі мовчки дивилися на маленький екран телевізора.
— Невже це насправді? — тихо промовив хтось із порога.
— Незалежна держава… — повторив Микола, ще не до кінця усвідомлюючи почуте. — Хто міг подумати, що все так повернеться?
— Ще недавно ніхто й уявити такого не міг, — озвався сусід із сусідньої кімнати. — Тепер головне зрозуміти, як житимемо далі.
Ніхто не знав, що відповісти. Новина була настільки несподіваною, що люди ще не встигли ані по-справжньому зрадіти, ані злякатися. Вони звикли жити у великій державі, яка здавалася непорушною, а тепер просто на їхніх очах починалася зовсім інша доба. Що чекало попереду, ніхто не знав, але всі розуміли: життя вже ніколи не буде таким, як раніше.
Перші роки незалежності виявилися надзвичайно важкими. Економіка стрімко занепадала, гроші знецінювалися буквально на очах. Люди отримували великі суми, але купити за них майже нічого не могли. Магазини були напівпорожні, а дефіцит товарів став звичним явищем.
Одного разу Микола почув, що в магазині «Електрон» у Житомирі продаватимуть кольорові телевізори «Електрон». Таку покупку тоді могли дозволити собі далеко не всі, тому охочих було дуже багато. Потрібно було заздалегідь записатися в чергу й чекати приблизно місяць. Микола теж записався, сподіваючись нарешті придбати омріяний телевізор.
Уночі перед відкриттям запису біля магазину вже стояло кілька десятків людей із зошитами й списками — перевіряли одне одного за номерами, щоб ніхто не пролизнув без черги. — Ти під яким номером? — спитав Миколу чоловік попереду. — Тридцять сьомий. — Тоді тобі ще пощастить, — усміхнувся той. — Я он сорок другий, кажуть, стільки телевізорів узагалі не завезуть.
Але коли настав його день, у магазині лише розвели руками. Повідомили, що завод майже припинив випуск телевізорів, а ті кілька десятків, які виготовили, до Житомира цього разу не надійшли. Микола вийшов із порожнього магазину, довго дивився на список у руці, а тоді просто розірвав його навпіл.
Як і більшість молодих сімей того часу, після весілля Микола та Олена не витратили подаровані гроші. Вони поклали їх на ощадну книжку, сподіваючись, що згодом зможуть придбати меблі чи інші необхідні речі. У ті роки так робили майже всі — купувати було особливо нічого, тому люди довіряли свої заощадження державним ощадкасам.
Микола відкрив ще одну ощадну книжку окремо від сімейної. У родині жартували: — Нехай лежать — колись стануть у пригоді на весілля Тамілі. Свою ощадну книжку мала й Олена.
Та гіперінфляція перекреслила всі ці надії. Заощадження, які збирали роками, практично втратили свою вартість. На зміну звичним сумам прийшли тисячі, а потім і мільйони купоно-карбованців. Люди отримували зарплату мільйонами, але купівельна спроможність цих грошей була мізерною. У народі тоді гірко жартували, що всі стали мільйонерами, хоча насправді жили значно бідніше, ніж раніше.
— Ми з тобою тепер мільйонери, Оленко, — гірко посміхнувся якось Микола, тримаючи в руках пачку купоно-карбованців. — От тільки на ці мільйони й буханки хліба не завжди вистачає. — Якби ж то ті мільйони на весілля Тамілі стали в пригоді, як ми колись жартували, — зітхнула Олена. — А вийшло — все на смітник історії.
У вересні 1996 року в Україні запровадили нову національну валюту — гривню. Протягом двох тижнів люди міняли мільйони купоно-карбованців на нові гроші. Після років шаленого знецінення це стало символом початку економічної стабілізації. Хоча життя ще залишалося важким, а зарплати — невисокими, українці знову відчули, що в країні поступово з’являється порядок. Гривня повернула звичні цифри на цінниках і в гаманцях, але втрат, яких зазнали родини через інфляцію, вона вже не могла повернути. Заощадження, які люди збирали роками, залишилися лише гірким спогадом про час, коли мільйони на папері майже нічого не вартували.
