Телефон задзвонив саме тоді, коли Микола складав у машину інструменти після ранкового виклику. Робота виявилася дрібною: замінити підгорілу розетку, перевірити автомат і пояснити господареві, чому подовжувач не повинен одночасно живити електрочайник, пральну машину та обігрівач. На все пішло менше години, але Микола затримався, доки не переконався, що дроти в стіні не встигли пошкодитися від нагрівання.
Він уже зачинив бічні дверцята автомобіля, коли в кишені завібрував телефон.
— Ви електрик? — запитав незнайомий чоловічий голос.
— Електрик.
— Мені ваш номер дав Сергій Петрович. Ви торік міняли йому проводку на Малій Бердичівській.
Микола пам’ятав той будинок. Старі дерев’яні перекриття, алюмінієві проводи під кількома шарами штукатурки й господар, який щодня змінював розташування розеток, бо ніяк не міг вирішити, де стоятимуть меблі. Робота була клопітною, зате після неї Сергій Петрович почав радити Миколу всім знайомим.
— Що у вас сталося? — запитав Микола.
— Поки що нічого. І я хочу, щоб так залишалося. Будинок старий, проводка ще старіша. Планую ремонт. Треба подивитися й сказати, чи можна замінити її частково.
— Частково — це слово, яке господарі люблять найбільше, — відповів Микола. — А старі будинки його не люблять.
На тому кінці коротко засміялися.
— Тоді приїдьте й самі подивіться.
Чоловік назвав вулицю неподалік історичного центру Житомира. Микола записав адресу на звороті старого товарного чека, що лежав біля важеля перемикання передач, уточнив час і попередив, що остаточну відповідь дасть лише після огляду щита, розподільних коробок і кількох розеток.
— Відкривати стіни доведеться? — насторожився чоловік.
— Якщо вони вже підготовлені до ремонту — можливо. Але спочатку нічого ламати не будемо.
— Домовилися. Я чекатиму.
Микола поклав телефон і ще раз подивився на адресу. Вулицю він знав, але в тому провулку давно не бував. Там збереглося кілька будинків, які пережили не один ремонт, зміну господарів і перебудову дворів. У таких місцях проводка рідко відповідала будь-яким планам. Нові кабелі прокладали поруч зі старими, розподільні коробки ховали під шпалерами, а відключена, на думку власників, лінія могла несподівано отримувати напругу з сусідньої кімнати.
За пів години Микола звернув із гамірної вулиці у вузький провулок. Тут місто змінювалося майже одразу. Зникали яскраві вивіски, рідшав потік машин, а за новими парканами проступали фасади давніх будинків, що стояли надто близько до тротуару. Старі водостічні труби вигиналися вздовж стін, на карнизах під облупленою фарбою ще можна було розгледіти ліпні візерунки, а між дворами подекуди залишалися вузькі проходи, якими ледве могла протиснутися одна людина.
Потрібний номер він помітив не відразу. Табличка висіла на кам’яному стовпі, майже закрита гілками бузку. За хвірткою починався короткий мощений проїзд, що вів углиб подвір’я.
Будинок стояв трохи осторонь вулиці. Двоповерховий, цегляний, із високим цоколем і темним дахом. Колись його фарбували у світло-жовтий колір, але тепер крізь потріскану штукатурку дедалі виразніше проступала червона цегла. Над центральним входом зберігся невеликий кований козирок. Одна опора відірвалася від стіни й була підв’язана дротом.
Микола зупинився біля хвіртки та кілька секунд розглядав фасад. Він завжди робив так перед роботою у старих будинках. Зовнішній вигляд міг розповісти більше, ніж господар: де проходив колишній ввід, які частини добудовували, де перекладали стіну, куди могли сховати кабель. Праворуч від ґанку виднівся старий металевий гак. Трохи вище штукатурка мала круглу темну пляму, наче там колись кріпився ізолятор або невеликий кронштейн. Сучасний ввід заходив із протилежного боку.
Будинок був старий, але не покинутий. У кількох вікнах стояли пластикові рами, біля ґанку висіла камера, вздовж стіни тягнувся новий газовий трубопровід. На подвір’ї стояв темно-синій автомобіль, а під навісом були складені мішки із сухою сумішшю та пачки плитки.
Назустріч вийшов чоловік років п’ятдесяти п’яти, худорлявий, у сірій сорочці із закоченими рукавами.
— Микола?
— Так.
— Андрій Рудницький. Це я телефонував.
Вони потиснули руки.
— Показуйте, що у вас тут.
— Ремонт тільки починаємо. Перший поверх хочемо зробити зараз, другий — наступного року. Я думав залишити частину старої проводки нагорі, але після двох випадків передумав.
— Яких випадків?
— Спочатку в коридорі світло почало блимати. Потім у кімнаті нагрілася розетка. Нічого не вмикали, а вона тепла.
— Автоматика спрацьовувала?
— Там немає автоматики. Побачите.
Господар повів його до будинку. Усередині було прохолодніше, ніж надворі. За невеликим передпокоєм починався довгий коридор із високою стелею. Підлога тихо поскрипувала під ногами. На стінах залишилися фрагменти старого оздоблення, але більшість кімнат уже підготували до ремонту: винесли меблі, зняли шпалери, демонтували плінтуси.
На місці колишніх картин виднілися світлі прямокутники. У кутках під стелею збереглися ліпні розетки, а над дверима однієї з кімнат — вузька дерев’яна фрамуга, зафарбована разом із рамою. Будинок мав кілька рівнів підлоги: з коридору до вітальні треба було зробити один крок униз, а до дальньої кімнати — піднятися на невисокий поріг.
