Володимир
Після одруження з Вірою в родині Володимира народилися двоє дітей — донька Тетяна та син Юрій. Жили вони у Вітебську, в Білорусі, але щоліта, щойно закінчувався навчальний рік, Володимир неодмінно привозив дітей до Курного — до їхньої бабусі Ганни.
На той час Юхима вже не було серед живих. Господарство Ганна вела сама, але її двір ніколи не здавався порожнім. З початком літніх канікул він знову наповнювався дитячими голосами, сміхом і безтурботною метушнею.
Особливо чекала бабуся на онуків. Ще задовго до їхнього приїзду вона готувала кімнату, прала постіль, пекла пироги, варила улюблені страви й думала лише про одне — щоб діти відпочили, набралися сил і запам’ятали літо в Курному на все життя.
Юрій навчався у музичній школі по класу баяна. Батько дуже хотів, щоб син розвивав свій талант, тому навіть на літні канікули Юра неодмінно брав баян із собою. Увечері, коли спека спадала, він сідав на лавці біля хати або під старою яблунею й награвав знайомі мелодії. Здавалося, що навіть сусіди прислухалися до цих звуків, а бабуся Ганна сиділа поруч і тихо всміхалася, пишаючись онуком.
Тетяна була худенькою, тендітною дівчинкою, тоді як Юра, навпаки, мав кремезнішу статуру. Але кожне літо в Курному дивним чином змінювало їх обох.
Юрій із самого ранку зникав із місцевими хлопчаками. Вони бігали до річки, ганяли велосипедом сільськими дорогами, лазили по лісах, рибалили, грали у футбол і поверталися додому лише тоді, коли сонце вже хилилося до заходу. За день він витрачав стільки енергії, що навіть бабусині щедрі обіди не могли втримати його вагу.
Тетяна ж більше часу проводила біля бабусі. Допомагала на городі, збирала ягоди, поралась на кухні, слухала родинні історії. А головне — із задоволенням смакувала все, що готувала Ганна: духмяний борщ, домашні вареники, молоко, щойно надоєне від корови, свіжий хліб із печі, пиріжки та запашні пампушки. Не дивно, що за літо вона завжди трохи округлялася.
Наприкінці канікул Володимир приїздив забирати дітей додому, до Вітебська. Щоразу повторювалася одна й та сама картина: Тетяна поверталася трохи повнішою й рум’янішою, а Юрій — засмаглим, підтягнутим і худішим.
— Оце вам і сільське життя, — жартувала Ганна, проводжаючи онуків. — Одних воно годує, а з інших усе зайве вибігає.
Діти сміялися, обіймали бабусю й обіцяли неодмінно приїхати наступного літа. І вона чекала. Бо для Ганни найкращими днями року були саме ті, коли її двір знову оживав дитячим сміхом, а стара хата ще раз відчувала себе молодою.
Віктор
Після школи Віктор залишився жити й працювати в селищі Молодіжне. Влаштувався на льонозавод, де служив пожежником у заводській пожежній частині. Робота вимагала дисципліни, уважності та готовності будь-якої миті прийти на допомогу. На підприємстві добре знали Віктора як спокійного, відповідального й надійного чоловіка.
Згодом він одружився з Марією. У молодої сім’ї народилися троє дітей. Старша донька, на превеликий жаль, померла ще зовсім маленькою. Ця втрата назавжди залишилася болючою раною в серцях батьків. Згодом доля подарувала їм сина Ігоря та доньку Аллу, які стали для них найбільшою втіхою.
Віктор мав власний мотоцикл — у ті роки це було справжньою гордістю. Щойно випадала вільна неділя чи кілька днів відпочинку, він заводив двигун і вирушав до Курного, щоб провідати маму Ганну.
Ще здалеку вона впізнавала знайоме дзижчання мотоцикла. Усміхалася, виходила на подвір’я, витираючи руки об фартух, і вже за мить міцно обіймала сина.
— Приїхав, Вітю? — радісно говорила вона.
— Як же не приїхати, мамо? Треба ж тебе провідати.
У хаті відразу ставало людніше й тепліше. На стіл з’являлися домашній хліб, борщ, вареники, молоко та все найкраще, що лише мала господиня. Ганна розпитувала про Марію, про онуків, про роботу на заводі, а Віктор уважно слухав материні розповіді про сільські новини.
Такі приїзди були для неї справжнім святом. Вона бачила, що її діти вже стали дорослими, створили власні сім’ї, але не забували рідний дім. І це було для матері найбільшою нагородою за всі роки праці, турбот і пережитих випробувань.
Минали роки. Віктор добре знав виробництво, користувався повагою серед робітників і керівництва. Його сумлінність, відповідальність та вміння працювати з людьми не залишилися непоміченими.
