На початку тридцятих років здавалося, що віковічні закони життя на хуторі над Тнею не здатна похитнути жодна сила. Люди, як і їхні прадіди, орали зашкарублий поліський ґрунт, до мозолів косили соковиті лугові трави, пестили худобу й молилися про добрий врожай. Проте за сотні верст від затишного Курного вже щосили вирували криваві події, які невдовзі мали перевернути догори дриґом долю всієї України. Після гуркотливого падіння Російської імперії українці нарешті вибороли свій омріяний шанс на свободу — постала Українська Народна Республіка. Але шлях до незалежності виявився залитим кров’ю та вогнем. Молоді українські війська змушені були стікати кров’ю у важких боях проти численних ворогів, серед яких найстрашнішою лавиною сунули більшовицькі орди, що наступали з території радянської Росії.
Для більшості хуторян, заглиблених у свої щоденні турботи, ці заграви здавалися далекими й чужими. Проте червона влада крок за кроком проникала в найтемніші куточки Полісся. А разом із її багнетами приходили нові нечувані закони, жорстокі порядки й нелюдські випробування. Гнат тоді ще й гадки не мав, що ці перші грізні грози невдовзі прямою наводкою вдарять по його дітях і назавжди спопелять звичне життя родини Лихачів. Одного дня голову щойно створеного колективного господарства терміново викликали до сільської управи. Повернувся він звідти похмурим і одразу ж наказав покликати до себе Олександра.
— Заходь, Олександре, присідай на лаву, — кивнув голова, показуючи на грубо обтесане дерево біля заваленого паперами столу. Олександр обережно сів, відчуваючи незрозуміле хвилювання.
— Чув я про тебе багато хорошого від учителів. Кажуть, хлопець ти грамотний, світла голова, з цифрами на «ти».
— Вчився трохи… — стримано й скромно відказав Сашко.
— Трохи… — невесело посміхнувся голова.
— У нас таких «трохи» на всю округу — раз, два та й усе. А паперової писанини тепер зверху спускають — хоч греблю гати. Район щодня вимагає звіт за звітом, цифру за цифрою.
Він рвучко відкрив товсту картонну папку:
— Колгоспу потрібен штатний бухгалтер. Людина з чистими руками й чітким розумом, яка вестиме тотальний облік усього: зерна в засіках, реманенту в клунях, худоби, кожної голови й кожного заробленого селянином трудодня. Усе має бути зафіксовано до останньої копійки, до єдиної зернини. Візьмешся, Лихачу? Олександр на мить завагався, дивлячись на чисті аркуші журналів.
— Якщо громада й ви мені довіряєте — візьмуся.
— Довіряти то довіряємо… Але затям, хлопче: відповідальність за кожну цифру — головою. Не так звів баланс — відповідатимеш перед законом. Загубив хоч один папірець із печаткою — підеш під суд.
— Я розумію.
— Головне — залізний порядок у книгах. Бо ревізори з округу тепер їздять частіше, ніж дощі восени. Для тих кабінетних чинів правильний папірець іноді дорожчий за живе жито в полі й саму людину.
Олександр з повагою глянув на важкі гросбухи:
— Що ж, роботи, бачу, вистачить.
— Ще й як вистачить! — важко зітхнув голова, потираючи втомлені очі.
— Колгосп тільки-но зліпили докупи. Люди з м’ясом відривають від себе своє, звикають до цього спільного життя через силу. Одні щиро допомагають, а інші зуби точать та в спину бурчать. А рахувати все це добро все одно треба.
Він пильно, наче намагаючись зазирнути в саму душу, подивився на молодого бухгалтера:
— Скажу тобі як перед Богом, Олександре. Бухгалтер у нинішні часи — це не просто писарчук. Ти бачитимеш усе нутро господарства: скільки посіяли, скільки приховали, що маємо в засіках і де тонко, що ось-ось порветься. Без твоїх очей колгосп — як сліпе цуценя.
