18 листопада 1921 року
Павло вже чекав у сусідній кімнаті.
Короткий удар телеграфного ключа змусив Семена завмерти.
За ним пролунав другий, потім кілька швидких сигналів.
Телеграф ожив.
Перші сигнали були короткими: виклик, пауза, повтор. Семен подався вперед і слухав.
За роки роботи він навчився розрізняти не лише знаки. Кожен досвідчений телеграфіст мав власну манеру передачі. Один поспішав і скорочував паузи між літерами, другий сильніше натискав на ключ, третій нерівно витримував проміжки між словами.
Артем працював інакше — рівно, без поспіху. Крапки й тире лягали одна за одною з майже однаковими проміжками, а перед повтором виклику він завжди залишав трохи довшу паузу.
Саме її Семен почув зараз.
Так було й під час попередніх сеансів. Артем ніколи не тиснув на ключ уривчасто, навіть коли повідомлення було терміновим. Спочатку завершував знак, потім витримував короткий проміжок і лише тоді починав наступний. У цьому спокої не було повільності — тільки звичка людини, яка знала ціну неточності.
Наступна серія остаточно прибрала сумнів. Це був Артем. Не тільки правильний позивний і домовлена послідовність службових знаків — Семен упізнав манеру людини, з якою працював уже не вперше.
Він узяв олівець і написав на аркуші:
АРТЕМ
Потім поклав пальці на ключ і передав коротку відповідь.
Сигнал у відповідь надійшов майже відразу. Знову той самий рівний ритм.
Позивний можна було підслухати. Код — викрасти або переписати. Навіть порядок виходу на зв’язок міг стати відомим сторонній людині. Але звичний ритм передачі підробити було значно важче. Семен не мав сумніву: на іншому кінці працював справжній Артем.
За стіною знову рипнула дошка. Павло, мабуть, почув апарат, але Семен не озирнувся.
Артем передав службову групу. Семен записав її, звірив із домовленим порядком і відповів підтвердженням.
Усе збігалося: час виходу на зв’язок, позивний, службові знаки й знайомий почерк передачі.
Реєстратор уже працював, залишаючи вузьку стрічку із записом сигналів.
Артем зробив довшу паузу. Службова частина закінчилася. Далі мало йти повідомлення.
Семен завмер над аркушем.
Ключ озвався знову.
Перші знаки склалися у слово:
ГРУПІ…
Наступним прийшло:
СІМ.
Семен поставив крапку й приготувався записувати далі.
Ключ продовжив:
ЗАЛИШАТИСЯ НА МІСЦІ.
Олівець швидко ковзнув по паперу. Поки Артем витримував паузу між групами, Семен перечитав записане.
Наступні сигнали надійшли так само рівно:
МАРШРУТ НЕБЕЗПЕЧНИЙ.
Отже, побоювання справдилися. Після подій останніх днів вести людей старим шляхом було не можна. Артем, очевидно, вже мав відомості, яких у Житомирі ще не знали.
Передача тривала:
ЧЕКАТИ ЗВ’ЯЗКОВОГО.
Після короткої паузи надійшов підпис:
АРТЕМ.
Потім — знак закінчення повідомлення.
Семен перечитав запис від початку до кінця:
«Групі сім. Залишатися на місці. Маршрут небезпечний. Чекати зв’язкового. Артем».
Жодних назв, адрес чи вказівок щодо нового шляху. І це було правильно. Якщо маршрут небезпечний, група Остапа залишатиметься у сторожці доти, доки не надійде новий наказ або не прийде зв’язковий, який знатиме, куди вести далі.
Семен перевірив запис удруге. Помилки не було.
Вузька паперова стрічка повільно виходила з реєстратора, зберігаючи точний слід щойно прийнятої передачі. Семен поставив на ній дату:
18 листопада 1921 року.
Група залишалася на місці. Павло сьогодні нікуди її не поведе.
Семен поклав пальці на ключ і передав коротку службову відповідь: повідомлення прийнято, наказ зрозумілий.
