18 листопада 1921 року
Соломія повернулася до будинку Семена, коли ранок уже почав сіріти над дахами.
Вона не підійшла до хвіртки відразу. Спершу пройшла повз, ніби прямувала далі, зазирнула у вікно сусідньої садиби й лише на наступному розі звернула у вузький прохід між парканами. Звідти потрапила на задній двір. Так вона робила щоразу, коли не була певна, чи за будинком не стежать.
Семен чекав у передпокої. Побачивши її, він відсунув засув раніше, ніж Соломія встигла подати умовний знак.
— Де ти була?
— Перевіряла запасне місце зустрічі. Там порожньо. На дорозі двічі з’являлися вершники, довелося обійти через городи.
— Тебе бачили?
— Ні.
Семен відступив, пропускаючи її до кімнати. На столі лежав складений удвоє аркуш. Поряд — погашена лампа й чашка, до якої він так і не торкнувся.
— Треба знову йти до сторожки, — сказав він.
Соломія зняла рукавички, але сідати не стала.
— Щось від Артема?
— Ні. Після справжнього наказу прийшла інша передача. Позивний той самий, коди правильні, контрольне слово теж. Але за ключем сиділа чужа людина.
Вона подивилася на двері прихованої кімнати.
— Що передали?
— Наказ групі вирушити на захід і забрати архів у пункті Б.
— А Павло?
Семен не відповів відразу. Цієї короткої паузи вистачило.
— Він був тут, — сказала Соломія.
— Був. Побачив текст і слово «Полин». Я заборонив передавати повідомлення. Він повторив заборону дослівно, а потім пішов нібито перевірити підхід до сторожки.
— Скільки часу тому?
— Досить, щоб уже дістатися.
Соломія взяла складений аркуш.
— Що тут?
— Попередження для Остапа. Другий наказ підроблений. Пункт Б не відкривати. Чекати мого особистого підтвердження.
— Він повірить записці?
— Унизу є позначка, про яку знаємо тільки ми з ним. Павло її не бачив.
Соломія сховала аркуш під підкладку рукава. Семен помітив, як тремтять її пальці, але нічого не сказав. Вона вже зрозуміла найгірше: якщо Павло повторив телеграму й назвав правильне слово, Остап міг вирішити, що наказ справжній.
— Якщо вони ще там, повернуся разом із Павлом, — сказала вона.
— Не сперечайся з ним. Передай записку тільки Остапові. Нехай група залишається у сторожці, а Павла не випускають самого.
— А якщо вони вже вийшли?
Семен подивився на неї так, ніби хотів заборонити самому запитанню ставати правдою.
— Тоді негайно назад. Не шукай їх на західній дорозі й не намагайся наздоганяти. Повернися й скажи мені.
— Чому не йти за ними?
— Бо ти не знаєш останньої частини маршруту. Якщо почнеш розпитувати, лише залишиш слід.
Соломія кивнула й рушила до задніх дверей.
— Обережно, — сказав Семен.
Вона озирнулася.
— Тепер обережності замало.
Двері зачинилися. Семен залишився в передпокої, рахуючи її кроки за стіною. Коли вони стихли, він повернувся до телеграфної кімнати. Апарат мовчав. Дві стрічки лежали в різних схованках, і жодна не могла зупинити Павла, якщо той уже повторював підроблений наказ Остапові.
До лісу Соломія дісталася швидше, ніж першого разу. Вона не йшла знайомою стежкою, якою приносила наказ уночі. Перетнула мерзлий город, спустилася до яру й довго рухалася низиною, де її не було видно з дороги.
На краю заростей зупинилася.
Дах сторожки темнів між деревами. Диму над ним не було. Це нічого не доводило: Остап і раніше наказував не палити вдень. Але двері здавалися зачиненими інакше. Засув ізсередини не тримав їх, одна стулка ледь помітно рухалася від вітру.
Соломія обійшла будівлю. Під вузьким вікном земля була витоптана. Біля задньої стіни лежав свіжий попіл, висипаний із печі. Люди гасили вогонь перед дорогою.
Вона подала умовний стук.
Тричі коротко. Пауза. Двічі.
Ніхто не відповів.
Соломія повторила знак, зачекала й торкнулася дверей. Вони відчинилися без опору.
Усередині було порожньо.
На столі залишилося кілька крихт. Біля печі стояла бляшана миска з теплим попелом. Один із гаків на стіні ще погойдувався, хоча вітру в кімнаті не було. Речі забрали всі. Ні згорнутої свити в кутку, ні торби під лавою, ні кухля, з якого пив найстарший із чоловіків.
