Коли фронт невпинно наближався до Житомирщини, стало зрозуміло: залишатися в Курному дедалі небезпечніше. Радянські війська відступали, але попереду котилася нова, ще жорстокіша хвиля боїв. Артилерійська канонада лунала дедалі ближче — важкі глухі вибухи здригали землю навіть уночі, не даючи людям заснути. Дорогами безперервно рухалися військові колони: брудні вантажівки, змучена піхота в сірих шинелях, понівечена техніка. Над поліськими лісами дедалі частіше з’являлися німецькі літаки, змушуючи все живе шукати сховку.
Юхим уже був на фронті. Перед самою відправкою він міцно взяв обвітрені руки дружини у свої долоні й тихо сказав:
— Ганно, їдь до своїх, на Черкащину. Там вам буде легше. Земля там багатша, та й рідні люди поруч. А як усе скінчиться — повернетеся. Бережи дітей.
Ганна не відразу знайшла слова. Вона дивилася на чоловіка — на його втомлені очі, на вперте підборіддя, на руки, які стискали її долоні так, ніби хотіли запам’ятати їх назавжди, — і відчувала, як серце стискається від тяжкого передчуття.
— А ти? — ледь чутно запитала вона. — Ти ж повернешся, Юхиме?
Він на мить замовк. За вікном прогуркотіла військова машина.
— Повернуся. Ти ж знаєш мене — я везучий. Пам’ятаєш, як у тридцять третьому ми думали, що вже кінець, а все ж вижили? І тепер переживемо. Тільки дітей бережи. Чуєш?
Ганна мовчки кивнула. Сльози підступили до очей, але вона стримала їх. Плакати при чоловікові не хотіла — йому й без того було нелегко.
Так само вирішила й родина Заховайків. Дві сім’ї, які колись разом приїхали до Курного за партійним направленням — молоді, сповнені надій і планів, — тепер разом залишали його, рятуючи дітей від війни. Нашвидкуруч спакували найцінніше, запрягли коней і рушили в невідомість.
Пакувалися вночі, при тремтливому світлі каганця. Ганна ходила по хаті, брала до рук речі й знову клала їх на місце, не знаючи, що важливіше взяти із собою. Зрештою залишила документи, по два комплекти одягу для кожної дитини, невелику скриньку з родинними фотографіями та вузлик із сухарями. Довго дивилася на вишитий рушник, що висів над образами, а тоді обережно зняла й його.
— Мамо, навіщо рушник? — сонно запитала Тамара.
— Бо він наш, доню, — тихо відповіла Ганна.
Ярина саме загортала в чисте полотно останню хлібину й беззвучно молилася, ледь ворушачи губами.
Дорога на Черкащину була довгою й виснажливою. Їхали підводами, а подекуди йшли пішки, тримаючись ближче до узбіччя. Спека змінювалася затяжними дощами, колеса грузли в багнюці, а над головами раз у раз свистіли літаки. Ночували в чужих хатах, куди їх пускали жалісливі господарі, або просто неба, розпалюючи невеликі багаття серед лісу.
На третій день дощ полив так, що дорога перетворилася на суцільне місиво. Підвода Заховайків загрузла в глибокій колії. Колесо провалилося в яму, кінь важко хрипів, намагаючись витягнути віз.
— Разом! — крикнув Заховайко. — Раз… два… три!
Григорій вперся плечем в колесо. Жінки тримали коня під вуздечку. Нарешті підвода здригнулася й повільно вибралася з багнюки.
Усі стояли мокрі до нитки — дорослі й діти.
Маленький син Заховайків глянув на свої чобітки, з яких цівками текла вода, й несподівано засміявся. За ним засміялися інші діти. А за мить уже сміялися й дорослі, хоча той сміх перемішувався зі сльозами.
Того вечора вони заночували в невеликому селі. Сива бабуся у старенькій вишитій керсетці мовчки впустила їх до хати. Поставила на стіл глек молока, миску гарячої картоплі й лише тихо сказала:
— Їжте… Де ж це видано, щоб діти голодні були?
Ганна хотіла подякувати, але слова застрягли в горлі. Вона лише низько схилила голову.
Найважче було Ярині. Вона вже не мала колишньої сили. Ноги набрякали від постійної ходьби, старі болячки щоночі нагадували про себе. Та жодного разу вона не поскаржилася й не дорікнула долі.
Одного вечора, коли подорожні зупинилися на нічліг біля старого кургану, Ганна помітила, як важко мати опустилася на траву.
— Мамо, давайте я обмию вам ноги, — тихо сказала вона, підходячи з глечиком води. — Ви ж зовсім знесилилися. Може, завтра сядете на підводу? Ми клунки пересунемо.
Ярина лагідно усміхнулася й погладила доньку по руці.
