Після довгих поневірянь і переїзду до Курного життя родини Руденків нарешті почало набувати тих теплих, тривких обрисів, про які вони так довго мріяли.
Сільська рада виділила Юхимові хатину неподалік станції. Була вона невеличкою, але збитою міцно й на совість. Останні роки оселя пустувала — її тримали «про всяк випадок» як тимчасовий прихисток для приїжджих спеціалістів, яких час від часу закидала сюди сувора воля районного начальства. Та доля розпорядилася інакше, і саме ці мовчазні стіни стали новим родовим гніздом молодої сім’ї.
Коли вони вперше переступили поріг, у хаті пахло пилом, старим деревом і давно вистиглою піччю. Крізь маленькі вікна пробивалися вузенькі смуги сонця, у яких повільно кружляли порошинки.
Ганна мовчки провела долонею по шорсткій стіні.
— Роботи тут вистачить… — тихо сказала вона.
Юхим усміхнувся, поставив на підлогу вузлик із пожитками й озирнувся навколо.
— Зате буде наш дім. Не службова кімната, не чужа хата, а своя.
Ганна поглянула на чоловіка й теж усміхнулася.
— Значить, упораємося.
І вони справді взялися до роботи з тим особливим завзяттям, яке народжується лише тоді, коли облаштовуєш власне сімейне гніздо.
Ярина, яка приїхала до Курного разом із донькою, не залишалася осторонь. Хоч роки вже давалися взнаки, вона вставала раніше за всіх. Поки Юхим лагодив стріху, а Ганна поралася в хаті, теща розпалювала піч, носила воду з криниці, білила стіни й поралася біля майбутнього городу.
Одного вечора, коли вони всі троє сиділи на призьбі, милуючись заходом сонця над сосновим лісом, Ярина тихо промовила:
— Добре тут… Ліс шумить майже так само, як у нас удома.
Ганна поклала голову матері на плече.
— То, може, й справді звикнемо?
Ярина усміхнулася.
— До доброї землі людина завжди звикає. А дім не там, де народився, а там, де тебе чекають.
Юхим мовчки слухав їхню розмову, дивлячись на ще порожнє подвір’я.
— Нічого, — сказав він після короткої паузи. — Мине кілька років, і тут буде справжнє господарство. Сад виросте, діти бігатимуть подвір’ям, а ми ще згадуватимемо цей день і сміятимемося, як починали майже з нічого.
Ярина глянула на зятя добрим, уважним поглядом.
— Працьовитому чоловікові Бог завжди допомагає. Головне — жити в мирі та берегти родину.
Ганна полегшено зітхнула.
— Тепер і зиму переживемо.
— Переживемо, — впевнено відповів Юхим. — А згодом ще й дітям буде що згадувати.
Він власноруч змайстрував нові лави, полиці та широкий дерев’яний стіл. Поставив його посеред світлиці, відійшов на кілька кроків і задоволено оглянув свою роботу.
— Бачиш? — сказав дружині. — За таким столом місця всім вистачить.
— Усім? — лукаво перепитала Ганна.
Юхим усміхнувся.
— А хіба ти не мрієш, щоб колись за ним сиділо багато наших дітей?
Ганна лише опустила очі й тихо засміялася.
Невдовзі під вікнами вже чорніла свіжа рілля городу. Уздовж тину Юхим висадив молоді яблуні й груші.
— Довго чекати доведеться, поки вони зародять, — сказала Ганна.
— Зате потім і ми, і діти їстимемо свої яблука, — відповів він, обережно притоптуючи землю біля тоненького саджанця.
На подвір’ї по-господарському закудкудакали кури, з хліва долинуло задоволене рохкання поросяти, а вечорами над обійстям здіймався легкий дим із комина. До хати все частіше заходили сусіди — хто позичити сокиру, хто допомогти порадою, хто просто перекинутися словом. Потроху зникала настороженість, а разом із нею приходило відчуття, що вони вже не чужі серед поліських людей.
Щоденне життя поволі входило у своє спокійне, благословенне русло. Здавалося, що після всіх переїздів і випробувань доля нарешті подарувала родині місце, де можна було пустити коріння, будувати плани й дивитися в майбутнє без страху. Ніхто тоді ще не знав, що попереду на них чекають роки, які назавжди змінять життя не лише цієї родини, а й усієї країни.
