Минуло кілька років відтоді, як Юхим Руденко зв’язав свою долю з компартією. Роки ці були не календарними — вони були прожиті інакше, щільніше, важче, ніж звичайні роки. Горнило перших п’ятирічок, хлібозаготівель і колективізації остаточно викувало з нього щось нове — дисциплінованого, кременного виконавця, в якого слово «наказ» і слово «зроблено» стояли поряд без паузи між ними.
Районне керівництво цінувало Руденка. Він не бідкався на труднощі, не знав утоми, не ставив зайвих запитань — або навчився їх не ставити вголос, що, по суті, те саме. Будь-яке доручення, навіть найважче, доводив до кінця. Таких людей у ті часи було обмаль і берегли їх — не з ніжності, а з потреби.
Одного погожого дня — з тих обманливо спокійних днів, що нічим не віщують того, що принесуть, — Юхима терміново викликали до районного центру. Він приїхав, не знаючи навіщо, і чекав у коридорі на лавці, де до нього, напевно, так само сиділи й чекали десятки інших людей — хтось із надією, хтось із тривогою, хтось намагаючись вгадати по обличчях, які виходять із кабінету.
Розмова виявилася короткою. Суха, відмірена, як телеграма.
Секретар райкому — немолодий чоловік із залисиною і звичкою говорити, не відриваючи погляду від паперів, — підняв очі лише раз. Під портретом вождя на стіні тихо цокав годинник.
— Партія направляє вас на Житомирщину, товаришу Руденко, — викарбував він. — У село Курне. Там зараз потрібні наші, перевірені й надійні люди — піднімати колгоспи та зміцнювати місцеві органи влади.
Поклав на стіл папір із печаткою. Пауза.
— Запитання є?
Юхим подивився на папір. Потім на секретаря. Запитання були — але він уже давно знав, що є запитання, які ставлять, і є ті, що тримають при собі.
— Ніяких, — відповів він. — Коли виїжджати?
Секретар ледь помітно кивнув — із тим виразом людини, яка отримала саме ту відповідь, яку й очікувала.
Разом із Юхимом таке ж направлення, скріплене тією самою суворою печаткою, отримав і його партійний побратим — Григорій Заховайко. Вони знали одне одного роками: пройшли одну школу, бачили одне й те саме, мовчали про одне й те саме. Обоє були плоть від плоті черкаської землі, обоє вийшли з незаможних селянських родин, обоє носили в собі те непросте знання про ціну колективізації, яке не вписати в жоден звіт. І обоє мали беззастережну довіру згори — а це в ті часи значило більше, ніж будь-яка інша характеристика.
Відмовлятися в ті часи було не те що неприйнятно. Це було смертельно небезпечно — і обидва це розуміли без зайвих пояснень.
Того ж вечора Юхим зайшов до батьків. Мати метушилася біля печі, не знаючи, що сказати і куди подіти руки. Батько сидів на лаві — так само, як тоді, коли Юхим повідомив про вступ до комсомолу. Та сама поза. Той самий важкий, вимірювальний погляд.
— Далеко? — запитав Федір.
— Житомирщина. Село Курне.
Батько помовчав.
— Поліська земля, — сказав нарешті. — Ліси там, болота. Народ мовчазний, закритий. — Пауза. — Важко тобі там буде.
— Справляюся, — відповів Юхим.
— Знаю, що справляєшся. — Батько підвівся, поклав руку синові на плече — важко, по-чоловічому. — Я не про роботу.
Більше нічого не сказав. Та Юхим зрозумів.
Вранці підвода вже чекала на вулиці. Мати вийшла на поріг, перехрестила в спину — тричі, швидко, наче боялася, що він обернеться і побачить її очі. Він не обернувся.
Черкащина лишалася за спиною — поля, яри, річка Чичиркоза, батьківська хата, де цокає старий ходильник. Попереду стелилася дорога, якої він не знав.
Сам Юхим це призначення сприйняв як честь і довіру — так він собі казав. І, може, так воно й було. Але десь глибше, там, де слова вже не достають, ворушилося щось інше — передчуття того, що нове місце принесе нові іспити. Що поліська земля зустріне його не з розпростертими обіймами. Що попереду — знову вибір, і знову між жорнами.
Попереду маячило нове, незвідане життя. Таке ж невідоме, як тоді, коли він уперше переступав поріг районного клубу з комсомольською заявою в руці.
Тільки тепер він уже знав, чого це може коштувати.
Шлях на Полісся пролягав через пів країни — через степи, переліски, безіменні роз’їзди, де поїзд стояв по двадцять хвилин і ніхто не знав навіщо. Далека дорога, як і всяка далека дорога, починалася не з першого кроку, а з того моменту, коли зачиняєш за собою двері і розумієш: тепер уже все.