— Не треба, доню. На підводі дітям місце. Хай вони сили бережуть. А мої ноги… ще донесуть мене додому.
Вона трохи помовчала, дивлячись, як Ганна обережно розтирає її натруджені ступні.
— Знаєш… Моя мати теж колись так ішла. Це було ще за панів. Ми тоді тікали з Полтавщини. Мені було дев’ять років. Вона несла мене на руках, поки сама не впала від утоми. Я тоді просила: “Мамо, постав мене, я сама піду”. А вона лише сміялася: “Куди ж ти підеш, дурненька? Ти ще мала…”
— А ви зараз? — тихо запитала Ганна.
Ярина усміхнулася.
— А зараз я — та мати.
Вона поглянула на дві родини, що сиділи біля багаття, ділячи між собою черствий хліб, і впевнено промовила:
— Дійдемо, діти. Головне — тримайтеся разом. Поодинці пропадемо, а гуртом будь-яку дорогу здолаємо.
Дорога була понівечена війною. Біля узбіч виднілися обгорілі вантажівки, вирви від бомб і покинуті окопи. Діти мовчки дивилися навколо.
— Мамо, — тихо запитала Тамара, — а тато теж їздить такими дорогами?
Ганна на мить заплющила очі.
— Так, доню.
— Він повернеться?
Мати ніжно погладила її по голові.
— Обов’язково повернеться.
Вона сказала це впевнено. Не тому, що знала, а тому, що діти мали чути саме такі слова.
Маленький Віктор солодко спав на самому краю воза, підклавши під голову жмуток сіна.
Дорога була вибоїста. Підводу раз у раз підкидало на вирвах, залишених танками й снарядами.
На одній із таких вибоїн віз різко сіпнуло.
Хлопчик тихенько зісковзнув із сіна просто на м’яку курну дорогу.
Він навіть не прокинувся.
Попереду цього ніхто не помітив.
Ганна саме заспокоювала маленьку Раїсу, а Ярина, зморена дорогою, ненадовго заплющила очі.
Минуло кілька хвилин.
Ганна озирнулася, щоб поправити ковдру на дітях, і раптом зблідла.
— Мамо!.. Віті немає!
Ярина схопилася.
— Господи… Де дитина?!
Підвода різко зупинилася.
Ганна зіскочила на землю й кинулася назад дорогою.
— Вітю!.. Синочку!.. Вітю!..
Її голос тремтів від розпачу.
Та саме в цю мить позаду почувся дзвінкий дівочий голос:
— Тітко Ганно! Не шукайте! Вітя тут, у нас!
З куряви виїхала друга підвода.
Посеред воза, кліпаючи заспаними очима, сидів Віктор.
Він позіхнув і здивовано дивився на всіх, ніби не розуміючи, чому навколо такий переполох.
Ганна кинулася до нього, міцно притиснула до себе й почала цілувати.
— Налякав же ти мене… Господи, як же налякав…
Хлопчик лише здивовано запитав:
— А що сталося?
Усі навколо розсміялися.
Навіть Ярина, яка ще хвилину тому ледве стримувала сльози, усміхнулася й перехрестила онука.
— Везучий… У батька вдався.
Тетяна теж сміялася.
— Добре, що їхали слідом! Дивлюся — лежить посеред дороги якийсь «клуночок». Під’їхали ближче — а то ваш Вітька. Навіть не прокинувся!
— Міцний сон у хлопця, — сміявся Григорій. — Інший би давно ревів, а цей ще й позіхав.
Переляк поступово змінився сміхом.
У Козацькому їх зустріли рідні Ганни. Її брат — широкоплечий, засмаглий чоловік, зі звичкою міцно стискати щелепи, що залишилася ще з часів колективізації, — побачив їх здалеку й вийшов назустріч.
Він мовчки обійняв сестру, довго не випускаючи її зі своїх рук.
— Живі… Слава Богу, живі… — лише повторював він.
Ганна припала до його плеча й заплакала. Здавалося, разом зі сльозами виходив увесь страх, який вона носила в собі останні місяці.
— Думала, братку… вже й не побачимося…
— Годі, сестро, — тихо сказав він, обережно стискаючи її плечі. — Тепер ви вдома. Все буде добре.
Потім він перевів погляд на дітей — схудлих, змарнілих, надто серйозних для свого віку.
— Господи… Які ж ви виросли… Ходімо до хати. Хоч гарячого поїсте.
Рідні й самі жили небагато, але навіть думки не виникло відмовити. Для Ганни, Ярини та чотирьох дітей знайшли стареньку покинуту хатину на околиці села. Стіни місцями потріскалися, вікна перекосилися від часу, долівка просіла, у кутках пахло сирістю, але стріха ще трималася міцно.
