Весна 1930 року принесла в родину Лихачів радісну подію — в Олександра та Гафії народився первісток. Хлопчика назвали Іваном.
Поява сина наповнила дім новим життям. Молоді батьки раділи кожному його рухові, кожній усмішці, кожному новому дню.
Не менше за них радів і Гнат. Уперше взявши онука на руки, він довго мовчки розглядав маленьке личко, а потім усміхнувся:
— Буде господарем.
Катерина лише перехрестила дитину і тихо побажала їй щасливої долі.
Для Гната поява онука стала справжньою втіхою. У важкі часи, коли навколо змінювалося звичне життя, маленький Іван нагадував йому, що рід продовжується і що після кожної зими неодмінно приходить весна.
Олександр працював бухгалтером у колгоспі, а Гафія дбала про господарство і маленького Івана.
Невдовзі після народження сина молоде подружжя звело власну хату неподалік батьківського хутора. Будинок був невеликий, але міцний і затишний. Будували його власними руками, допомагали родичі та сусіди. Для Олександра і Гафії це був початок самостійного життя.
Від батьків вони жили недалеко. Гнат із Катериною часто навідувалися до онука, а молоді нерідко приходили на хутір допомогти по господарству або просто провести вечір у родинному колі.
Особливо радів онукові Гнат. Він годинами міг носити малого Івана на руках, показувати йому пасіку, садок і поля навколо хутора. Здавалося, що в дитячому сміху він знаходив розраду від усіх тривог, які приносили нові часи.
Попри всі труднощі, молода родина вірила, що попереду на них чекає добре життя.
Та вже наступного року над селом почали згущуватися нові хмари.
У 1931 році колективізація стала жорсткішою. До Курного дедалі частіше приїжджали уповноважені з району. Вони складали списки господарств, перевіряли запаси зерна, описували майно.
По селу ширилося страшне слово — «розкуркулення».
Одних родин позбавляли майна, інших виселяли з рідних домівок. Люди боялися голосно говорити навіть між собою, не знаючи, хто завтра може опинитися в списках.
Олександр бачив усе це на власні очі. Щодня, працюючи з документами, він дедалі гостріше розумів, що великі зміни, про які говорили ще кілька років тому, тепер увійшли в кожну селянську хату.
Попри всі труднощі, життя тривало.
Навесні 1932 року в родині Лихачів народився другий син. Хлопчика назвали Володимиром.
У молодій родині знову залунав дитячий плач. Іван уже впевнено бігав подвір’ям біля нової хати, а маленький Володимир мирно спав у колисці біля печі.
Турбот у Гафії побільшало, та вона не залишалася сама. Катерина часто приходила з хутора допомогти з дітьми, приносила молоко, яйця чи свіжоспечений хліб. А Гнат, коли навідувався до онуків, обов’язково брав малого Івана на руки й довго гуляв із ним подвір’ям.
Для всієї родини поява другого онука стала великою радістю. Попри всі труднощі та тривожні новини, що надходили із села, життя продовжувалося, а дитячий сміх наповнював дім надією на краще майбутнє.
Та за межами родинного затишку становище ставало дедалі важчим.
У колгоспі вимагали все більших поставок зерна. Селяни дедалі частіше скаржилися, що після здачі державних планів їм майже нічого не залишається для власних потреб. Люди почали ховати мішечки з зерном, сушити картоплю про запас, берегти кожну жменю борошна.
Восени 1932 року тривога вже відчувалася майже в кожній хаті. Односельці пошепки говорили про обшуки в сусідніх селах, про вилучення останнього збіжжя і про сім’ї, які залишалися без харчів.
Олександр бачив, як змінюються люди. На їхніх обличчях усе рідше з’являлися усмішки. Розмови ставали коротшими, а погляди — настороженими.
Ніхто ще не знав, що попереду на них чекає найстрашніша зима в їхньому житті.
ГОЛОДНА ЗИМА 1932–1933 РОКІВ
Зима прийшла рано.
Перший сніг ліг на поля ще в листопаді, вкривши білою ковдрою спорожнілі лани. Здавалося, природа засинає до весни, але для багатьох селян ця зима стала початком справжнього випробування.
У коморах майже не залишилося зерна. Більшу його частину забрали під час хлібозаготівель. Люди берегли кожну картоплину, кожну жменю борошна, кожен шматочок хліба.
У хаті Олександра та Гафії теж економили на всьому. Гафія варила рідкі юшки, пекла коржі з того, що вдавалося знайти, і берегла кожну жменю борошна.
Маленькому Іванкові було лише два роки, а Володимир ще лежав у колисці. Найбільше батьки боялися за дітей.
На хуторі не легше жилося і Гнатові з Катериною. Вони також рахували кожен день до нового врожаю, збирали все, що могла дати земля, і намагалися допомагати молодій родині чим могли.
Щодня до села доходили тривожні новини. Казали, що в сусідніх селах люди вже голодують, міняють останні речі на їжу, шукають порятунку де тільки можуть.
Олександр повертався з колгоспу похмурим. Він бачив цифри у звітах, але за ними стояли людські долі. Усе частіше він ловив себе на думці, що папери, які лежать перед ним на столі, нічого не говорять про сльози матерів і порожні дитячі миски.
Працюючи бухгалтером, він краще за багатьох розумів, наскільки важким буде наступний рік. Тому намагався заздалегідь берегти кожну крихту харчів і думати насамперед про дітей. Не меншою підтримкою залишалися Гнат і Катерина. Попри власні нестатки, вони ділилися з молодою родиною всім, чим могли: приносили мед із пасіки, допомагали продуктами та ніколи не залишали дітей без уваги.