Для Миколи й Олени введення гривні стало не лише появою нових грошей. Воно остаточно підвело риску під їхніми молодими заощадженнями, які вони колись відкладали на майбутнє своєї сім’ї, а згодом втратили через гіперінфляцію.
У найважчі роки незалежності справжнім порятунком для родини стало село.
Володимир і Раїса ніколи не покидали господарства. Біля великого будинку, який Володимир власноруч збудував ще в кращі часи, була земля, що годувала всю сім’ю. Щовесни вони садили картоплю, буряк, капусту, моркву, цибулю та іншу городину. У хліві тримали корову, кількох свиней, курей і качок. Роботи вистачало від ранньої весни й до пізньої осені.
Майже кожних вихідних Микола з Оленою та Олександр з Іриною сідали на ранковий дизель-поїзд і їхали до батьків у Курне. Уже біля хати їх зустрічав Володимир.
— Ну що, помічники, приїхали? — усміхався він, міцно потискаючи синам руки. — Роботи на всіх вистачить.
— А ми й не сумнівалися, — жартував Микола. — Тільки дай спочатку маминих пиріжків скуштувати.
— Пиріжки вже чекають, — озивалася Раїса, виходячи на ґанок. — І спочатку чай, а тоді вже в поле.
Після короткого перепочинку всі бралися до роботи. Чоловіки виходили на город із сапами та лопатами. Жінки висаджували розсаду, пололи грядки, поралися біля птиці. Коли наставала пора косовиці, Володимир ще вдосвіта виходив на подвір’я і брався гострити косу. Рівномірний шелест бруска по лезу лунав у ранковій тиші.
— Знову вдосвіта зібрався? — запитував Олександр, визираючи з хати.
— Косити треба, поки на траві роса й сонце не припікає, — відповідав батько, перевіряючи пальцем гостроту леза.
Невдовзі він закидав косу на плече й ішов до лугу, де на нього вже чекали товариші — досвідчені, перевірені косарі. Дітей батько косити не вчив і коси їм до рук не давав. Однак під час косовиці без роботи не залишалися й вони. Микола, Олександр, Ірина та Олена приходили на луг перевертати й згрібати підсохле сіно, а згодом допомагали складати його на вози та перевозити кіньми додому. Так кожен виконував посильну роботу, і вже за кілька днів на подвір’ї виростала запашна копиця сіна.
А тим часом на городі не вщухали розмови.
— Тату, цього року картопля гарна буде, — казав Микола, розгортаючи пухку землю.
— Якщо дощі не підведуть, то буде, — відповідав Володимир. — Земля працьовитих любить.
До вечора всі втомлювалися, але ніхто не нарікав. Навпаки, після роботи двір оживав ще більше. Раїса накривала великий стіл просто під яблунею. На ньому з’являлися гарячий борщ, молода картопля з кропом, домашнє сало, свіжі овочі, молоко й щойно спечений хліб.
— Оце, діти, найбільше багатство, — тихо промовляв Володимир, оглядаючи родину. — Не гроші. Поки всі за одним столом — ми багаті.
На мить запановувала тиша. Кожен розумів, що ці слова були щирою правдою.
Коли сонце хилилося до лісу, онуки бігали подвір’ям, сміялися, ганяли курей і ховалися в садку. Дорослі сиділи на лавці біля хати, згадували минулі роки, говорили про життя, про роботу, про те, що ще треба зробити наступного тижня.
У неділю ввечері наставала пора повертатися.
— Мамо, може, ще залишимося до ранку? — іноді запитував Микола.
— Треба ж на роботу, — лагідно відповідала Раїса. — Та нічого, субота швидко прийде.
Володимир проводжав дітей до станції. Уже коли дизель-поїзд поволі рушав, він ще довго стояв на пероні й махав рукою, доки останній вагон не зникав за поворотом.
