Сонце, що вже встигло прогріти землю до пахощів соснової смоли та квітучої картоплі, здавалося, застигло в зеніті. Червнева спека огортала село тихим, лінивим спокоєм. На мотузках між яблунями тріпотіли білі простирадла, ловлячи легкий подих вітру, а дітвора з дзвінким сміхом міряла босими ногами теплі придорожні калюжі, що залишилися після нічної грози.
Світ навколо дихав мирним, звичним життям. Аж раптом цей затишок розірвав протяжний, майже болісний крик паровозного гудка зі станції. Він не просто пролунав — він наче розітнув навпіл цей недільний ранок.
Майже водночас на вулиці з’явився захеканий сільський розсильний, старий Микола. Він біг так, наче за ним гналася сама смерть, курява здіймалася з-під його чобіт, а сорочка прилипла до спини від поту.
— До сільради! Усі до сільради! Важлива звістка з району! — голос його зривався на хрип, а в очах світився такий дикий, неприхований страх, що у людей навколо миттєво похололо в грудях.
Струна спокою лопнула. Кидаючи сапки, відра та недовішану білизну, люди мовчки, підганяні тривогою, рушили до контори. Старі й молоді, з немовлятами на руках — живий потік стікався до дерев’яного ґанку сільради.
У відкритому вікні кабінету голови з’явився чорний рупор радіоприймача. Кілька хвилин, що здалися вічністю, з нього доносився лише глухий, тривожний тріск ефіру, схожий на шурхіт сухого листя під ногами. Люди затамували подих. Чоловіки зняли кашкети, жінки притискали до себе дітей.
І ось крізь шуми прорвався схвильований, неприродно важкий голос диктора:
«Увага! Говорить Москва… Сьогодні, 22 червня, о 4-й годині ранку, без оголошення війни, німецькі війська перейшли державний кордон Радянського Союзу…»
Кожне слово падало натовпу на особи, мов важкі кам’яні брили. Світ навколо раптом утратив свої яскраві барви, зблід і стиснувся.
Запала така тиша, від якої закладало вуха. Чути було лише, як у соснах над селом байдуже шумить вітер, та десь далеко, наче з іншого, минулого життя, кукурікає півень.
— Війна… — ледь чутно, одним лише подихом, прошепотіла молода жінка в першому ряду, міцніше тулячи до грудей маленького сина. Це слово, досі далеке й книжкове, раптом набуло страшної, відчутної форми.
Чоловіки перезирнулися — погляди їхні вмить споважніли, обличчя закам’яніли, а в очах спалахнув затятий, важкий вогонь. Вони вже розуміли, що завтра їхні руки триматимуть не плуг, а гвинтівку. Жінки тихо завели перші плачі, які невдовзі злилися в один невимовний людський стогін.
Ніхто з тих, хто стояв того паркого червневого дня під стінами сільради, ще не знав, що цей радіовирок затягнеться на довгі, криваві чотири роки. Що багатьом із цих босоногих дітлахів доведеться подорослішати за лічені дні, а кожному другому чоловікові з цього натовпу не судилося повернутися під крило рідних сосен. Сонце продовжувало гріти землю, але для мільйонів людей наступила найдовша і найтемніша ніч у їхньому житті.
Сутінки опускалися на село повільно, наче неохоче, огортаючи хати густим синім туманом. Вечірнє повітря, що ще зберігало денну спеку, змішалося з гострим запахом матіоли та гірким полиновим духом. Юхим сидів на завалинці, згорбившись і важко опустивши великі, порепані від селянської праці руки на коліна. Він не рухався вже близько години, вдивляючись у темряву, де згасали останні заграви цього страшного дня.
Двері хати тихо рипнули. Ганна накинула на плечі хустку й обережно підійшла до чоловіка. Вона сіла поруч, відчуваючи, як від нього віє важкою, залізобетонною тривогою.
— Про що думаєш, Юхиме? — її голос прозвучав зовсім тихо, майже пошепки, щоб не сполохати нічну тишу, яка тепер здавалася крихкою, мов скло.
Він мовчав. Лише затягнувся самокруткою, і червоний вогник на мить вихопив із темряви його різкі, немов висічені з каменю риси обличчя та глибоку зморшку між бровами. Потім видихнув сизий дим і тихо, але карбуючи кожне слово, сказав:
— Нам треба буде їхати.
Ганна здивовано, з переляком подивилася на чоловіка. Вона намагалася розгледіти його очі в сутінках.