Ярина переступила поріг, перехрестилася й тихо промовила:
— Нічого… Головне, що дощ на голову не капає. Очі бояться, а руки зроблять.
Брат допоміг полагодити двері, підлатати вікна. Сусіди принесли стару лаву, стіл, кілька глиняних горщиків. Потроху нова оселя почала оживати.
Перший тиждень минув у безперервній праці. Ганна з братом конопатили щілини між колодами, Ярина білила стіни. Вона завжди казала:
— Навіть у найбіднішій хаті стіни мають бути білими.
Діти носили воду, підмітали подвір’я, збирали дрова. Ніхто не нарікав. Кожен розумів, що працює заради спільного дому.
Одного вечора Тамара, прибираючи біля печі, раптом скрикнула:
— Мамо! Тут пацюк!
Ярина навіть не озирнулася.
— Не бійся. Пацюк у порожній хаті не живе. Значить, є що берегти.
Тамара спершу здивовано подивилася на бабусю, а потім засміялася.
То був перший щирий дитячий сміх за довгий час.
Біля старої хати був невеликий город. Навесні родина обробила його до останнього клаптика землі. Посадили картоплю, буряки, квасолю, цибулю, трохи моркви та все насіння, яке вдалося зберегти або виміняти в сусідів. У ті роки кожна картоплина була дорожчою за гроші, а кожен паросток дарував надію пережити ще одну зиму.
Через деякий час Ганні вдалося виміняти в односельців молоду теличку. Віддали за неї частину привезених речей і дещо з домашнього начиння, що дивом збереглося під час переїздів.
Ганна довго стояла біля тварини, ніжно погладжуючи її теплий бік.
— Буде дітям молоко… — тихо прошепотіла вона. — Буде…
— Мамо, ти плачеш? — здивувалася маленька Раїса.
Ганна усміхнулася крізь сльози й пригорнула доньку.
— Це від радості, доню. Поки є ця хата, цей город і наша теличка — ми житимемо. Війну теж переживемо.
Кожен день був боротьбою за життя. Берегли кожну зернину, кожну картоплину, кожен окраєць хліба. Діти швидко подорослішали, допомагаючи дорослим по господарству й на городі.
Та війна нагадувала про себе щодня.
Німецькі вантажівки регулярно з’являлися в селі. То забирали худобу, то зерно, то коней. Люди вже звикли ховати все, що могли: мішок картоплі, клуночок борошна, останній шматок сала. Але найбільше всі боялися днів, коли окупаційна влада оголошувала новий набір робочої сили до Німеччини.
Одного ранку селом прокотився тривожний гомін.
— Німці знову молодь збирають…
Біля сільської управи вже стояли поліцаї та німецькі солдати. Плакали матері, голосили бабусі, а юнаки й дівчата мовчки тулилися до рідних, ніби намагаючись запам’ятати кожну мить.
Того разу до списків потрапила й молодша сестра Григорія Заховайка — Тетяна.
Мати кинулася до офіцера, благала залишити доньку вдома, та її грубо відштовхнули. Григорій стискав кулаки так, що нігті врізалися в долоні. Він добре розумів: один необережний крок — і поруч із сестрою можуть опинитися й він сам.
Тетяна лише встигла обійняти матір.
— Не плачте… Я повернуся…
Її голос тремтів, але вона намагалася триматися мужньо.
Невдовзі колона підвод із молодими хлопцями та дівчатами рушила дорогою. Люди довго дивилися їй услід, поки вона не зникла за пагорбом. Ніхто не знав, чи судилося ще колись побачити своїх дітей.
Після того дня в хаті Заховайків запанувала важка тиша. За спільним столом стало на одну людину менше, а кожна розмова зрештою зводилася до одного:
— А може, прийде лист від Тетяни…
Та листів не було.
Саме так, у важкій праці, взаємній підтримці й постійному очікуванні звісток із фронту, минули для родин Руденків та Заховайків майже два роки життя на Черкащині.
Повернення додому
Війна тим часом тривала. Десь далеко, за обрієм, безперервно гуркотів фронт. Восени 1943 року Червона армія розпочала визволення Черкащини. Запеклі бої точилися майже пів року. Лише 12 березня 1944 року, після завершення Умансько-Ботошанської наступальної операції, область була остаточно звільнена від німецьких військ.
Невдовзі добра звістка прийшла й із Житомирщини. Під час Житомирсько-Бердичівської наступальної операції радянські війська визволили Курне та навколишні села. Фронт відкочувався дедалі далі на захід.
Одного ясного весняного дня до Козацького прибіг захеканий сусід.
— Курне вже наше! Чули? Люди повертаються додому!
Ганна мовчки притиснула руки до грудей.
