Війна не запам’яталася Юхимові безперервними атаками чи гучними перемогами. Найчастіше вона була дорогою.
Дорогою крізь багнюку, дощ і сніг.
Дорогою від одного окопу до іншого.
Від одного перепочинку до наступного бою.
Дні змінювалися ночами, а ночі — новими маршами. Солдати спали просто неба, їли, коли випадала нагода, і найбільше чекали не наказу, а польового листоноші.
Листи
Одного вечора Юхим отримав трикутний лист.
Він упізнав Ганнин почерк одразу — той самий дрібний, нахилений управо, яким вона ще в молодості підписувала зошити на курсах лікнепу. Пальці трохи тремтіли, поки він розгортав тонкий аркуш.
Ганна писала, що всі живі. Що доїхали до Козацького, що рідні прийняли добре. Що Володимир уже допомагає бабусі носити воду, Віктор не сидить на місці, Тамара підросла, а маленька Раїса почала говорити перші слова.
Юхиме, ти б чув, як вона каже «мама». Ніяк не можу звикнути, що це вже не немовля. Всі чекаємо тебе. Бережи себе, чуєш? Ми тут справляємось.
Юхим перечитав лист кілька разів.
Потім обережно склав його й заховав біля серця — туди, де вже лежали два попередні, зачитані до потертості.
Поруч у темряві куняв Семен Лисак із Вінниччини — невисокий, кремезний, вічно з цигаркою за вухом. Він відкрив одне око:
— Від своїх?
— Від своїх, — відповів Юхим.
— Живі?
— Живі.
Семен кивнув і знову закрив очі:
— Добре. Спи.
Більше нічого не треба було казати.
Окоп
Зима сорок третього видалася люта. Земля промерзала так, що кирка відскакувала від неї, наче від заліза. Окопи рили по черзі, зміняючи одне одного кожні двадцять хвилин — більше не витримували руки.
Якось уночі, коли вони чергували вдвох із Семеном, той раптом запитав пошепки:
— Юхиме, ти в Бога віриш?
Юхим довго мовчав, вдивляючись у темноту нічийної землі.
— Я в людей вірю, — відповів він нарешті. — А Бог… Бог, мабуть, десь поруч, якщо ми досі живі.
Семен хмикнув:
— Філософ ти. У нас у роті є один такий, із учителів. Теж усе думає. Між боями — думає, у бою — стріляє. Дивна людина.
— Усі ми дивні, — сказав Юхим. — Просто не всі це знають.
Де-не-де на горизонті зрідка спалахувало — чийсь далекий бій, чиясь чиясь далека смерть. Тут, у їхній ділянці, було тихо. Та обидва знали: тиша на фронті — це не спокій. Це лише пауза між словами у страшній розмові.
Дорогою
Найважчими були марші в розпутицю — навесні й восени, коли дороги ставали суцільним болотом. Техніка застрягала, коні падали, люди тягли гармати на плечах. Юхим запам’ятав один такий марш — десь між Уманню та Кіровоградом.
Вони йшли вже дванадцяту годину. Чоботи набрякли від вологи й важили, здавалося, по пуду кожен. Поруч важко дихав молодий боєць — зовсім юнак, Юхим і прізвища його не знав. Хлопець раптом спіткнувся і впав у багнюку, і не спробував підвестися.
Юхим зупинився. Підхопив його під руку.
— Вставай.
— Не можу, — прошепотів той. — Сил немає.
— Немає — і добре. Значить, підеш на останніх. Вставай.
— Та я…
— Вставай, кажу. Ти ж не один ліг — один встанеш.
Хлопець підвів очі. Побачив щось у погляді Юхима — не жалість, а щось тверде й водночас тепле, що не дає залишити людину в болоті, — і встав. Пішов далі, спершись на Юхимове плече ще з пів версти, а тоді вирівнявся й пішов сам.
Більше вони ніколи не зустрілися. Юхим навіть не знав, чи той юнак дожив до кінця війни. Але те, що він встав тоді з того болота, — це залишилося. Як залишається те, за що не соромно.
Поранення
Поранили Юхима вже під кінець — восени сорок четвертого, коли лінія фронту пішла далеко на захід і, здавалося, кінець уже близько. Уламок снаряда зачепив плече й руку — не смертельно, але серйозно. Він непритомнів двічі, поки санітари несли його з поля.
Прийшов до тями у польовому госпіталі. Над ним схилилася медсестра — молода, з утомленими очима і швидкими руками.
— Лежи тихо, — сказала вона без жодних вступів. — Кістка ціла, але рука довго не працюватиме. Як звати?
— Юхим. Руденко.
— Звідки?
— Житомирщина. Курне.