Артем відповів майже відразу. Кілька чітких знаків — і знову знайомий рівний ритм.
Підтвердження було прийнято.
Семен дочекався завершального сигналу й відпустив ключ. На цьому сеанс мав закінчитися.
Він не відразу відвів руку. Ще кілька секунд лінія мовчала, звичайна тиша після завершення роботи. Нічого дивного Семен не почув, та відчуття тривоги, яке не полишало його від учора, не зникло.
Він обережно відокремив стрічку реєстратора, звірив її зі своїм записом і поклав обидва аркуші поряд. Усе збігалося.
Кілька хвилин апарат мовчав. Семен уже збирався підвестися, але затримався. У повідомленні не було нового маршруту — лише наказ чекати зв’язкового. Це могло означати, що Артем іще не визначив безпечної дороги або не хотів передавати її телеграфом.
Семен подав короткий виклик.
Позивний Артема.
Відповіді не було.
Він почекав і повторив виклик.
Знову тиша.
Щойно Артем підтвердив прийом відповіді, отже, зв’язок працював справно. Найімовірніше, передавальний пункт просто закінчив сеанс. І все ж раптове мовчання насторожувало.
Семен зачекав ще кілька хвилин і викликав утретє. Кожен знак передав повільно й чітко.
Нічого.
Він записав час останньої відповіді Артема, а поряд поставив коротку риску. Безперервно передавати виклик не можна: зайві сигнали могли привернути небажану увагу.
Семен склав аркуш із текстом наказу, сховав стрічку й вийшов до Павла.
Той одразу встав.
— Є наказ?
— Є.
— Що передали?
— Старим маршрутом не йти.
Павло насупився.
— А новий?
— Нового поки немає.
— То що Остапові робити?
— Залишатися на місці й чекати зв’язкового.
Павло помовчав.
— І все?
— Все.
— Надовго?
— Цього не передали.
— Я можу сам віднести наказ. Усе одно повернуся до групи.
— Ні. Його передасть Соломія.
Павло ледь помітно стиснув губи.
— Чому?
— Бо такий порядок.
Повідомлення переносила зв’язкова, і Семен не збирався змінювати встановлене правило лише тому, що провідник опинився поруч.
— Соломія має прийти на світанку, — сказав він. — До того часу почекаєш тут.
Павло кивнув, але не рушив до стільця.
— Артем сам передавав?
Питання змусило Семена уважніше поглянути на нього.
— Сам.
— Ти певен?
— Певен.
Павло більше нічого не запитав.
Він відійшов до вікна, але за мить знову обернувся.
— Якщо зв’язковий прийде просто до сторожки, моя присутність там потрібна.
— Соломія передасть Остапові все, що належить. Ти повернешся пізніше.
— Чому не зараз?
— До світанку лишилося небагато. На вулицях уже можуть з’явитися патрулі. Підеш, коли буде безпечніше.
Павло неохоче погодився. Він знову сів, але тепер стежив не за дверима, а за Семеном, ніби чекав, що той скаже щось іще.
Умовний стукіт пролунав, коли за вікнами почало сіріти.
Семен відчинив двері сам. Соломія швидко зайшла до будинку й розтерла змерзлі долоні. Помітивши Павла, здивовано звела брови.
— Ти ще тут?
— Чекаю.
Вона перевела погляд на Семена.
— Є щось?
— Є.
Семен відвів її до коридору, дістав складений аркуш і розгорнув так, щоб вона могла прочитати.
— Запам’ятовуй точно.
Він повільно проказав:
— Групі сім. Залишатися на місці. Маршрут небезпечний. Чекати зв’язкового. Артем.
Соломія повторила наказ.
— Ще раз, — сказав Семен.
Вона повторила вдруге, не змінивши жодного слова.
— «Залишатися на місці», — наголосив він. — Не готуватися до виходу й не чекати в дорозі. Саме залишатися.
— Зрозуміла.
— Якщо Остап запитає, коли вирушати, скажеш: після нового наказу або приходу зв’язкового. Нічого від себе не додавай.