— Постараюся справою довести, що не дарма обрали.
— От і ладно. Працюй за совістю. А там життя розсудить.
Голова важко підвівся і міцно, по-чоловічому простягнув руку:
— Вітаю на посаді, товаришу бухгалтере.
Олександр відповів на рукостискання й фізично відчув, як на його ще молоді плечі лягає невидимий, але неймовірно важкий тягар. Юнак навіть у страшному сні не міг передбачити, що ця кабінетна посада невдовзі зробить його однією з найвпливовіших і водночас найвразливіших постатей у селі, привертаючи до нього не лише повагу бідноти, а й палку заздрість та вовчі, недобрі погляди колишніх друзів.
Разом із новою роботою в душу Олександра дедалі глибше заповзала лиха тривога. Сільські збори тепер збирали мало не щовечора. До Курного з району все частіше приїжджали суворі уповноважені, які з трибун до хрипоти закликали селян «добровільно» здавати майно до колективу. На пальцях розтлумачували, що одноосібне життя скінчилося, а земля, плуги та худоба віднині мають належати всім порівну. Якось надвечір біля сільмагу перекурювали чоловіки. Розмова, як завжди, швидко звернула на болюче — на колгоспні порядки.
— От побачиш, Василю, тепер нарешті заживемо як люди! — задоволено вигукнув Федір, пускаючи густий дим із самокрутки.
— Кінець баям та глитаям! Не буде більше панів і злидарів, усі під один гребінець стануть. Василь сплюнув під ноги й скоса зиркнув на крикуна:
— Рівні, кажеш?
— А що, хіба зле? Раніше згадай: один мав дві пари ситих коней, комори від зерна тріщали, пасіка гула, а в іншого в хаті — хоч шаром покоти, дитині молока краплі нема.
— Твоя правда, було таке, — спокійно зронив Василь.
— Тільки, може, воно тому так, що один на полі пуп надривав від зорі до зорі, а інший більше по шинках штани протирав та на печі боки відлежував?
Чоловіки в натовпі схвально й тихо загомоніли, хтось приглушено засміявся. Федір миттєво насупився, його очі недобро зблиснули:
— Ти це на кого, Василю, натякаєш, ану кажи?!
— Та ні на кого особисто, — так само розважливо відказав Василь.
— Просто я добре пам’ятаю, як Гнат Лихач свій хутір будував і кожну копійку кривавим потом заробляв. Йому багатство з неба манною не падало.
— Е-е, знайшов кого згадати — Гната! — люто махнув рукою Федір.
— Куркуль він і є куркуль запеклий! Коней загреб, землю підім’яв, пасіку розвів…
— І золоті руки мав, Федьку, — жорстко перебив Василь.
— Такі руки, що з них мозолі роками не сходили, як кора дубова були.
— Дарма! Тепер усе це добро спільне буде!
— Спільне — воно тоді добре, коли люди те спільне бережуть дужче за своє, — зітхнув Василь.
— А чого б не берегти?
— Бо своя сорочка ближча до тіла, Федоре. Своє болить, а державне — нічиє.
Федір розгублено замовк, люто затягнувся махоркою, але вперто виплюнув:
— Мені байдуже. Все одно влада правильно робить. Тепер ніхто не буде за інших розумнішим чи багатшим.
— Отут ти якраз і промахнувся, — скрушно похитав головою Василь.
— Люди від народження різні. Один — трудяга, інший — нероба. Один будує, а інший тільки руйнувати мастак. Ніяка влада та ніякі декрети людську природу не перероблять.
— Побачимо, чия візьме.
— Побачимо… — тихо погодився Василь і з сумом подивився в бік далекого хутора Лихачів, над яким займалися вечірні сутінки.