Слідів боротьби не було.
Отже, група пішла сама.
Соломія підійшла до столу. На дереві виднілося темне коло від лампи, а в бляшаній мисці — обвуглені клаптики паперу. Вона обережно торкнулася одного. На ньому не лишилося жодної лінії, лише сірий край. Остап спалив карту перед виходом.
Вона витягла Семенову записку. Тепер передавати її не було кому.
За порогом свіжа земля зберегла напрямок. Кілька слідів вели від сторожки до заростей і далі, до яру. Виходили не разом: відбитки накладалися один на одного з проміжками. Саме так Остап виводив людей з укриття, коли боявся спостереження.
Окремий слід був глибшим і нерівнішим. Людина кілька разів поверталася до дверей, ходила вздовж ґанку, чекала. Соломія бачила такі відбитки біля будинку Семена — Павло ставив праву ногу трохи назовні.
Він прийшов сюди.
І група пішла після нього.
Соломія спустилася до яру лише настільки, щоб переконатися в напрямку. За кущами сліди збиралися в одну лінію й тягнулися на захід. Далі мерзлий ґрунт ставав твердим, відбитки губилися, але цього вже було досить.
Вона могла побігти за ними. Можливо, наздогнала б відсталого. Можливо, передала б записку ще до того, як Остап зверне до сховища.
Та Семен наказав повернутися. Він один, крім Остапа, знав, де закінчується дорога. Якщо Соломія витратить час на пошуки й помилиться стежкою, попередження не дійде ні до групи, ні до нього.
Вона сховала записку назад, вийшла зі сторожки й причинила двері. Не стала знищувати сліди: на це пішло б надто багато часу, а група вже залишила по собі довгу дорогу.
До будинку Семена Соломія поверталася бігом.
Семен почув стук у задні двері й відразу зрозумів, що сталося.
Минуло надто мало часу, щоб Соломія встигла передати записку, дочекатися відповіді Остапа й повернутися звичайним шляхом. Вона могла прийти так швидко лише з порожньої сторожки.
Він відчинив.
Соломія сперлася долонею об одвірок. Дихала уривчасто, на подолі спідниці темніла мокра глина.
— Пішли, — сказала вона. — Усі.
— Коли?
— Недавно. Попіл ще теплий.
— Павло був там?
— Його слід біля ґанку. Карта спалена. Вийшли до яру, потім звернули на захід.
Семен забрав у неї записку й розгорнув. Слова не змінилися, але тепер здавалися запізнілими.
ДРУГИЙ НАКАЗ ПІДРОБЛЕНИЙ.
ПУНКТ Б НЕ ВІДКРИВАТИ.
ЧЕКАТИ ОСОБИСТОГО ПІДТВЕРДЖЕННЯ.
— Він назвав «Полин», — сказав Семен. — Інакше Остап не рушив би.
— Ти встигнеш?
Семен не відповів. Він уже рахував шлях.
Від сторожки група мала спершу обійти відкриті дороги, пройти низиною й лише потім наблизитися до межі, після якої вести міг тільки Остап. Вони йшли семеро, не могли рухатися суцільною юрбою й мусили зупинятися перед кожним відкритим місцем.
Семен міг піти інакше.
Не від сторожки. Просто від будинку — найкоротшим шляхом до пункту Б. Цю дорогу вони з Остапом перевіряли кілька тижнів тому. Вона була небезпечнішою вдень, зате майже вдвічі коротшою.
— Я піду з тобою, — сказала Соломія.
— Ні.
— Самому важче перевіряти перехрестя.
— Удвох нас помітять швидше. І ти не знаєш кінцевого місця.
— Можу чекати перед ним.
— Саме там, де, можливо, вже чекає ворог?
Вона замовкла.
Семен сховав записку у внутрішню кишеню. Потім пройшов до прихованої кімнати й перевірив засуви на нішах. Нічого, що могло б видати адресу, він при собі не тримав: у записці була лише умовна назва «пункт Б».
Телеграфні стрічки залишилися у двох різних схованках. Якщо Семена зупинять, доказ справжнього й підробленого наказів не потрапить до тих самих рук разом із ним.
У кухні з’явилася Марія.
— Куди ти?
Семен застебнув кожух.
— Треба повернути людей.
— Надовго?
— Не знаю.
Він не назвав ні пункту Б, ні архіву. Марія не перепитала. Лише подивилася на Соломію, і та ледь помітно похитала головою: пояснювати зараз не можна.