— Добре.
— Якщо помітиш стеження — до сторожки не йди.
— Знаю.
Семен склав аркуш.
— І ще одне: наказ справжній. Я впізнав Артема за ритмом і перевірив службові знаки.
Соломія кивнула. Цього пояснення їй вистачило.
— Стрічка залишилася? — тихо запитала вона.
— Залишилася. Я поставив дату й сховав її.
— Добре.
Соломія знала, чому Семен беріг записи. Слова можна було перекрутити, свідка — змусити мовчати. Паперова стрічка зберігала саму передачу.
Коли вони повернулися до кімнати, Павло стояв біля вікна. Побачивши їх, відступив від фіранки.
— Ідеш до Остапа? — запитав він.
— Так.
— Передай, що я повернуся пізніше.
— Передам.
Павло підійшов ближче.
— Що ще наказав Артем?
— Те, що ти вже знаєш. Залишатися на місці. Маршрут небезпечний.
— А де зустрічати зв’язкового?
— Цього не передавали.
— Куди він поведе групу?
— Не знаю.
Вона справді не знала нового маршруту. У повідомленні не було ні назви населеного пункту, ні дороги, ні адреси. Павлові нічого було вивідувати.
— Тоді чого ми чекаємо? — запитав він.
— Артем наказав чекати, — відповіла Соломія. — Отже, чекатимемо.
Вона застебнула пальто. Семен підійшов до дверей.
— Не йди прямо. Перевір, чи немає хвоста, біля ринку.
— Добре.
Він відчинив двері лише настільки, щоб Соломія могла вислизнути назовні. До будинку на мить увірвалося холодне повітря.
Павло залишився посеред кімнати.
— Я міг би дістатися швидше, — сказав він.
— Міг би.
— Але не дозволяєш.
— Ні.
— Не довіряєш?
— Дотримуюся порядку.
Семен пройш повз нього.
— Твоя справа — провести групу, коли буде куди вести.
Павло нічого не відповів. Він уже знав достатньо: група сім залишалася у сторожці, старий маршрут був небезпечний, а нового ще не було.
До сторожки Соломія дісталася, коли над лісом уже сірів ранок. Останню частину дороги вона йшла вздовж узлісся, кілька разів зупинялася, прислухалася й дивилася назад. Ні голосів, ні кроків за собою не чула.
Сторожка стояла осторонь дороги, майже схована між деревами. У вікні не було світла — так і мало бути.
Соломія обійшла будівлю з боку лісу й постукала: два короткі удари, пауза, ще один.
За дверима тихо ворухнулися.
— Хто?
Соломія назвала умовне слово.
Засув відсунувся не відразу. Двері прочинилися лише на долоню. Чоловік у темному отворі впізнав її й відступив убік.
— Заходь.
У сторожці пахло сирими дровами, мокрим одягом і димом. Вікна були завішені. Невелика лампа стояла на підлозі в дальньому кутку, прикрита так, щоб світло не пробивалося назовні.
За останні дні приміщення стало схожим не на тимчасовий прихисток, а на пастку. Біля стіни лежали скручені ковдри, під лавою — речові мішки. На столі стояла майже порожня миска з холодною картоплею. Чоловіки говорили пошепки й здригалися від кожного звуку надворі.
Остап підвівся від столу. Інші чоловіки також повернулися до неї.
Усі були тут. Разом з Остапом — семеро.
— Від Семена? — запитав Остап.
— Від Артема. Семен прийняв.
У сторожці запала тиша.
— Говори.
Соломія повторила наказ дослівно:
— Групі сім. Залишатися на місці. Маршрут небезпечний. Чекати зв’язкового. Артем.
Остап дивився на неї кілька секунд.
— Семен певен, що передавав Артем?
— Певен. Просив сказати це окремо.
— Повтори наказ.
Соломія повторила вдруге.
Один із чоловіків біля стіни тихо вилаявся.
— Ще сидіти?
Остап повернувся до нього.
— Ще сидіти.
— Скільки?
— Скільки буде потрібно.