Разом із Юхимом збиралася його вірна дружина Ганна — тиха, рішуча жінка, що вміла не питати зайвого і збирати речі так, наче переїзд через пів країни це просто переїзд через пів країни. Вона не скаржилася. Тільки одного вечора, коли Юхим уже спав, довго сиділа при каганці і дивилася в темне вікно — він прокинувся і побачив це, але не подав вигляду.
Поруч клопоталася теща, стара Ярина — невисока, суха, з вічним хрестиком на шиї й молитвою завжди напоготові. Вона тулила до себе сполоханих онуків, гладила їх по голівках і шепотіла щось тихо — не їм, а комусь вищому, незримому, якого вона все своє довге життя просила про одне й те саме: збережи моїх. Діти притихали в її руках — не розуміючи ще, що відбувається, але відчуваючи бабусин неспокій і від того самі неспокоячись.
На сусідньому подвір’ї пакувала нехитрий скарб родина Заховайків. Григорій ходив між ящиками й клунками з тим зосередженим виглядом, що буває у чоловіків, коли вони намагаються приховати розгубленість за діловитістю. Його дружина мовчки виносила вузли й ставила їх рівно, один до одного — наче порядок у речах міг упорядкувати і все інше.
Сільські кумушки збіглися до тинів — як завжди збираються там, де щось незвичне.
— Ой, куди ж це вас, людоньки, занесло світ заочі? — хитала головою одна, притискаючи руки до грудей. — Та там же ліси, болота, комарі — господи милостивий!
— А люди там які? — підхоплювала інша. — Кажуть, поліщуки — народ дикий, своїх не впізнають, чужих і поготів.
— Та й доїдуть іще чи ні — дорога-то яка…
Юхим зупинився. Глянув на них спокійно, із тією підкресленою твердістю, яку виробив у собі роками.
— На Житомирщину, — відрубав він коротко. — Партія кличе. Значить, там ми потрібніші.
Кумушки замовкли. Переглянулися.
— Ну, партія — то партія, — зітхнула одна, вже тихіше. — Дай Боже вам здоров’я та щасливої дороги.
Наприкінці літа, коли полинові степи Черкащини вже пахли спекою, пилом і тією особливою гіркотою серпня, що завжди нагадує про кінець чогось, — кілька підвід, навантажених скринями, клунками, ковдрами та дитячим гамором, повільно рушили з рідного Козацького.
Юхим сидів на передній підводі й не обертався. Але бачив усе одно — тим особливим зором, що відкривається тільки тоді, коли їдеш геть і знаєш, що надовго.
Позаду, у сизому мареві спеки, поволі танули знайомі до болю золоті поля — ті самі, де він у дитинстві пас худобу й ловив рибу в холодній Чичиркозі. Тиха смуга річки, що блискала в очеретах. Білені хати з темними провалами вікон — і в одному з них, він знав, стоїть мати й дивиться вслід, поки підводи не сховаються за поворотом. Мовчазні хрести на могилах предків — тих, що вже не їдуть нікуди.
Ярина знову зашепотіла свою молитву — тихо, майже беззвучно. Діти притихли. Навіть Григорій Заховайко, що їхав поруч, мовчав — і в цьому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах.
Попереду розгорталася інша земля — таємнича, глуха, чужа. Поліська. Де небо нижче і темніше, де ліси стоять стіною і не пускають вітру, де болота дихають туманом навіть улітку. Де ніхто їх не знає і ніхто не чекає.
Підводи рипіли. Коні йшли рівно. Козацьке ставало все меншим — і нарешті зникло зовсім за краєм степу.
Дорога почалася.
Після тижнів виснажливої дороги — через розбиті тракти, пересадки на глухих роз’їздах, ночівлі в чужих хатах, де господарі дивилися мовчки і не питали нічого зайвого, — переселенці нарешті дісталися Курного.
Юхим зліз із підводи і зупинився.
Тут усе було інакшим. Не просто інакшим — іншим у самій своїй основі, наче хтось замінив один світ на інший, поки вони їхали. Замість безкрайнього, вільного черкаського степу, що дихав простором і сонцем, — стіна густих, вікових лісів, що стояли щільно, без просвіту, і дивилися на тебе зверху мовчки, як дивляться люди, яким ти чужий. Замість чорноземних доріг під колесами рипіли хиткі піски. Навколо дихали гнилою вологою бездонні болота й похмурі соснові бори, де навіть вдень було напівтемно і пахло мохом, деревом і чимось ще — давнім, нерозгаданим, не людським.
— Ну й діла, — тихо мовив Григорій Заховайко, ставши поруч. — Ото ж і Полісся.