— Якщо до вечора не повернуся, — сказав Семен, — двері телеграфної кімнати не відчиняти нікому. Навіть якщо назвуть мій позивний.
— А якщо прийдеш ти?
— Я постукаю сам.
Соломія ступила до нього.
— Семене, якщо Павло веде їх у пастку, він може чекати, що ти підеш слідом.
— Він не знає дороги до сховища.
— Але знає, що її знаєш ти.
Семен глянув на задні двері.
— Тому я маю дістатися раніше, ніж Остап винесе першу теку.
За першим перехрестям Семен не побіг.
Іти швидко було безпечніше. Людина, що біжить міською вулицею, привертає увагу навіть тоді, коли ніхто її не шукає. Він тримав звичайний крок, оминав скупчення людей і лише в провулках, де не було вікон, переходив на короткий біг.
Ранок оживав. Десь відчиняли ворота, виводили коней, котили порожні бочки. На одній із вулиць двоє озброєних чоловіків перевіряли підводу. Семен побачив їх здалеку й звернув до чужого двору, ніби помилився адресою.
Господар саме рубав дрова біля сараю. Семен привітався, спитав про неіснуючого майстра й вислухав коротку сердиту відповідь. Потім вийшов через хвіртку на іншу вулицю.
Озброєні залишилися позаду.
Він не знав, чи мали вони стосунок до підробленого наказу. Після Малих Миньків місто було повне людей, які щось шукали, когось перевіряли й чекали на донос. Будь-яка випадкова зупинка могла забрати ті хвилини, яких не вистачить біля сховища.
Семен пришвидшив крок.
У кишені шаруділа записка. Він подумки бачив її три рядки й позначку внизу. Остап мав згадати домовленість. Мав зрозуміти, що правильне слово «Полин» більше нічого не гарантує.
Але спершу Остап повинен був побачити записку.
За останніми будинками почався відкритий відтинок. Пройти його прямо означало зекономити майже чверть години. Обхід тягнувся попід садами й двічі перетинав дорогу.
Семен зупинився за кам’яною огорожею. На полі нікого не було. Лише далеко рухалася підвода. Він зачекав, поки вона сховається за пагорбом, і побіг.
Мерзла земля була нерівною. Кілька разів нога ковзнула на вологій траві, та він не сповільнився. На середині поля почув позаду собачий гавкіт і мимоволі озирнувся. Ніхто не переслідував.
Біля протилежної огорожі він притулився плечем до холодного каменю. Дихання збилося, у скронях стукало. Семен дав собі кілька секунд, потім знову рушив.
Тепер до пункту Б залишалося менше, ніж від сторожки до першої західної дороги.
Група мала бути десь попереду або праворуч. Їхні шляхи сходилися лише біля останньої межі. Якщо Остап обрав обхід низиною, Семен ще міг випередити його. Якщо повірив Павлові й пішов прямою дорогою — документи вже могли лежати в торбах.
Він дістав записку, перевірив, чи не намокла, і знову сховав.
Після наступного повороту Семен побачив на ґрунті кілька свіжих слідів. Вони з’являлися біля канави й зникали на кам’янистій ділянці. Один відбиток був широкий, із надщербленим каблуком.
Такий каблук він бачив у Остапа.
Семен торкнувся землі. Волога ще не встигла зібратися на прим’ятій траві.
Група була близько.
Павло зрозумів, що його більше не поведуть, коли Остап утретє змінив напрямок без пояснення.
Вони обійшли стару дорогу низиною, перечекали підводу в заростях і піднялися до краю міста з боку, якого Павло не перевіряв. До цього він запам’ятовував кожен поворот. Тепер дорога ламалася між дворами й кам’яними огорожами, а Остап навмисно зупиняв групу там, де можна було перейти на іншу стежку.
Біля покинутої огорожі він підняв руку.
— Далі ти не йдеш.
Павло озирнувся.
— Наказ стосується архіву. Я маю провести вас.
— Ти провів.
— До чого? Тут три виходи.
— Саме тому чекатимеш тут.
Павло подивився на чоловіків. Ніхто не став на його бік.
— А якщо за вами стежать?
— Тоді ти першим це помітиш.
— Сам?
Остап кивнув одному з групи.
— Назар залишиться неподалік. Не біля тебе — так, щоб бачити всі виходи. Якщо помітиш небезпеку, подаси знак і відійдеш назад тим самим шляхом.
— А ви?
— Повернемося.
— З документами?
Остап зробив крок до нього.
— Ти вже знаєш більше, ніж мав знати. Далі не твоє.