Поки Юхим із ранку до вечора пропадав на роботі, а Ганна поралася по господарству, Ярина взяла на себе турботу про дітей. Її лагідний голос першим зустрічав їх щоранку і останнім лунав увечері, коли вона колисала онуків, наспівуючи старовинні колискові, які ще колись чула від своєї матері.
— Спіть, мої соколята, — тихо шепотіла вона, поправляючи ковдру. — Хай вам сняться добрі сни, а Господь береже від усякого лиха.
Коли діти трохи підростали, вона вчила їх перехреститися перед їжею, дякувати за хліб, шанувати старших і не кривдити слабшого.
— Запам’ятайте, дітки, — часто говорила Ярина, — людина живе не лише працею, а й добрим серцем. Добро завжди повертається.
Вона пам’ятала життя ще до революції. У довгі зимові вечори, коли за вікнами завивав вітер, а в печі потріскували дрова, онуки вмощувалися біля бабусі й слухали її неспішні розповіді про давні жнива, великі храмові свята, вечорниці та той час, коли люди жили повільніше й більше трималися один одного.
Ярина ніколи не сиділа без роботи. Ще вдосвіта розпалювала піч, місила тісто, носила воду з криниці, допомагала Ганні на городі, пряла, шила, латала дитячий одяг. Здавалося, її добрих рук вистачало всюди. І хоч сама вона говорила небагато, у хаті завжди ставало спокійніше, коли поруч була вона.
Юхим щиро поважав тещу.
— Нам пощастило, мамо Ярино, що ви з нами, — якось сказав він, повернувшись увечері з роботи.
Стара жінка лише всміхнулася.
— Родина для того й існує, сину, щоб триматися разом. Сьогодні я допоможу вам, а завтра діти допоможуть вам і своїм дітям. Так було споконвіку.
У великій родині кожен мав свою працю, і ніхто не залишався осторонь. Саме завдяки цій щоденній взаємній підтримці побутові труднощі здавалися не такими важкими, а дім наповнювався теплом, якого не можна було ні купити, ні позичити.
Саме так — у праці, взаємній повазі та тихій родинній любові — минали останні мирні роки. Здавалося, попереду на них чекає довге й спокійне життя. Та історія вже непомітно наближалася до їхнього порога.
Юхим повністю віддавав себе роботі в сільській раді. На селі його швидко запримітили й поважали за дисциплінованість, чесність та відповідальне ставлення до будь-якої справи. Паперової роботи й щоденного клопоту вистачало: оформлення документів, організація посівної, облік господарства, виконання розпоряджень районного керівництва.
Одного разу, вже надвечір, коли більшість працівників давно розійшлася по домівках, Григорій Заховайко зазирнув до кабінету.
— Юхиме, ходімо вже. Папери до ранку не втечуть.
Юхим навіть не підвів голови.
— Ще кілька звітів залишилося. Район завтра чекатиме.
Григорій усміхнувся.
— От уже впертий ти чоловік.
— Якщо вже взявся за справу, то треба довести її до кінця, — спокійно відповів Юхим.
Додому він повертався, коли над Курним уже опускалися густі сині сутінки. Біля хвіртки його майже завжди зустрічали діти.
— Тату! Тату прийшов! — лунало подвір’ям.
Юхим, хоч і стомлений після довгого дня, підхоплював когось із малечі на руки.
— Ну що, господарі, слухалися маму й бабусю?
— Слухалися! — навперебій відповідали діти.
— От і добре. Бо справжній лад починається з власної хати.
Він належав до тих людей, які щиро вірили, що чесною працею день за днем будують краще майбутнє для своїх дітей. Саме ця віра давала йому сили щоранку знову вирушати до сільради.
Ганна ж була справжньою берегинею родинного вогнища. На її плечі лягли діти, господарство, город і щоденний домашній клопіт. Вона прокидалася ще до перших півнів, коли над станцією клубочився прохолодний досвітній туман. Треба було розпалити піч, приготувати сніданок, надоїти молока, нагодувати птицю, випрати одяг і доглянути дітей.
— Доню, хоч перепочинь трохи, — іноді казала Ярина, бачачи, як Ганна не присідає ні на хвилину.
Та Ганна лише усміхалася.
— Встигну відпочити. Спочатку треба всіх нагодувати.
Поки вона поралась біля печі, Ярина вже заколисувала найменшу дитину, а старші допомагали носити дрова чи полоти город.
Увечері, коли вся родина збиралася за великим столом, Юхим дивився на дружину й тихо промовляв:
— Ти сьогодні знову цілий день на ногах.