Юхим нічого не відповів. Дивився на ліс.
Ярина перехрестилася. Діти жалися до матерів і мовчали — навіть вони відчули щось у цьому місці, якусь давню, насуплену силу, що не звикла до сторонніх.
Проте цей край, що здавався дрімучим і непорушним, уже трусився від радянських планів. Держава заходилася перекроювати Полісся на свій лад — квапливо, безоглядно, з тією залізною впевненістю, з якою перекроює все, до чого доторкується. Хуторян заганяли до колгоспів. Хліб викачували. Дикі землі «освоювали» — слово красиве, за яким ховалося просте: ламали те, що стояло, і будували те, що наказано.
І посеред усього цього крізь хащі, багновиська й торфовища пробивали стратегічну залізничну артерію Житомир — Новоград-Волинський.
Щодня Курне здригалося від напливу чужих людей. Ешелонами прибували комсомольці-будівельники — молоді, галасливі, з піснями й гаслами, що розлітались над лісом і тонули в ньому без відлуння. Засмаглі землекопи мовчки бралися за роботу. Суворі інженери ходили з кресленнями й дивилися на місцевих поліщуків так, ніби ті були частиною ландшафту — нарівні з деревами й болотами.
Просто на очах росли велетенські земляні вали — руками, лопатами, тачками, без кінця і без вихідних. Дзвеніли сокири в лісі — і вікові сосни падали з важким гуркотом, що котився над болотами й завмирав десь далеко. На пісок лягали важкі дубові шпали, потім — сталеві рейки, блискучі й холодні. Над лісовими річечками спиналися мости — спочатку дерев’яні, потім бетонні, — і кожен міст був як виклик цій землі: ми тут, ми прийшли, ми нікуди не підемо.
Для тутешніх поліщуків усе це було дивом — тим особливим дивом, що межує зі страхом.
Одного вечора Юхим розговорився зі старим місцевим дідом — маленьким, сухим, із бородою, що росла, здавалося, звідусіль. Той сидів на колоді й дивився, як будівельники несуть шпали.
— Ти не дивуєшся? — запитав Юхим. — Залізниця ж іде просто через ліс.
Дід поглянув на нього знизу — спокійно, без поспіху.
— Чого дивуватися, — сказав він. — Ліс стояв тут тисячу років. Постоїть іще. А залізниця… — він помовчав. — Залізниця прийде й піде. Ліс пам’ятає довше.
Юхим хотів щось заперечити — про прогрес, про майбутнє, про нову епоху. Але дід уже відвернувся і дивився у свій ліс.
І Юхим промовчав.
Там, де ще вчора вовки вили на лісових стежках і болота дихали туманом у повній тиші, — невдовзі мав пролетіти залізний велетень. Нова епоха входила в Полісся, не питаючи дозволу, не знімаючи шапки.
Юхим Руденко був частиною цього входження. Він це знав. І намагався думати про це як про честь.
Юхим Руденко та Григорій Заховайко увійшли в це кипляче казанище як повноважні представники нової влади — з мандатами, печатками й тією особливою впевненістю людей, за якими стоїть система. Їхнім обов’язком було ламати старий устрій, організовувати затурканих лісових селян у колгоспи та за всяку ціну вибивати державні плани. Завдання знайоме. Але земля — інша. І люди — інші.
Поліщуки виявилися народом закритим і впертим — не зі злоби, а з давньої, вкоріненої звички покладатися тільки на себе. Вони жили в цих лісах споконвіку, знали кожне болото й кожну стежку, і до чужих ставилися з тією мовчазною насторогою, що не минає за тиждень і не розтоплюється гарними словами. Юхим відчував цю стіну щодня — на зборах, де люди сиділи й слухали, не відповідаючи; у розмовах, що обривалися, щойно він підходив; у поглядах, що ковзали повз нього, не зупиняючись.
Одного разу після чергових зборів, де колгоспний план знову прийняли мовчанням замість оплесків, Григорій сказав Юхимові — вже вдома, без сторонніх вух:
— Знаєш, у нас на Черкащині люди хоч лаялися. Тут — ні. Мовчать і дивляться. Це гірше.
— Звикнуть, — відповів Юхим.
— Ми чи вони?
Юхим не відповів. Але запитання залишилося.
Поступово, однак, щось починало мінятися. Не в людях — у самому Юхимові. Він учився читати цей край інакше: не крізь папери й директиви, а крізь те, що бачив щодня. Як місцевий дід знає, де пройти болотом, де іншому — смерть. Як жінки збираються ввечері й говорять по-своєму, і в їхній мові є слова, яких немає в жодному словнику. Як ліс тут — не перешкода і не ресурс, а щось третє, для якого він не знав назви.
Полісся приймало його повільно. Але приймало.