— Запасів небагато.
— Вистачить.
Інший, молодший, запитав:
— А нового шляху немає?
— Немає, — відповіла Соломія.
— Нічого про місце збору?
— Нічого.
Остап повернувся до людей.
— Чули всі? Ніхто нікуди не йде.
— Навіть розвідка? — запитав хтось.
— Навіть розвідка. Чекаємо зв’язкового або нового наказу.
Заперечень більше не було.
Остап обвів поглядом усіх шістьох. Утома була помітна на кожному обличчі, але ніхто не збирав речей і не тягнувся до зброї. Наказ не залишав місця для різних тлумачень.
Один із чоловіків підкинув поліно до маленької грубки.
— Павло коли повернеться?
— Він залишився у Семена, — відповіла Соломія. — Чекає відомостей про маршрут.
Остап насупився.
— Він чув наказ?
— Знає головне: ви залишаєтеся тут і старою дорогою йти не можна.
— Без Павла все одно не підемо, — озвався чоловік біля грубки.
— Не в Павлові справа, — відповів Остап. — Є наказ залишатися — залишаємося.
Соломія простягнула до тепла змерзлі руки.
— Трохи перечекаю й піду назад.
— Зараз не підеш, — сказав Остап. — Дорогою могла когось не помітити. Посидиш. Якщо все буде тихо — вирушиш пізніше.
Вона не сперечалася.
Остап сів до столу. Перед ним лежав грубо перемальований вигин річки й кілька ліній доріг. Він подивився на аркуш, згорнув його й відклав убік.
— Варту не знімати, — сказав він. — По одному відпочиваємо, решта без потреби надвір не виходить. Якщо хтось наблизиться, спочатку перевіримо, хто він. Самовільно сторожку ніхто не залишає.
Чоловіки мовчки погодилися. Один сів ближче до дверей, інший поправив тканину на вікні. Звичні рухи трохи послабили напруження, але невідомість нікуди не зникла.
Стара дорога більше не мала значення. Нового маршруту вони не знали. Залишалося чекати.
Семеро чоловіків не покинули сторожки — саме так, як наказав справжній Артем.
Минуло кілька годин.
Павло все ще залишався в будинку. Спочатку сидів у сусідній кімнаті, потім кілька разів виходив у коридор, питав, чи не повернулася Соломія, і знову сідав чекати.
Коли на вулиці почали траплятися перші перехожі, Семен сказав, що виходити зараз небезпечно. Павло не сперечався. Здавалося, він і сам волів залишитися: якщо Артем передасть новий маршрут, провідник хотів почути про нього першим.
Семен майже не розмовляв із ним. Він повернувся до прихованої кімнати й час від часу перевіряв апарат.
Артем мовчав.
Після трьох безуспішних викликів Семен більше не передавав. Зайві сигнали нічого не змінять.
Гасова лампа горіла низько. На столі лежав відкритий записник. Семен переглянув позначку про час останнього сеансу й залишив нижче місце для наступного запису.
Тиша затягувалася.
Він уже хотів вийти до Павла, коли апарат раптом клацнув.
Один удар.
Пауза.
Другий.
Семен повільно повернувся до столу.
Ключ ожив. Пішла коротка серія сигналів.
Спочатку Семен подумав, що Артем нарешті відповів. Але вже за кілька секунд нахилився ближче.
Позивний був правильний — той самий, якого він чекав.
АРТЕМ.
Семен поклав руку біля олівця, але писати не почав.
Крапки й тире складалися без помилок. І все-таки паузи були іншими.
Ледь помітно.
Одна коротша, наступна — трохи довша. Потім два знаки надійшли майже без звичного проміжку.
Семен згадав ранкову стрічку у схованці. Там усі проміжки були рівні. Тепер хтось відтворював правильні знаки, але не звичку Артемової руки.
За дверима рипнула підлога. Мабуть, Павло знову підвівся зі стільця.
Семен не озирнувся. Уся його увага була прикута до апарата.
Позивний пролунав удруге — той самий. Але рука була інша.