— Тільки здається мені, земляче, що кривавими сльозами ми вмиємося на цій дорозі…
Навколо чоловіків запала важка, гнітюча тиша. Навіть задерикуватий Федір раптом згас, хоча показувати свій страх перед громадою не збирався. Серед тих, хто першим став на бік нових порядків у Курному, виділялися троє: той самий Василь, Пилип та Федір.
Василь був чоловіком працьовитим, розсудливим, до злиднів не скочувався, але й багатства не нажив. У колгосп він повірив не через чорну заздрість до заможних. Він щиро сподівався, що після стількох років революційного хаосу та братовбивчої війни радянська влада нарешті принесе селянину справедливість і залізний лад. Проте навіть його чесна душа здригалася від тих брутальних методів, якими активісти заганяли людей у «щасливе майбутнє». Пилип — навпаки, був людиною м’якотілою, тихою і хронічно нерішучою. Власного голосу він не мав, завжди підтакував більшості й понад усе на світі боявся опинитися у чорних списках «ворогів народу». Саме цей тваринний страх перед системою і змушував його першим бігти за активістами та голосувати за будь-які директиви.
Зовсім іншим замісом був зроблений Федір. Походивши з хронічно бідної, непутящої родини, він змалечку хворобливо, з піною на губах ненавидів будь-який чужий достаток. Працювати він не любив і не вмів, зате на мітингах кричав найголосніше за всіх про «рівність та пролетарську справедливість». Колективізація стала його зоряним часом — тепер він отримав законне право заглядати в чужі комори й тішитися тим, що заможні сусіди зрівняються з ним у злиднях.
На початку зими до Курного вперше прибув уповноважений із району. На хуторі його появу відчув кожен. Нахабний незнайомець у лютий мороз хизувався новенькою шкірянкою, високими хромовими чобітьми та кашкетом із криваво-червоною зіркою. Говорив він наче батогом сік — різко, швидко, без жодного натяку на людську посмішку. Селяни пошепки називали його комісаром, хоча офіційно він приїхав як представник райвиконкому. Того ж вечора в холодній будівлі школи скликали екстрені збори. Комісар довго й люто кричав про світову революцію, переваги колективізації та необхідність нещадної боротьби з «куркульською гідрою».
— Радянська влада будує для вас рай на землі! — гримів він, б’ючи кулаком по столу.
— Але на нашому шляху стоять запеклі вороги, приховані куркулі, які ховають хліб і заважають будувати соціалізм! Ми розітремо їх на порох!
У залі стояла така задушлива тиша, що було чутно бзикання запізнілої мухи. Біднота слухала з відкритими ротами, господарі — ховали очі й дивилися в підлогу, міцно стискаючи кулаки в кишенях. Лише Федір у першому ряду мало не вистрибував із лави, схвально киваючи на кожне слово комісара. Саме після цього візиту в селі почали гарячково складати «чорні списки», перелічувати до останнього курчати худобу й описувати реманент. А вчорашні добрі сусіди раптом чітко розділилися на два ворожі табори: на тих, хто став каральними руками нової влади, і тих, хто мовчки, зціпивши зуби, тремтів від жаху.
Біля крамниці знову вирували пристрасті:
— От побачите, комісар навчить цих глитаїв батьківщину любити! — задоволено потирав руки Федір.
— А то іш, розжилися — дві пари коней мають, а інші пішки грязюку місять!
— Так то ж не твої коні, Федьку, чого ти чужим добром переймаєшся? — буркнув хтось із натовпу.
— Зате тепер усе наше буде, спільне!
— Спільне чи нічийне, під парканом згноїте? — жорстко кивнув Василь. Федір лише злобно відмахнувся:
— Мені на Гната Лихача начхати. Нажився, випив нашого поту — досить! Хай тепер з іншими поділиться. Василь підійшов до нього впритул, зазирнув у вічі:
— Ти, Федоре, я бачу, швидко забув, як позаторік у Гната на колінах коня випрошував, бо свою ниву зорати не мав чим? Федір миттєво вкрився червоними плямами, задихаючись від злості:
— Просив… То й що з того?!