Коли Вікторові вже минуло сорок років, його призначили головним інженером льонозаводу. Це була висока посада, яка вимагала не лише технічних знань, а й уміння приймати складні рішення та відповідати за роботу всього підприємства.
Минув лише рік, і колектив довірив йому ще більшу відповідальність — Віктора призначили директором заводу. Для хлопця із простої сільської родини це було визнанням багаторічної праці, наполегливості та чесного ставлення до своєї справи.
На посаді директора він працював до початку дев’яностих років. Та разом із розпадом Радянського Союзу настали важкі часи для багатьох українських підприємств. Не оминули вони й Червоноармійський льонозавод. Виробництво поступово занепадало, а згодом завод, який десятиліттями давав людям роботу, припинив своє існування.
Для Віктора це був болісний період. Він бачив, як підприємство, якому присвятив майже все своє трудове життя, повільно згасає. Разом із заводом завершилася й ціла епоха — епоха людей, які десятиліттями будували, розвивали й берегли своє виробництво.
Тамара
Тамара все своє життя прожила в селищі Молодіжне. Хоча офіційно воно вже мало таку назву, місцеві жителі, як і раніше, називали його просто — Льонозавод. Так було звичніше, адже саме завод дав життя цьому робітничому селищу.
Після школи Тамара влаштувалася продавчинею до місцевого магазину. Роботу свою любила, людей знала поіменно, а покупці завжди цінували її за доброзичливість, чесність і привітну усмішку. Здавалося, що для кожного вона знаходила добре слово.
Згодом Тамара вийшла заміж. Власних дітей доля їй не подарувала, але її дім ніколи не був тихим і порожнім.
Щоліта до неї з’їжджалися племінники. Приїздили діти Володимира, діти Раїси, а зовсім поруч жив брат Віктор зі своєю родиною. Його Ігор та Алла були майже ровесниками інших дітей, тому влітку подвір’я Тамари перетворювалося на справжнє дитяче царство.
Із самого ранку лунав сміх, грюкали хвіртки, гуркотіли велосипеди, а на кухні майже не зачинялися дверцята холодильника.
— Знову все поїли! — жартома хитала головою Тамара.
Та в її голосі ніколи не було докору. Навпаки, вона раділа, що в хаті гамірно, що діти ростуть здоровими й веселими.
На столі в неї завжди стояла вазочка з цукерками. Малеча знала про це й часто забігала «лише на хвилинку», а виходила вже з повними кишенями солодощів.
Під самими вікнами росла велика вишня. Щоліта вона вкривалася такими великими, темними ягодами, що вони здавалися майже чорними від стиглості. Діти залазили на дерево, змагалися, хто назбирає більше, а Тамара лише сміялася й наказувала бути обережними.
А ще всі пам’ятали її вареники. З вишнями, картоплею, сиром — вони здавалися найсмачнішими у світі. І хоч кожен казав, що секрет простий, нікому так і не вдалося приготувати їх так, як це робила вона.
У магазині Тамара пропрацювала майже все своє життя — від юних років і до самої пенсії. Та й після виходу на заслужений відпочинок не змогла сидіти без роботи. Коли виникала потреба, вона охоче підміняла молодих продавчинь, бо добре знала свою справу й не уявляла життя без спілкування з людьми.
Такою її й запам’ятали рідні — доброю, щедрою, працьовитою жінкою, в домі якої завжди знаходилося місце для дітей, солодощів, теплих розмов і родинного затишку.
Раїса
Після весілля з Володимиром у молодої сім’ї народилися двоє синів — Олександр і Микола.
Імена для дітей обирали не випадково. Старшого сина назвали Олександром — на честь діда Олександра Лихача, чоловіка Гафії, якого в роки сталінських репресій було заарештовано й назавжди відірвано від рідної родини. Молодшого назвали Миколою — на згадку про маленького Миколку, сина Гафії та Олександра, чия коротка дитяча доля обірвалася надто рано.
Так у новому поколінні продовжувала жити пам’ять про тих, кого вже не було поруч.
Раїса все своє трудове життя присвятила Червоноармійському овочесушильному заводу на станції Курне. День за днем вона сумлінно працювала, а після зміни поспішала додому, де на неї чекали чоловік і сини.
Та найбільшою гордістю Раїси були її діти.
Вона щиро вірила, що освіта, праця й виховання відкривають людині дорогу в життя. Тому ніколи не шкодувала ні часу, ні сил, ні грошей, коли йшлося про синів.
Яке б шкільне свято не проводилося, які б конкурси, олімпіади чи спортивні змагання не відбувалися, Раїса завжди дбала, щоб її хлопці були охайно й красиво вдягнені, мали все необхідне й ні в чому не почувалися гіршими за інших.
Вона раділа кожному їхньому успіху, підтримувала після невдач і завжди знаходила слова, які додавали впевненості.