Там, у Курному, залишилася їхня хата. Там народилися діти. Там минули найщасливіші довоєнні роки. І саме туди мав повернутися Юхим, якщо Бог збереже йому життя.
Вона повернулася до матері.
— Мамо… Поїдемо додому?
Ярина підійшла до вікна. За ним квітнули черкаські сади, що прихистили їх у найтяжчий час.
— Поїдемо, доню, — тихо відповіла вона. — Наш дім тепер там. Треба повертати своє життя.
Брат довго мовчав, почувши про їхнє рішення.
— Шкода відпускати вас, — сказав він нарешті. — Тільки-но звикли одне до одного… Але я знав, що колись ви повернетеся на своє Полісся.
— Приїжджай до нас, як усе втихомириться, — попросила Ганна. — Побачиш наше Курне.
Він лише кивнув. Відвернувся, щоб ніхто не побачив сліз у його очах.
Дорога назад теж була довгою, але тепер її зігрівала надія.
На підводах везли небагатий пожиток, насіннєву картоплю, домашнє начиння та найцінніше — дітей. Попереду їхала підвода Руденків, трохи позаду — Заховайків.
Дорога назад здавалася іншою. Ті самі поля, ті самі ліси — але тепер вони не лякали, а кликали вперед. Навіть діти притихли не зі страху, а з якогось особливого передчуття.
Коли з-за узлісся нарешті проступили знайомі обриси курненських хат, Ганна стиснула руку матері.
— Мамо… Ось воно. Наше Курне.
Ярина не відповіла. Лише підвелася на возі, випросталася й довго дивилася вперед. Очі в неї заблищали.
Та що далі — то важче ставало на серці.
Їхня вулиця виглядала інакше. Кілька хат стояли з порожніми вікнами, інші — чорніли обгорілими зрубами. Коли підвода завернула до знайомого двору, Ганна ще здалеку побачила те, чого боялася найдужче.
Їхньої хати не було.
На місці, де стояв дім, де народилися діти, де висів над образами вишитий рушник, — лишалося лише пасмо обгорілих колод і сіре попелище. Піч стирчала посеред руїни, як надгробок.
Ганна зіскочила з воза. Підійшла до краю згарища й зупинилася. Ноги не слухалися.
Діти мовчали. Навіть маленька Раїса, яка щойно сміялася, притихла й міцно вхопилася за Тамарину руку.
Ярина повільно зійшла з воза. Підійшла до доньки й поклала руку їй на плече.
— Стіни згоріли, — тихо сказала вона. — Але ми — ні.
Ганна мовчала. Дивилася на попіл.
Хтось із сусідів підійшов, назвав ім’я, щось пояснював — коли це сталося, чи від бомби, чи підпалили під час відступу. Слова пролітали мимо. Ганна чула лише власне серцебиття.
Зрештою саме сусіди й показали дорогу далі. За селом, біля торфяників, стояла стара закинута хата. Порожня вже кілька років, але стріха трималася, стіни не обсипалися.
— Живіть поки що там, — сказали люди. — Інші теж так починали.
Підводи рушили далі — вже не до рідного порога, а до чужої хати на краю села.
Хата біля торфяників зустріла їх темрявою і запахом сирої землі. Долівка провалилася в кутку, вікно з одного боку було забите дошками. Але піч стояла ціла.
Ярина переступила поріг, поклала на лаву клунок і перехрестилася.
— Нічого… Головне, що дощ на голову не капає. Очі бояться, а руки зроблять.
Це були ті самі слова, що вона казала й у Козацькому. Ганна згадала це — і вперше за весь вечір ледь усміхнулася крізь сльози.
Діти вже бігали подвір’ям. Тамара знайшла під ганком іржаве відро й оголосила, що воно ще придасться. Маленький Віктор мовчки стояв посеред двору й дивився навколо — широко, уважно, ніби намагався зрозуміти, де вони тепер.
Надворі Заховайки розпрягали коня. Григорій мовчав — без жартів, без сміху. Лише підійшов до Ганни й тихо сказав:
— Будемо поруч. Якщо що треба — кличте.
Сонце сідало за поліський ліс. Небо над Курним горіло рожевим і золотим — байдуже до всього, що сталося внизу.
Треба було ще багато чого зробити: розпалити піч, розібрати пожиток, укласти дітей. Але Ганна ще хвилину стояла на порозі й дивилася в темряву — туди, де за полем лишилося попелище їхньої хати.
Десь попереду ще тривала війна. Десь там був Юхим.
Вона не знала, що він побачить, коли повернеться. Не знала, як пояснити дітям, що рідного дому більше немає. Не знала багато чого.
Але вони — в Курному. І ця закинута хата біля торфяників тепер була їхньою.
А значить — можна починати спочатку.