— А те, що Гнат тобі не просто коня дал, а ще й зерна на посів відсипав. І ні копійки з тебе, злидня, не взяв.
Навколо чоловіків запала важка, сороміцька тиша.
— Тепер… часи інші, — нарешті вичавив із себе Федір і плюнув під ноги.
— Часи, може, й інші, Федьку, а от совість у людини має залишатися одна на віки, — тихо й з презирством відказав Василь.
Зимою 1929–1930 років по Поліссю покотилася перша хвиля страшного лиха — до колгоспних загонів силою почали зганяти селянських коней. Для кожної родини це була справжня трагедія. Кінь для селянина був не просто тягловою силою — він був рідним помічником, святим годувальником і найдорожчим скарбом, без якого земля ставала мертвою. Одного вечора Гнат Лихач переступив поріг хати чорніший за сажу. Він мовчки роздягнувся й довго сидів біля столу, нерухомим поглядом вдивляючись крізь морозні візерунки вікна на засніжене подвір’я. Нарешті, важко зняв кучму й глухо вимовив:
— Сьогодні з сільради приходили… Списували все підчисту. Сказали, за тиждень худобу треба здати до спільного двору. Катерина, яка саме тримала рогач, тихо зойкнула, але не вимовила жодного слова, лише схопилася за серце.
— І коней теж, тату?.. — ледь чутно запитав Олександр, підводячись із-за столу.
— І коней, синку…
— Гнат вперше безсило опустив голову.
Для якогось міського чиновника це були просто дві одиниці обліку. А для Гната — роки каторжної праці, виплакані здоров’ям. Разом із цими тваринами він виривав із корінням ліс під ріллю, будував хату, годував п’ятьох дітей…
— Сашку… пам’ятаєш нашого Гнідка? — раптом з дитячою беззахисністю в голосі запитав батько.
— Пам’ятаю, тату.
— Я же його маленьким лошам із рук вигодував, кожну кісточку його знаю… А тепер кажуть — виведи з двору і віддай якимось активістам…
У хаті запала така страшна тиша, що було чутно, як б’ються серця.
— Такі тепер часи, тату… Треба перетерпіти, — обережно, намагаючись заспокоїти батька, промовив Олександр.
— Може, й такі… — зітхнув Гнат.
— Тільки мій розум цього не приймає. Все життя людина спину гне, кожну дрібку до ладу збирає, а за один день приходять чужі й кажуть, що воно більше не твоє…
Він помовчав, а потім пильно поглянув на первістка:
— Ти, сину, працюй у тому їхньому правлінні, я не бороню. Ти вчився не для того, щоб у грязюці копирсатися. Але заклинаю тебе: за кожним цим твоїм папірцем і цифрою завжди бач живу людину й її біль.
— Я пам’ятатиму це, тату. Обіцяю.
— От і добре.
Того вечора Олександр уперше в житті побачив у батькових очах не звичну втому, а глибоку, смертельну тривогу. Здавалося, разом із кіньми та плугом у старого господаря живцем видирали той затишний світ, який він будував цеглина за цеглиною. Після тієї розмови Гнат ніби згасав на очах. Він почав частіше ходити до села, намагаючись дізнатися бодай якісь новини. Одного дня він повернувся до хати задовго до вечора. Катерина саме поралася біля печі, коли чоловік переступив поріг, мовчки кинув шапку на лаву й сів, не роздягаючись.
— Щось трапилося в Курному, Гнате? — з тривогою запитала дружина. Гнат довго мовчав, дивлячись на свої шорсткі долоні.
— Бачив сьогодні на майдані Федора…
— І що? Нагримав знову?
— Та ні… Пройшов мимо, очі сховав під картуз, удав, ніби й не знає мене зовсім. Катерина аж сплеснула руками:
— Та невже?! Він же за твій рахунок від голоду рятувався!