— Куди? Юхиме, куди їхати? У нас же тут усе…
— Назад… у Козацьке, — обірвав він її, і в його голосі почулася така туга, від якої стиснулося серце.
— Чому? — Ганна схопила його за рукав сорочки, благаючи поглядом спростувати її найгірші здогадки. — Навіщо тікати назад, Юхиме? Ти ж знаєш, яка там пам’ять про тридцять третій… як на тебе там дивитимуться після тих хлібозаготівель?
Юхим важко, із хрипом зітхнув, затискаючи недопалок пальцями. Він повернув до неї обличчя, і в його очах відбився весь важкий тягар минулих років. — Знаю, Ганно. Усе знаю і нічого не забув. Але тут, у Курному, я на видноті як партійний і працівник сільради. Якщо прийдуть німці, мене розстріляють першим прямо на цьому подвір’ї. Мене з дня на день призовуть до армії, я відчуваю це. І як я залишу тебе тут саму з чотирма дітьми на поталу ворогу? У Козацькому — твій рідний край, там твої сестри, там велика родина. Серед своїх, на рідній землі, ви зможете прогодуватися, зможете сховатися в разі чого. Ризикувати вами тут, на залізничній станції, де фронт пройде залізом, я не маю права. Доведеться повертатися, Ганно. Іншого шляху в нас немає.
Ярина, яка досі непомітно стояла в тіні під стіною хати й мовчки слухала розмову, повільно підняла тремтячу руку і перехрестилася на темне небо. Очі старої жінки блиснули сльозами. — Господи Ісусе… Невже знову збиратися в дорогу? Скільки ж можна тікати, сину? Тільки-но кут свій відбудували…
— Доведеться, мамо, — твердо, розбиваючи останні ілюзії, відповів Юхим і підвівся з лавки. Його силует чітко виділявся на тлі нічного неба. — Збирайте речі. Тільки найнеобхідніше. Якщо мене заберуть, ви маєте бути вже на Черкащині, ближче до своїх. Тут залишатися — це загибель.
Минуло лише кілька днів, але вони здалися мешканцям села нескінченними, розтягнутими у часі. Червнева спека тепер не приносила радості — вона душила, пахла тривогою та пилом доріг, якими вже тяглися перші підводи з біженцями. Попри початковий план негайно вирушати, Козацьке довелося на короткий час відкласти: війна наздогнала їх швидше, ніж вони встигли зібрати вузли, а Юхим мав з’явитися за повісткою.
Проте рішення було прийняте остаточно, і Ганна з дітьми мала їхати не сама. Разом із ними на Черкащину збиралися повертатися і Заховайки — їхні земляки, з якими в Курному їх пов’язувала спільна доля та роки праці. Ділити порівну тривогу й дорогу з тими, кого знаєш усе життя, було хоч і слабкою, але втіхою. Разом із Заховайками вони почали поспіхом ладнати спільний виїзд, розуміючи, що великою групою, тримаючись родина за родину, буде легше здолати сотні кілометрів під обстрілами та вберегти дітей у цій суцільній круговерті хаосу.
Того ранку до сільради привезли мобілізаційні повістки. Сірий, цупкий папірець, заповнений поспішним чорнильним почерком, ліг на дерев’яний стіл перед Юхимом. Він отримав його мовчки, навіть не здригнувшись, наче давно чекав на цей неминучий удар долі.
Вдома, при світлі дня, що пробивалося крізь фіранки, він уважно, слово за словом, перечитав аркуш. Папір злегка шелестів у його цупких пальцях.
— Призивають… — глухо, майже буденно зронив Юхим.
У хаті миттєво запанувала така тиша, що стало чути гудіння бджоли, яка забилася між шибками. Час ніби зупинився. Ганна, яка саме поралася біля печі, зблідла так, що губи її стали білими, мов крейда. Вона повільно опустила руки, підійшла до ліжка і міцніше, до болю в суглобах, притиснула до себе маленьку Раїсу. Дівчинка щось тихо защебетала, не розуміючи, чому мама так дивно і страшно дивиться в одну точку.
— Значить… підеш? — голос Ганни ледве пробився крізь клубок у горлі. Вона знала відповідь, але жіноче серце до останнього чіплялося за примарну надію.
— Треба, — відрубав Юхим. Він не дивився на дружину, бо знав: якщо зустрінеться з нею поглядом, його залізна витримка зламається. — Батьківщину захищати треба. Та й куди я тепер піду? З повісткою в кишені — або на фронт, або під трибунал за дезертирство. А так… хоч знатиму, за що стою. За вас.