Вона записала щось у папірці і пішла до наступного. Потім обернулася:
— Листа додому написати зможеш лівою?
— Зможу.
— Напиши. Не відкладай.
Він написав того ж вечора, криво і повільно, лівою рукою, якою ніколи не писав:
Ганно, я живий. Поранений, але живий. Лікуватимуть. Не лякайся цього листа — я пишу лівою, бо права поки не слухається. Скоро буде краще. Чекайте.
Перемога
9 травня 1945 року Юхим почув новину разом із десятками інших — у дворі якоїсь напівзруйнованої хати десь на заході. Хтось вибіг із криком, хтось почав стріляти в повітря, хтось впав на коліна просто на бруківку.
Солдати обіймалися, сміялися, плакали.
Юхим теж радів.
Але поруч стояли порожні місця тих, хто ще вчора йшов із ним однією дорогою. Семен Лисак не дожив двох місяців — загинув у лютому під час переправи. Той безіменний юнак із болота — невідомо. Ще кілька облич, кілька голосів, кілька жартів на привалі — усі вони лишилися десь там, на дорогах, які він уже ніколи не пройде знову.
Перемога була вистраждана.
Вона дісталася надто дорогою ціною.
Юхим стояв і дивився, як хтось поруч плаче і сміється одночасно, і думав про Ганну. Про дітей. Про стареньку Ярину. Про хату в Курному, яку ще треба буде відновлювати. Думав про те, що найважче позаду, — і ніяк не міг до кінця в це повірити.
Поряд підійшов якийсь незнайомий солдат — немолодий, із сивою щетиною — і простягнув кружку:
— На. Сьогодні можна.
Юхим узяв. Вони чокнулися мовчки. Слова тут були б зайвими.
Повернення
Додому Юхим повернувся вже після Перемоги. Рука гоїлася повільно, і ще кілька місяців він провів у шпиталях — спочатку в Польщі, потім у Львові, потім уже ближче до дому.
З лікарні його відпустили пізнього вересневого надвечір’я. Він ішов пішки з Пулин до Курного — кілька верст польовою дорогою, з тощим вузликом у руці. Нікому не повідомляв, коли саме буде: не хотів, щоб чекали на дорозі, хвилювалися.
Коли він побачив силует рідної хати над вечірнім горизонтом — щось у грудях різко стиснулося і відпустило. Він зупинився. Постояв хвилину, дивлячись.
Потім пішов далі.
Ганна побачила його з городу — вона якраз виносила відро. Спочатку не впізнала: худий, сивіший, ніж пам’ятала, з рукою на перев’язі. Але потім — упізнала. Впустила відро. Кинулась навперейми, не добігла кількох кроків і зупинилась — наче злякалась, що він може виявитися неправдою.
— Юхиме?
— Я, — сказав він просто.
Вона підійшла й узяла його здорову руку в обидві свої. Довго дивилася на нього — у очі, на обличчя, на сиве скроні — і нічого не говорила.
— Живий, — нарешті видихнула вона, і в цьому слові було все.
Діти вибігли на галас — спочатку Вітько, за ним Тамара, потім Володимир, і остання — маленька Рая, яка й і батька-то толком не пам’ятала. Вона зупинилася на порозі і дивилась на незнайомого чоловіка з обережністю.
Юхим сів навпочіпки перед нею.
— Ти Рая?
Вона кивнула.
— А я твій тато. Пам’ятаєш тата?
Рая насупила чоло, думаючи дуже серйозно. Потім сказала:
— На фотографії пам’ятаю.
Юхим засміявся — перший раз по-справжньому за дуже довгий час — і притягнув доньку до себе.
З хати вийшла Ярина. Вона йшла повільно, спираючись на одвірок, і коли побачила зятя — лише перехрестилась і підняла очі вгору. Слів не було. Та й навіщо.
Про фронтові дороги Юхим майже не розповідав. Коли діти починали розпитувати, він лише усміхався й переводив розмову на інше. Наче хотів, щоб вони пам’ятали не війну, а мирне життя, заради якого він воював.
Лише одного разу — через багато років, коли Володимир вже був дорослим і сам прийшов із армії — батько сказав йому ввечері, ніби між іншим:
— Знаєш, що я зрозумів на тій війні?
— Що?
Юхим помовчав, дивлячись на вогонь у грубці.
— Що людина тримається доти, доки є за що триматися. У мене були ви. — Він кивнув кудись у бік хати, де шуміла Ганна. — Я щоразу думав: ось повернусь і побачу. Оце і тримало.
Більше він до цієї теми не повертався.
А Володя запам’ятав. І багато пізніше, коли вже сам став батьком, він розповів це своїм дітям — не як урок, а просто як правду про те, з чого людина робиться людиною.