— А хіба ти сидів? — усміхалася Ганна.
— Разом легше.
— Разом, — погоджувався Юхим.
У цих простих словах було більше, ніж у довгих зізнаннях. Вони обоє знали: кожен із них тримає свою частину великої родинної справи. Саме тому їхній дім залишався міцним, попри всі труднощі.
Так минали дні — у праці, дитячому сміхові, нескінченних турботах і тихій упевненості, що попереду буде лише краще. Ніхто ще не здогадувався, які важкі випробування невдовзі принесе історія.
Бог щедро благословив їхню оселю дитячим плачем і сміхом.
У 1935 році в родині народився первісток — Володимир. Юхим довго не випускав малого з рук, уважно вдивляючись у його маленьке личко.
— Дивись, Ганно, який міцний козак, — усміхнувся він. — Ростиме справжнім господарем.
— Аби тільки був здоровий, — тихо відповіла дружина, ніжно поправляючи ковдру.
Минуло два роки, і в 1937-му на світ з’явився Віктор. Тепер у хаті вже лунав подвійний дитячий сміх, а Ярина жартувала:
— Ну що, Юхиме, тепер маєш двох помічників.
— З такими помічниками господарство точно не пропаде, — сміявся він.
У 1939 році народилася перша донечка — Тамара. Коли Юхим уперше взяв її на руки, то лише тихо промовив:
— Оце вже моя принцеса…
Ярина усміхнулася.
— Бачиш, зятю, доньки швидко навчать тебе бути лагіднішим.
Юхим тільки засміявся.
— Може, й навчать.
А в 1940 році родина стала ще більшою — народилася наймолодша, Раїса. Тепер у хаті вже не змовкав дитячий гамір. Здавалося, сам дім ожив разом із малечею.
Щойно на подвір’ї рипала хвіртка, діти стрімголов бігли назустріч батькові.
— Тату прийшов! Тату!
Юхим, хоч і стомлений після роботи, неодмінно підхоплював когось на руки.
— Ну, розповідайте, що сьогодні наробили?
— Я курей годував! — випереджав усіх Володимир.
— А я воду бабусі носив! — поспішав похвалитися Віктор.
— А Тамара ляльку колисала, — усміхалася Ярина, виходячи на ґанок.
— Молодці, — кивав Юхим. — У нашій родині ледарів не буде.
На порозі вже чекала Ганна, витираючи руки об фартух.
— Досить уже розмовляти. Ходіть вечеряти, бо борщ захолоне.
— Мамо, а сьогодні що є? — нетерпляче питав Володимир.
— Те, що справжнім козакам силу додає, — жартувала вона.
— Тоді я дві миски з’їм! — вигукував хлопчик, викликаючи дружний сміх у всіх.
За великим дерев’яним столом збиралася вся родина. Ярина розливала борщ, Ганна різала духмяний хліб, діти навперебій ділилися своїми маленькими відкриттями, а Юхим уважно слухав кожного. У такі вечори йому здавалося, що більшого щастя людині й не потрібно.
Саме ці прості сімейні вечори — зі свіжим хлібом, теплом домашньої печі, дитячим сміхом і неспішними розмовами — були найбільшим багатством родини Руденків. Вони ще не знали, що зовсім скоро над цією хатою згустяться хмари великої війни, і тому особливо цінували кожну мить, проведену разом.
Здавалося, попереду на них чекало довге й спокійне життя. Маленька хатина стала справжнім родинним гніздом. Діти підростали здоровими й допитливими, господарство міцніло, а Курне з кожним роком дедалі більше ставало для них рідним. Тут народжувалися найтепліші спогади, тут вони вчилися радіти простим речам і вірили, що саме так мине все їхнє життя.
Та ніхто з них — ні Юхим, який мріяв про майбутнє своїх дітей, ні Ганна, що ніжно колисала найменшу доньку, ні мудра Ярина, яка тихими вечорами молилася за родину, — не знав, що над Європою вже згущуються хмари нової війни. Вона ще була далеко, але її подих уже відчувався в тривожних новинах, у розмовах людей, у неспокої, який дедалі частіше оселявся в людських серцях.
Минуть лічені місяці, і цей тихий світ — із запахом свіжоспеченого хліба, дитячим сміхом, вечірніми розмовами за великим столом і затишком маленької хатини — назавжди зміниться. Попереду на родину Руденків чекали випробування, яких вони не могли ні уявити, ні відвернути.