Саме завдяки взаємній підтримці, обережності та щоденній боротьбі за кожен прожитий день родині Лихачів вдалося пережити голодні роки.
Найтяжчими були останні зимові місяці. Морози сковували землю, а запаси харчів танули з кожним днем.
Та родина трималася.
Іноді Гнат приносив із хутора глечик меду або прихований від чужих очей шматок стільника. Для онуків це були справжні ласощі в ті голодні роки.
Коли випадала нагода зустрітися, Катерина незмінно повторювала:
— Поки ми разом, мусимо вистояти.
І вони вистояли.
Весна 1933 року прийшла пізно. Коли над Тнею почала скресати крига, а на луках з’явилися перші зелені паростки, люди сприймали це не просто як зміну пори року, а як надію на життя.
Проте голод назавжди залишив свій слід у пам’яті тих, хто його пережив. Він навчив людей мовчати про багато речей, боятися за завтрашній день і цінувати кожен окраєць хліба.
ПІСЛЯ ГОЛОДУ
1934 рік приніс довгоочікуване полегшення.
Голод поволі відступав. На полях знову зазеленіли сходи, на городах люди садили картоплю й городину, а в селянських дворах дедалі частіше було чути дитячий сміх. Здавалося, саме життя, виснажене важкими роками, починає повертатися до рідного краю.
Та пам’ять про пережите залишалася всюди.
На сільських вулицях стояли хати, в яких уже ніхто не жив. Деякі двори заростали бур’янами, а старі паркани поволі руйнувалися від часу. Люди рідко згадували про голод уголос, але кожен носив його в серці.
Олександр часто помічав, як односельці, отримавши шматок хліба, бережно загортали навіть крихти. Пережите навчило людей цінувати те, що раніше здавалося звичайним.
Родина Лихачів також поступово ставала на ноги. Біля нової хати шумів молодий садок, посаджений Олександром і Гафією. Підростали діти. Малий Іван уже допомагав матері носити воду, а Володимир робив свої перші невпевнені кроки подвір’ям.
Гнат і Катерина все ще жили на хуторі. Пасіка давала мед, а старий господар радів кожній нагоді побачити онуків. Особливо він любив брати їх із собою до вуликів і розповідати про бджіл так, ніби говорив про давніх друзів.
Навесні 1935 року родину спіткала ще одна радісна подія.
У Олександра та Гафії народився третій син.
Хлопчика назвали Миколою.
Коли Гафія вперше поклала немовля на руки батькові, той довго дивився на маленьке личко і не міг стримати усмішки. Після пережитих випробувань народження дитини здавалося справжнім дивом.
— Бачиш, Гафіє, — тихо сказав він, — життя все одно сильніше.
Після пережитого голоду народження третього сина стало для родини справжнім благословенням.
Гафія часто говорила, що Бог подарував їм цю дитину за всі пережиті випробування. Маленький Микола ріс спокійним і лагідним хлопчиком. Його світле личко викликало усмішку в кожного, хто заходив до хати.
Особливо любив онука Гнат.
Він уже не мав колишньої сили, але щоразу, приходячи до молодої родини, насамперед брав малого на руки.
— Оце ж наш найменший козак, — усміхався він.
Микола у відповідь простягав до діда рученята і щось радісно белькотів своєю дитячою мовою.
Гафія дивилася на них і не могла стримати усмішки.
Після важких років у домі знову оселилася радість.
Іван уже бігав подвір’ям із саморобними іграшками. Володимир намагався всюди наслідувати старшого брата. А маленький Микола уважно спостерігав за ними з колиски, ніби теж хотів долучитися до дитячих забав.
Коли хлопчик зробив свої перші кроки, це стало справжнім святом.
Іван і Володимир плескали в долоні, а Олександр, повернувшись увечері з колгоспу, довго носив сина на руках.
— Дивись, Гафіє, який упертий, — сміявся він. — Ледь навчився ходити, а вже хоче бігти.
Здавалося, біда нарешті залишила їхню родину.
Та восени 1936 року Микола захворів.
Спочатку все виглядало як звичайна застуда. Хлопчик став млявим, майже не грався, часто плакав і просився до матері на руки.
Гафія не відходила від нього ні на крок.
Вона поїла його теплим молоком, загортала в ковдру, прикладала до чола холодний рушник.
Але дитині не ставало краще.
Минали дні.
Хлопчик слабшав на очах.
Олександр їздив по допомогу, шукав лікаря, питав поради в людей, але можливостей урятувати дитину в селі майже не було.
Одного вечора Микола раптом відкрив очі й усміхнувся матері.
Тихо, ледь помітно.
Наче хотів її заспокоїти.
Гафія взяла його на руки й притиснула до себе.
Вона ще не знала, що ця усмішка буде останньою.
Уночі серце хлопчика зупинилося.
У хаті настала тиша.
Така тиша, яку не могли порушити ні слова, ні сльози.
Гафія сиділа біля ліжечка до самого світанку.
Олександр стояв біля вікна і мовчки дивився в темряву.
Навіть Гнат, який пережив революцію, голод і колективізацію, не міг стримати сліз.
Маленького Миколу поховали на сільському кладовищі.
Того дня над Курним стояла сіра осіння мряка.
Здавалося, що сама природа сумує разом із родиною.
Після похорону Гафія довго не могла прибрати колиску.
Вона стояла біля стіни порожньою.
Щоразу, проходячи повз неї, мати мимоволі зупинялася.
Здавалося, ось-ось почує знайомий дитячий сміх або побачить маленькі рученята, що тягнуться назустріч.
Але колиска залишалася порожньою.
Родина ще не знала, що це лише початок великого горя.
Минуть лише кілька місяців — і в їхні двері постукає нова біда.
