Восени 1929 року життя в Курному почало стрімко змінюватися.
Після закінчення курсів Олександра призначили бухгалтером новоствореного колгоспу. Для молодого чоловіка це була відповідальна робота. Він вів облік зерна, реманенту та господарства, складав звіти й записував усе до товстих бухгалтерських книг.
Гафія раділа за чоловіка. У селі не кожному довіряли таку посаду, і це свідчило про його грамотність та сумлінність. Молоде подружжя будувало плани на майбутнє, мріючи про власну родину та спокійне життя.
Та разом із новою посадою Олександр дедалі частіше бачив те, що непокоїло його душу.
Сільські збори ставали все частішими. До села приїжджали уповноважені з району, закликаючи селян вступати до колгоспу. Людям пояснювали, що тепер господарювати потрібно спільно, а земля, худоба та реманент мають служити всій громаді.
Не всі погоджувалися з новими порядками. Старші господарі мовчали, слухали, але в їхніх очах читалася тривога.
Узимку 1929–1930 років до колгоспу почали звозити селянських коней. Для багатьох родин це стало важким ударом. Кінь був не просто худобою — він був головним помічником у господарстві, годувальником і часто найбільшою цінністю селянської родини.
Одного вечора Гнат повернувся додому похмурий і мовчазний. Він довго сидів біля столу, дивлячись у вікно на засніжене подвір’я. Нарешті зняв шапку й промовив:
— Сьогодні приходили з сільради. Списували худобу. Казали, що скоро все буде спільне.
Катерина важко зітхнула, але нічого не сказала.
— І коні теж? — тихо запитав Олександр.
— І коні.
Гнат опустив очі.
Для сторонньої людини то були просто два коні. Для нього ж — роки важкої праці. Разом із ними він піднімав господарство, возив дрова із лісу, орав землю, годував сім’ю.
— Пам’ятаєш Гнідка? — раптом запитав він.
— Пам’ятаю.
— Він у нас ще від лошати виріс. А тепер кажуть — віддай.
У хаті запала тиша.
— Такі тепер часи, тату, — обережно промовив Олександр.
— Може й такі, — відповів Гнат. — Тільки не розумію я їх. Все життя людина працює, наживає господарство, а тепер виходить, що воно вже не її.
Він помовчав і додав:
— Ти, сину, працюй. Я не проти. Ти вчився не для того, щоб землю копати. Але пам’ятай: за всіма цими паперами стоять живі люди.
— Пам’ятатиму.
— От і добре.
Того вечора Олександр уперше побачив у батькових очах не втому, а якусь глибоку тривогу. Наче разом із кіньми, возом і землею в нього забирали цілий світ, у якому він прожив усе своє життя.
Гнат ніби змінився.
Після того як із двору забрали коней, Гнат став мовчазнішим.
Він, як і раніше, вставав удосвіта, пораючись по господарству, доглядав пасіку, лагодив реманент і працював на землі. Та рідні бачили, що нові порядки болять йому дедалі більше.
Особливо важко було дивитися на спорожнілу стайню.
Іноді ввечері він виходив на подвір’я, сідав на лавці й довго мовчки дивився в бік лук над Тнею.
— Не за конями я журюся, — сказав якось Гнат синові. — Коня можна виростити іншого. Шкода того, що людина більше не господар на своїй землі.
Олександр не знаходив що відповісти.
Він працював бухгалтером у колгоспі й бачив, як швидко змінюється життя навколо. Та водночас розумів і батька, який усе своє життя будував власне господарство.
Наставали нові часи.
Старий хутір над Тнею ще жив звичним життям. Навесні дзвеніли бджоли на пасіці, влітку достигали жито й гречка, восени пахло свіжим медом. Але навіть тут дедалі сильніше відчувався подих великих змін, які вже наближалися до кожної селянської родини.