Він важко ступив по долівці, підходячи до дітей, які притихли в кутку хати, відчуваючи доросле лихо. Юхим опустився перед ними на коліна, стаючи з ними одного зросту. Його зашкарублі від роботи руки тепер були дивовижно ніжними.
Він лагідно погладив по вигорілому на сонці волоссю старшого, Володимира, заглядаючи хлопцеві в очі, ніби передавав ему право бути головним у домі. Потім міцно, до хрусту в підліткових плечах, обійняв Віктора, затримавши подих на його маківці. Поцілував у щоку маленьку Тамару, яка злякано притискала до грудей ганчір’яну ляльку.
Наостанок Юхим підійшов до Ганни і обережно, наче найбільший скарб у житті, узяв на руки найменшу, Раїсу. Дівчинка вхопила його за жорсткі вуса і засміялася. Серце батька стислося від невимовного болю. Він притиснув доньку до грудей, вдихаючи її рідний запах молока та дитинства — запах того миру, який у нього щойно відібрали.
— Бережіть маму… і слухайтеся її в усьому, — тихо, але твердо сказав він, дивлячись на старших синів. — Тепер ви за чоловіків.
Діти дивилися на батька великими, чистими очама. Вони ще не розуміли, що таке війна, куди йде тато і чому на обличчі завжди суворого батька і на щоках мами блищали гарячі, гіркі сльози. Для них це був просто важкий, незрозумілий день, а для Юхима та Ганни — межа, за якою закінчувалося все їхнє колишнє щастя.
Шляхи перетворилися на суцільні артерії людського болю та хаосу. Дороги, ще вчора тихі й припорошені літнім пилом, тепер гули й стогнали під вагою заліза та тисяч людських ніг. Безупинним, важким потоком тягнулися на схід військові колони.
Червона армія відступала. Повз станцію Курне день і ніч, підіймаючи задушливі хмари сірої куряви, рухалися забиті дошками вантажівки, важкі гармати з облупленою зеленою фарбою, підводи з пораненими та виснажені, почорнілі від порохового диму й безсоння солдати. В їхніх порожніх, скляних поглядах читалася втома всього світу. А в синьому небі, яке раніше дарувало радість, дедалі частіше злітали хижі силуети німецьких літаків. Кожен їхній далекий гул змушував людей ховатися в придорожні рови, затуляючи вуха дітям. Стало очевидно й моторошно: фронт стрімко, наче лісова пожежа, наближається до їхнього порогу.
Не гаючи більше жодної дорогоцінної хвилини, Ганна, стара Ярина та четверо переляканих дітей вирушили в далеку, невідому дорогу до Черкащини. Поруч із ними, піднявши коміри від пилу та міцно тримаючи віжки сусідньої підводи, рушали й Заховайки. Вони прямували в рідне Козацьке — ту далеку колиску, де колись народилися і де тепер, тримаючись разом, родина за родиною, сподівалися знайти хоч якийсь захисток. Серед своїх, на землі предків, їм здавалося, легше буде сховатися від залізних лап війни, перечекати це криваве лихоліття та вберегти найцінніше — дітей.
Коли стара, рипуча підвода, запряжена худим конем, повільно виїжджала зі станції Курне, Ганна не витримала. Вона обернулася.
Там, за пеленою пилу, залишалася їхня маленька хатина. Білі стіни, які вони з Юхимом ще зовсім недавно разом мазали глиною, вікна з вишитими фіранками, молодий садок, де цього літа мали вродити перші яблука… Усе те, що вони роками по крихтах облаштовували власними, порепаними від праці руками, тепер тануло в мареві гарячого повітря.
Ганні здалося, ніби за курганом дороги вона залишає не просто стіни з дахом, а закопує живцем цілу частину свого життя — ту щасливу, мирну епоху, де Юхим був поруч, де діти сміялися без страху, а завтрашній день обіцяв лише сонце. Сльози застелили очі, обпікаючи обвітрені щоки.
Вона міцніше перехопила віжки, змушуючи себе дивитися тільки вперед. Ганна ще не знала, що повернутися сюди, до цих порогів, їм судилося лише після великої Перемоги — через довгі чотири роки. Попереду на них чекали нескінченні місяці розлуки, чорні звістки з фронту, окупаційний терор, голод і щоденна, щохвилинна жорстока боротьба за саме право дихати й берегти дітей. Підвода повільно котилася на схід, у невідомість, а за її колесами догорало літо 1941 року.