Її найбільшим бажанням було, щоб сини стали чесними, працьовитими й порядними людьми. Саме такими, якими вона й Володимир намагалися виховати їх власним прикладом.
Роки минали, діти дорослішали, але для Раїси вони назавжди залишилися найбільшим скарбом її життя. Дивлячись на них, вона відчувала, що все пережите, усі роки праці та турбот були недаремними. У своїх синах вона бачила продовження не лише власної родини, а й пам’яті про тих, чиї імена вони з гордістю носили.
Анатолій
Після одруження з Лідією молоде подружжя оселилося на станції Курне. Вони винайняли невелику кімнату в самотнього літнього чоловіка й не лише жили в його будинку, а й допомагали старенькому по господарству, доглядали його та підтримували в повсякденному житті.
Та минув лише приблизно рік, і доля покликала їх у далеку дорогу.
Десь Анатолій почув, що в далекому сибірському місті Томську набирають робітників. Молодим людям хотілося самостійно будувати своє життя, тому вони наважилися залишити рідні місця й вирушити за тисячі кілометрів у пошуках кращої долі.
Саме там, у Томську, народилися їхні діти — двоє синів і донька. Сибір став для родини другою домівкою.
Та як би далеко не завела його доля, Анатолій ніколи не забував рідної домівки й матері.
До Курного він приїздив нечасто — лише два чи три рази за багато років. Дорога була далекою, дорогою й нелегкою. Але кожен його приїзд ставав справжньою подією для всієї родини.
Запам’яталося, що з далекого Томська він завжди привозив великі валізи, наповнені сушеною рибою. Для поліського села це була справжня дивина. Рідні, сусіди й знайомі збиралися разом, куштували незвичний гостинець і розпитували Анатолія про життя в далекому Сибіру.
Ганна дивилася на сина з особливою теплотою. Вона розуміла, що життя розкидало її дітей у різні куточки країни, але кожен їхній приїзд додому був для неї найбільшим святом.
Кілька днів минали дуже швидко. Наставав час прощатися, і Анатолій знову вирушав у довгу дорогу до Томська. А мати ще довго стояла біля хвіртки, проводжаючи поглядом машину чи поїзд, поки вони не зникали за обрієм.
Так уже склалося життя: між Курним і Томськом пролягли тисячі кілометрів, але жодна відстань не могла розірвати зв’язок між матір’ю та сином.
Василь
Наймолодший син Юхима й Ганни, Василь, найдовше залишався поруч із матір’ю. Після одруження з Валентиною вони жили разом із Ганною в її будинку, а згодом у молодої сім’ї народилося троє дітей — Олег, Вадим та Олеся.
Василь працював на залізничній станції. Робота була відповідальною й вимагала точності, але він ніколи не цурався й домашньої праці. Як і більшість чоловіків того часу, мріяв про власний будинок, у якому зростатимуть його діти.
Невдовзі Василь і Валентина розпочали будівництво. Великою підтримкою став батько Валентини — досвідчений майстер, який добре знався на будівельній справі. Разом вони звели просторий будинок, а поруч із ним — літню кухню та гараж. Кожна цеглина, кожна дошка нагадували про роки важкої праці й бажання створити для дітей затишний сімейний дім.
Коли будівництво завершилося, родина переїхала до нового будинку.
Для Василя та Валентини це був початок нового етапу життя. А для Ганни — початок тихішої старості.
Ганна залишилася жити сама у своїй хаті, де колись лунав дитячий сміх шістьох дітей. Та самотньою вона почувалася нечасто.
Кожне свято, кожна великодня чи різдвяна зустріч, майже кожен вихідний день збирали всю родину під її невеликим дахом.
Із Льонозаводу автобусом приїжджали Віктор із Марією, Тамара та Володимир. Недалеко від Ганни жили Раїса з Володимиром і Василь із Валентиною, тож вони приходили пішки разом із дітьми.
А потім починався справжній родинний гамір. По хаті й подвір’ю бігали онуки, дорослі розмовляли, згадували новини, сміялися, допомагали матері по господарству. На столі з’являлися домашні страви, лунали жарти, а маленька хатина вже не могла вмістити всіх охочих присісти за стіл.
Ганна дивилася на своїх дітей, невісток, зятів, онуків і тихо всміхалася. У такі хвилини вона відчувала себе по-справжньому щасливою. Вона бачила перед собою те, що будувала все своє життя, — велику, дружну родину.
А коли свято закінчувалося, діти роз’їжджалися й розходилися по своїх домівках. У хаті знову ставало тихо. Та ця тиша вже не була самотністю. Ганна знала: мине кілька днів — і двері знову відчиняться, на подвір’ї залунають дитячі голоси, а її велика родина знову збереться разом.
Саме такою запам’яталася родина Юхима й Ганни — дружною, згуртованою, такою, що завжди знаходила час для матері й бабусі, незважаючи на щоденні турботи та власні сім’ї.