У 1936 році залізничну лінію нарешті відкрили. Урочисто, з промовами, з прапорами, з духовим оркестром, що грав бадьоро й трохи фальшиво просто посеред лісу. Разом із нею ожила й новенька станція Курне — невелика, пахуча свіжим деревом і фарбою, з червоним полотнищем над входом.
Того дня над віковими соснами вперше прокотився гудок паровоза.
Юхим стояв на пероні й слухав, як цей звук розходиться над лісом — могутній, переможний, ні на що не схожий. Щось у грудях відгукнулося на нього — те старе, юнацьке, що ще не зовсім вивітрилося: відчуття, що ось воно, велике, що ти був тут, що ти причетний.
Поруч стояли місцеві — мовчазні, з-під кашкетів дивилися на паровоз. Хтось із них пам’ятав, як тут стояв ліс. Як тут були тільки пісок і сосни і болото, і тиша, в якій чути було кожен крок.
Тепер тиші не було.
Старий дід — той самий, що колись казав «ліс пам’ятає довше», — теж стояв у натовпі. Юхим побачив його і підійшов.
— Ну що, діду, — сказав він, може трохи м’якше, ніж говорив зазвичай. — Дочекалися залізниці.
Дід подивився на рейки. На паровоз. На прапор.
— Дочекалися, — погодився він. Помовчав. — Тільки ліс усе одно стоїть.
І пішов, не озираючись.
Юхим дивився йому вслід і думав чомусь не про залізницю і не про виконані плани. Думав про те, що ось він стоїть тут — черкаський хлопець із Козацького, що виріс на чорноземі й степовому вітрі, — а навколо ліс і пісок, і люди, яких він іще не до кінця розуміє. І що цей край, чужий ще рік тому, потроху, непомітно, стає чимось іншим.
Не рідним — іще ні. Але своїм.
Відтепер Курне перестало бути відірваним від світу глухим селом. Сталева нитка залізниці міцно зв’язала його з Житомиром, Новоградом-Волинським і всім величезним Союзом. А родини Руденків та Заховайків стали не просто свідками, а безпосередніми будівничими цього нового Курного.
Того, яке їм судилося відтепер назвати своїм єдиним домом.
Юхим іще не знав — і не міг знати, — що найважчі сторінки його історії ще навіть не почалися. Що цей ліс, який він учився читати, скоро стане свідком такого, чого не вмістить жодна офіційна хроніка. Що мирна залізниця, яка сьогодні везла будівельників і плани, завтра повезе зовсім інше.
Але це буде завтра.
Сьогодні над Курним лунав гудок паровоза. І на мить здавалося, що все іде правильно.
Місцеві поліщуки розмовляли незвичною, м’якою говіркою, де знайомі слова звучали інакше, а деякі й зовсім були незрозумілими для новоприбулих. Вони жили за давніми звичаями, дбайливо берегли прадавні обряди й не поспішали відкривати душу чужинцям. До нових людей ставилися насторожено: спершу придивлялися, оцінювали їхні вчинки, і лише згодом вирішували, чи варто довіряти.
Перші місяці в Курному стали для обох родин справжнім випробуванням. Доводилося облаштовувати житло майже з нуля, звикати до сирого поліського клімату, безкраїх соснових лісів, заболочених лук і нових людей. Усе навколо було іншим — природа, побут, навіть запах повітря, насиченого смолою, вогкістю й ароматом хвої.
Та Юхим Руденко й Григорій Заховайко не мали часу сумувати за рідною Черкащиною. На них чекала робота, заради якої їх і направили до Полісся. Від раннього ранку й до пізнього вечора вони займалися організацією колгоспного господарства: проводили збори, складали звіти, виконували розпорядження районного керівництва, розв’язували господарські питання й намагалися впорядкувати життя нового колективу. Роботи було стільки, що нерідко поверталися додому вже затемна.
Поступово нове місце переставало здаватися чужим. Діти знаходили друзів, жінки знайомилися із сусідками, а вулиці, які ще недавно були незнайомими, ставали звичними. Разом із будівництвом залізниці розросталося й саме Курне. Селище поступово оживало: дедалі частіше лунав гудок паровозів, біля станції з’являлися нові будинки, склади, майстерні, а життя дедалі міцніше пов’язувалося із залізницею.
Так, серед шуму поїздів, запаху соснової смоли й невтомної людської праці писалася нова сторінка в історії двох родин. Саме суворе, але щире поліське Курне стало для Руденків і Заховайків другою батьківщиною. Тут народжувалися їхні діти, минали роки праці, радощів і втрат. Відтоді їхні долі вже нерозривно переплелися з історією цього поліського краю, який став для них не просто місцем проживання, а справжнім домом.