Так минали роки. Саме ці спільні вихідні, важка праця, прості вечері й теплі розмови допомогли родині пережити непрості часи. Коли гроші втрачали ціну, найбільшою цінністю залишалися земля, праця і люди, які завжди були поруч.
Та були й інші дні. На Різдво, Великдень чи інші свята велика родина збиралася за одним столом. Просторий будинок наповнювався дитячими голосами, сміхом і теплими розмовами. — За стіл, за стіл, поки все не вистигло! — командувала Раїса, розставляючи тарілки. — Мамо, у вас щороку столу мало, — сміялася Олена, тулячи до себе маленьку Тамілу. — Бо родина щороку більшає, — відповідав Володимир, піднімаючи чарку. — Дай Боже, щоб і далі так було, попри всі негаразди. Після нелегких буднів такі зустрічі ставали справжнім відпочинком і нагадували, що найбільше багатство — це родина.
Батьки ніколи не відпускали дітей до міста з порожніми руками. Після кожної поїздки дизель-поїзд віз додому мішки картоплі, овочі, молоко, яйця, домашні закрутки, сало й м’ясо. Бувало, Володимир сам приїжджав до Житомира. На плечі ніс важкий мішок, у якому була половина свинячої туші, вирощеної власною працею. Для міської родини це була не просто допомога — це був запас харчів на багато тижнів.
Так тоді жили тисячі українських сімей. Коли заводи зупинялися, зарплати затримували або видавали бартером, а гроші стрімко знецінювалися, саме земля, праця й родинна підтримка допомагали пережити найтяжчі часи. Саме завдяки цьому багато родин вистояли, не втратили людяності й зберегли віру в краще майбутнє.
Так після розпаду Радянського Союзу економічна криза дедалі сильніше вражала українські підприємства. Наприкінці 1990-х років завод, на якому працював Микола, переживав важкі часи. Заробітну плату затримували на місяці, а іноді взагалі видавали не грошима, а продукцією чи будівельними матеріалами.
Одного разу в рахунок зарплати Микола отримав меблі. Іншим разом — дошки. Речі були потрібні, але сім’ю ними не нагодуєш. Грошей на найнеобхідніше майже не залишалося. Найболючіше було усвідомлювати, що навіть хліб інколи доводилося купувати в борг.
Прийшовши якось до бухгалтерії за черговою «зарплатою», Микола не витримав: — Оксано Петрівно, а хлібом мене хоч на цьому тижні розрахуєте, чи знову шифером? Бухгалтерка лише розвела руками: — Миколо, я б рада грошима, та каси немає вже третій місяць. Пишіть заяву — видамо, що є на складі. — Пишіть, пишіть, — гірко кивнув Микола. — Тільки діти шифером не наїдяться.
Порадившись, Микола й Олена вирішили шукати заробітку в Москві. У ті роки тисячі українців робили такий самий непростий вибір. Це було не від хорошого життя, а через бажання забезпечити свої родини.
Найважчим рішенням стало залишити маленьку Тамілу. Донечка залишилася під опікою мами Олени в Житомирі. Розлука була болісною для всіх, але іншого виходу тоді вони не бачили.
Напередодні від’їзду Олена довго не могла заснути. Вона сиділа біля ліжка доньки й тихо гладила її по волоссю. — Мама скоро повернеться, чуєш? — прошепотіла вона. — Тільки трішки попрацюємо з татом, і повернемося. Таміла, напівсонна, пробурмотіла: — А ти привезеш мені ляльку? — Привезу, доню. Найкращу ляльку привезу, — відповіла Олена, і сльози, які вона стримувала весь вечір, нарешті покотилися по щоках, коли донька вже заснула.
У Москві кожен працював окремо. Микола жив у робітничому гуртожитку, Олена — за місцем своєї роботи. Так минули чотири роки. Вони працювали багато, майже без вихідних, відкладаючи кожну зароблену копійку, щоб повернутися додому з можливістю почати нове життя.