Павло опустив очі. Він не міг наполягати, не виказавши справжньої мети. За останню годину він запам’ятав загальний напрямок, кілька дворів і вигин дороги, але точного місця все ще не бачив. Від цієї огорожі Остап міг повести людей будь-яким із трьох проходів.
— Добре, — сказав Павло. — Чекатиму.
Остап дивився на нього ще мить, потім подав знак групі.
П’ятеро рушили за ним. Назар зник між кущами так, що Павло не зміг визначити, де саме той зупинився. Разом з Остапом до останньої частини шляху пішло шестеро; сьомий залишився стерегти межу. Павло не входив до сімки й тепер стояв окремо.
Він дочекався, поки кроки стихнуть, і підійшов до першого проходу.
Звідкись тихо свиснули.
Павло зупинився. Назар не показався, але попередження було зрозуміле.
— Перевіряю, чи чисто, — сказав Павло в порожнечу.
Відповіді не було.
Він повернувся до огорожі. Тепер залишалося чекати, поки Остап винесе архів і сам приведе його назад.
Остап ішов останнім відтинком повільніше, ніж усією попередньою дорогою.
Тут кожен зайвий слід мав значення. Він двічі зупиняв людей, прислухався біля глухої стіни, перевіряв, чи не видно руху за огорожею. Потім провів їх через непримітний прохід, який здалеку здавався замкненим.
Жодної назви вулиці він не вимовив. Навіть тепер, коли п’ятеро людей ішли слідом, Остап не пояснював, де саме сховано документи. Вони знали лише, що дісталися пункту Б.
— Двоє залишаються нагорі, — наказав він. — Один біля входу, другий — так, щоб бачити двір. Решта зі мною.
— Скільки там? — запитав найстарший.
— Більше, ніж понесе одна людина.
— Павло казав, маршрут чистий.
— Павло багато що казав.
Остапові не подобалося, що Семен не дав письмового підтвердження. Не подобалося, як Павло ухилився від прямої відповіді. Але слово «Полин» залишалося правильним, а наказ вимагав негайності. Якщо архіву загрожувала небезпека, сперечатися треба було вже після того, як папери опиняться в іншому місці.
Він повів трьох униз.
Усередині пахло холодною цеглою й пилом. Світла було мало. Один із чоловіків прикрив долонею вогник, другий поставив порожні торби біля стіни.
Остап опустився навколішки перед ділянкою, яка нічим не відрізнялася від решти кладки. Провів пальцями по шву, знайшов потрібне місце й дістав загорнутий у полотно металевий предмет.
— Це ключ? — тихо запитали за спиною.
— Частина замка.
Він вставив метал у вузький отвір і натиснув. Усередині щось глухо клацнуло. Тоді Остап підважив край, і частина кладки повільно подалася вперед.
За нею відкрилася темна ніша.
Пакунки лежали так само, як кілька тижнів тому. Товсті теки були загорнуті в полотно й перев’язані шнуром. Окремо стояла менша, запечатана. На жодній не було підпису.
Остап відчув полегшення лише на одну мить. Архів був на місці. Ніхто не знайшов схованку раніше за них.
— Спершу меншу, — сказав він. — Потім дві великі. Не розв’язувати.
Чоловік поруч розкрив торбу.
Остап простягнув руки до запечатаної теки.
Семен почув голоси раніше, ніж побачив вхід.
Він зупинився, притиснувшись до стіни. Розрізнив двох людей нагорі й короткий наказ знизу. Павлового голосу не було.
Отже, Остап не привів його до самої схованки.
Один із вартових помітив Семена й різко підняв руку.
— Стій.
— Семен, — відповів він. — До Остапа. Негайно.
— Чому сам?
— Бо наказ, який привів вас сюди, підроблений.
Вартовий не опустив руки.
— Павло назвав слово.
— Він прочитав його в моєму будинку. Я заборонив передавати телеграму.
Знизу щось зрушилося. Семен почув шерех полотна.
Він більше не чекав дозволу. Пройшов повз вартового й кинувся донизу.
— Остапе!
У тісному просторі голос прозвучав різко. Троє чоловіків обернулися. Остап стояв перед відкритою нішею, тримаючи руки на запечатаній теці. Порожня торба лежала біля його ніг.
— Не виносьте документи! — сказав Семен.
Остап завмер.
Семен дістав складену записку з позначкою, яку могли впізнати лише вони двоє, і простягнув йому.
Перша тека ще лежала в ніші.
Семен устиг до того, як архів винесли.