— Раніше, бувало, здалеку шапку знімав, зупинявся поговорити, — глухо промовив Гнат.
— А сьогодні тільки вовком зиркнув, головою хитнув і побіг. І не він один такий… Наче я прокажений якийсь, наче бояться люди мене.
Увечері з роботи повернувся Олександр:
— Тату, ви знову через тих активістів караєтеся?
— Караюся, синку.
— Даремно ви так серце краєте.
— Може, й даремно… — погодився старий господар.
— Але мені запече на душі від того, що вчорашні друзі сьогодні дивляться один на одного як вовки. Найстрашніше, Катерино, не те, що коней чи плуги забирають під замок. Найстрашніше — що люди почали панічно боятися один одного.
Олександр не знайшов, що відповісти, і лише мовчки опустив голову. Гнат подивився у чорну безодню за вікном:
— Недобрий це знак, сину. Коли між сусідами зникає остання довіра — чекай великої крові й біди.
І біда не забарилася. Одного осіннього похмурого надвечір’я на подвір’я хутора впевнено зайшли четверо чоловіків. Трьох із них Гнат знав як своїх облуплених — це були його односельці з Курного: Василь, Пилип та Федір. Ще зовсім недавно вони разом до сьомого поту косили луки, рятували один одного на толоках і співали пісень за одним весільним столом. Четвертий був абсолютно чужим. На ньому лисніла та сама зловісна шкіряна куртка, високі чоботи, а на правому боці на широкому ремені важко теліпалася дерев’яна кобура з наганом. Він розмовляв з огидним міським акцентом, різко й лайливо.
Навіть не подумавши привітатися з господарем, чужинець став посеред двору, впер руки в боки й горлопанно скомандував:
— Ану, виводь коней, старий! Живіше!
Гнат мовчки, кам’яним поглядом подивився на комісара, а потім повільно перевів очі на своїх односельців. Василь із сумом і соромом дивився виключно собі під чоботи. Пилип нервово, з тремтінням у пальцях м’яв у руках замаслений картуз. Федір уперто відвернувся в бік плоту, удаючи, що розглядає верби. Жоден із них не знайшов у собі мужності зустрітися з Гнатом поглядом.
Не вимовивши жодного слова, Гнат повернувся і важкою ходою пішов до стайні. За хвилину він вивів під вуздечки своїх улюбленців. Старий Гнідко неспокійно косив оком, фиркав і сіпав головою, ніби чуючи запах смерті.
— І всю упряж підчисту давай! — крикнув шкіряний.
Гнат слухняно пішов до клуні й виніс на плечах важкі хомути, ретельно змащені шлеї та вуздечки — дорогі речі, які служили йому вірою і правдою десятки років. Активісти почали мовчки вантажити все це добро на підводу. Катерина стояла на порозі хати, білими пальцями до болю притискаючи до грудей кінці хустки. Але її очі дивилися не на коней, які назавжди покидали рідне подвір’я. Вона дивилася на свого чоловіка. За довгі десятиліття спільного життя вона бачила його в усяких ситуаціях: веселим за багатим столом, знесиленим після жнив, занепокоєним через посуху. Але таким зломленим і порожнім вона не бачила його ніколи в житті. Гнат стояв нерухомо, наче за цей короткий осінній вечір на його плечі звалилося додаткових десять років старості.
Коли підвода, риплячи колесами, рушила з двору, Гнат ще дуже довго стояв посеред порожнього подвір’я, проводжаючи її скляним поглядом. Лише коли коні зникли за старими вербами на повороті до Курного, він ледь чутно прошепотів:
— Не коней вони в нас забрали, Катрусю… Катерина зі сльозами на очах підійшла ближче:
— А що ж тоді, Гнате?..
Гнат повільно, з невимовним болем обвів поглядом осиротілий двір, порожню стайню, притихлий садок і безкраї поля за хутором:
— Наше життя вони забрали. Саму нашу душу.