Раз на тиждень Микола писав СМС на мобільний телефон доньки в Житомир, і Таміла читала ті повідомлення. Потім писала — Тату, коли ти приїдеш? — щоразу питала донька. — Скоро, доню, скоро, — відповідав Микола, набираючи текст на телефоні так, ніби через стільниковий зв’язок міг обійняти доньку. — Ти тільки слухайся бабусю і вчися добре. Кожна така розмова коштувала йому більше сил, ніж цілий робочий день на будові.
Восени 2004 року Микола вирішив повертатися в Україну. Олена раніше повернулась. Саме тоді країна жила очікуванням президентських виборів. Головними кандидатами були Віктор Ющенко та Віктор Янукович.
Ще перебуваючи в Москві, Микола звернув увагу, що російське телебачення майже щодня відкрито підтримувало Януковича. Новини, політичні передачі, коментарі — усе створювало враження, ніби вибори відбуваються не в сусідній державі, а в самій Росії. Після конфлікту навколо острова Тузла у 2003 році це особливо впадало в око. Саме тоді він уперше по-справжньому замислився над тим, наскільки важливою для російської влади була українська політика.
Напередодні від’їзду Микола здавав постільну білизну в гуртожитку. Костелянша, оформляючи документи, раптом запитала:
— За кого будеш голосувати на виборах?
— За Ющенка, — спокійно відповів він.
Жінка різко змінилася на обличчі.
— Та ми ж вас на роботу прийняли! Ми ж вам житло дали! А ви будете голосувати за Ющенка?
— Це мій вибір, і моєї країни, — тихо, але твердо додав Микола, забираючи документи зі стійки. — Ви ж своєї країни теж не питаєте в мене, за кого їй жити.
Микола нічого більше не відповів. Він лише зрозумів, що для багатьох людей у Росії вибір українців сприймався як щось, що мало відповідати інтересам Москви.
Минуть роки. Будуть Помаранчева революція, Революція Гідності, анексія Криму, повномасштабна війна. І той короткий діалог у московському гуртожитку назавжди залишиться в пам’яті Миколи як один із перших моментів, коли він особисто відчув справжнє ставлення Росії до незалежного вибору України.
Не лише Микола з Оленою переживали нелегкі часи.
У родині Олександра та Ірини також відбулися радісні зміни — народився первісток Дмитро. Молоді батьки будували плани на майбутнє, мріяли про власний дім і спокійне життя. Олександр працював на заводі, чесно заробляючи на утримання сім’ї.
Та економічна криза дедалі сильніше вдаряла по українських підприємствах. Роботи ставало менше, заробітна плата втрачала свою цінність, а майбутнє здавалося непевним. Як і багато українських чоловіків наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років, Олександр був змушений шукати заробітку за межами України. Його шлях також проліг до Москви, де вже працювали тисячі українських заробітчан.
Розлука з родиною була непростою. Кожна поїздка означала довгі місяці далеко від дружини й маленького сина. Але іншого виходу тоді майже не було — потрібно було забезпечувати сім’ю, думати про майбутнє дітей.
У день від’їзду Ірина проводжала чоловіка на вокзалі із маленьким Дмитриком на руках. — Дзвони частіше, — попросила вона, поправляючи Олександру комір куртки. — І бережи себе там. — Буду дзвонити щотижня, — пообіцяв Олександр, цілуючи сина в маківку. — А ти тут за старшу, тримайся. — Ми з Дмитриком тебе чекатимемо, — тихо відповіла Ірина, і потяг рушив, забираючи чоловіка у невідомість чужого міста.
Згодом у родині народився ще один син — Максим. Попри всі труднощі, життя тривало. Діти росли, даруючи батькам нові сили й надію, що найважчі часи колись залишаться позаду.
Разом із країною змінювалося й Курне. Ще недавно станція жила цілодобово. До складів безперервно прибували вагони з добривами, паливом, технікою. Біля них стояли довгі черги тракторів, вантажівок і кінних підвід. На вокзалі вечорами збиралася молодь, люди приходили не лише зустрічати потяги, а й поспілкуватися, домовитися про зустріч чи просто провести час.
Та з кожним роком життя поступово завмирало. Один за одним припиняли роботу склади, скорочувалися перевезення, закривалися підприємства. Те, що ще недавно було серцем усього району, поволі ставало тихим і майже безлюдним.
Особливо боляче було дивитися на овочесушильний завод. Колись він працював у кілька змін. Тут сушили овочі, виготовляли соки, повидло, квашену капусту, а продукцію відправляли навіть за межі Радянського Союзу. Після економічних змін підприємство почало втрачати замовлення, виробництво скорочувалося, а згодом зовсім зупинилося.
Коли роботи ставало дедалі менше, молоді люди почали виїжджати. Хтось до Житомира, хтось до Києва, а тисячі українців — на заробітки до Росії, Польщі, Чехії та інших країн. Не оминула ця доля й родину Лихачів.
Вечорами вокзал уже не був місцем зустрічей, як колись. Зникли натовпи молоді, сміх і розмови. Потяги так само приходили й відходили, але станція втратила той гамір, який пам’ятали старші покоління.
Одного тихого вечора Володимир стояв на порожньому пероні, там, де колись гуркотів його кран. Поруч зупинився Василь, який давно вже перейшов працювати на іншу роботу. — Пам’ятаєш, як тут ніколи не було тихо? — спитав Василь, вдивляючись у темні силуети закинутих складів. — Пам’ятаю, — кивнув Володимир. — Здається, наче в іншому житті було. — Може, й було, — зітхнув Василь. — Тільки життя те не забудеться, поки ми з тобою живі.
У 2000 році в родину прийшло найважче випробування. Володимир, який усе життя тяжко працював і майже ніколи не скаржився на здоров’я, почав швидко втрачати сили. Спершу списували на втому, на вік, на важку роботу, якої за плечима було чимало. Та коли біль став нестерпним, а схуднення — надто помітним, лікарі поставили страшний діагноз: рак. Хвороба розвивалася стрімко, не залишаючи часу на надію.
Володимир згасав швидко. Раїса не відходила від нього, а в короткі хвилини просвітління він раз у раз питав про синів. — А Коля не приїхав? — тихо питав він. — А Саша як там, у Москві? — Обіцяли приїхати, — заспокоювала його Раїса, хоча сама не знала напевно, чи встигнуть.
Похорон організовував Микола. Він узяв на себе всі турботи: оформлення документів, домовленості з людьми, приготування до прощання. Здавалося, лише робота допомагала йому стримувати біль.
Попрощатися з Володимиром прийшли рідні, сусіди, друзі, колишні колеги та односельці. Багато хто пам’ятав його як чесного, працьовитого чоловіка, який ніколи не відмовляв у допомозі.
Поховали Володимира на кладовищі в Курному, поруч із матір’ю Гафією. Символічно склалася доля: син знайшов останній спочинок біля матері, тоді як його батько, Олександр Лихач, розстріляний у роки сталінських репресій, назавжди залишився лежати в карельській землі. Його могили рідні так ніколи й не побачили. Та, можливо, саме тут, біля могили Гафії, пам’ять про всю родину знову з’єдналася.
Так завершилося земне життя Володимира — людини, яка пройшла крізь повоєнну відбудову, сумлінною працею звела власний дім, виростила двох синів і до останнього подиху жила заради своєї сім’ї. А історія роду Лихачів, попри всі випробування, не обірвалася. Вона продовжилася в дітях, онуках і в пам’яті, яку вже ніхто не зможе відібрати.
Історія знову поставила перед ними нові випробування. Але за плечима вже були революції, репресії, голод, війна, повоєнна відбудова й економічна криза. Кожне покоління родини Лихачів і Руденків проходило свої нелегкі дороги, залишаючись вірним головному — родині, праці та рідній землі.
Попереду на Україну чекали нові події, які ще раз мали змінити долю країни й кожної української сім’ї.