— Будинок дістався мені від батька, — пояснив Андрій. — Він тут майже нічого не змінював. Казав, що все ще послужить.
— У старих будинках усе служить до тієї хвилини, коли перестає.
— Ось тому я вас і викликав. Батько ремонту не любив. Якщо щось ламалося — знаходив людину, яка могла полагодити, не чіпаючи решти. У результаті кожна кімната зроблена по-своєму.
— Для проводки це найгірший варіант. Один майстер не знає, що робив попередній, і додає своє.
Розподільний щит містився біля входу. На потемнілій від часу основі стояли лічильник і два старі пробкові запобіжники. Один керамічний ковпачок був білим, другий — коричневим, зі сколом біля краю. Від лічильника відходили дроти різного віку: частина ховалася в стіні, частина йшла в пластиковому коробі, встановленому значно пізніше.
Уже після першого огляду Микола побачив кілька небезпечних місць: нові мідні відрізки були безпосередньо з’єднані зі старими алюмінієвими проводами, хоча таке з’єднання без спеціальних затискачів недопустиме. Подекуди ізоляція потріскалася й оголила жили, а захисного провідника в мережі взагалі не було, що для старої проводки не дивно.
— Лічильник міняли? — запитав він.
— Батько викликав когось із ЖЕКу. Років п’ятнадцять тому. Може, більше.
— Лічильник поміняли, а проводку залишили.
— Казали, що вона ще добра.
Микола мовчки показав на потемнілу ізоляцію одного з проводів.
— Оце вони називали доброю?
Андрій нахилився ближче, але торкатися не став.
— Тоді міняємо все.
— Рішення правильне. Але спершу треба визначити, як розподілені лінії. Два пробкові запобіжники захищають усю стару мережу будинку, але без перевірки поки незрозуміло, як між ними розподілені лінії. Якщо залишити хоча б частину старої мережі, ми не зможемо нормально розділити навантаження.
— Що пропонуєте?
— Новий щит, окремі групи на освітлення й розетки, окремі лінії на потужні прилади. Обов’язково захисний провідник. Але спочатку огляну кімнати, перекриття й місце вводу. Потім намалюю схему.
— Скільки це займе?
— Огляд — кілька годин. Робота — залежно від того, що знайдемо в стінах.
Андрій усміхнувся.
— Ви вже вдруге це кажете.
— Бо старий будинок завжди залишає за собою останнє слово.
Микола почав із перевірки напруги й навантаження. Він попросив Андрія ввімкнути світло в усіх кімнатах, потім по черзі викручував пробкові запобіжники й записував, які ділянки знеструмлювалися. Перший запобіжник відключив майже весь перший поверх, але в одній кімнаті лампа продовжувала горіти. Другий погасив світло нагорі, зате на кухні залишилася напруга в розетці.
— Хтось колись переплутав лінії, — сказав Микола.
— Це небезпечно?
— Небезпечно те, що людина може викрутити одну пробку, вирішити, що все вимкнено, і взятися за провід, який живиться через іншу.
Він перевірив кожну розетку двополюсним покажчиком і зробив позначки на малярній стрічці. Андрій ходив слідом, тримав блокнот і записував: «перша пробка», «друга пробка», «напруга залишається». Спочатку він намагався ставити запитання після кожного вимірювання, але швидко зрозумів, що Микола відповідає охочіше, коли закінчує перевірку.
У кімнаті, де нагрівалася розетка, причина знайшлася одразу. Під кришкою ховався розхитаний алюмінієвий провід. Контакт почорнів, пластмаса навколо затискача деформувалася.
— Вам пощастило, що помітили нагрівання, — сказав Микола. — Тут уже починалося обвуглення.
— Я цією розеткою майже не користувався.
— Струм міг проходити через неї далі на інші розетки. У старих мережах так робили часто.
Він тимчасово від’єднав пошкоджену ділянку, заізолював жили й попередив, що до заміни проводки користуватися цією групою не можна.
Далі вони перейшли до вітальні. Під шпалерами виявили дві замуровані розподільні коробки. Одну Микола знайшов детектором, другу — за ледь помітним кругом на штукатурці. У першій з’єднання були пропаяні й обмотані старою тканиною, у другій — скручені та закриті пластиковими ковпачками.
— Тут працювали щонайменше три різні електрики, — сказав він.
— Чому три?
— Різний дріт, різний спосіб з’єднання й різний напрямок прокладання. Найстаріші жили йдуть по діагоналі. Потім хтось прокладав вертикально. А цей пластик додали вже зовсім недавно.
— Ви можете визначити, коли саме?
— Приблизно. Але точні дати вам скаже хіба що людина, яка це робила.
Андрій на мить замислився.
— Батько міг знати. Після його смерті залишилася папка з рахунками та дозволами. Я її не переглядав.
— Не викидайте. Старі плани можуть допомогти під час ремонту.
На другому поверсі стан проводки виявився не кращим. Частина дротів проходила під дерев’яними плінтусами, частина — у порожнині перекриття. В одній спальні збереглася порцелянова поворотна ручка старого вимикача, але за нею вже стояв сучасніший механізм. В іншій кімнаті кабель спускався зі стелі всередині тонкої металевої трубки.
Микола оглянув горище. Під дахом було сухо, пахло деревом і старим пилом. Між балками лежали шматки шлаку, уламки цегли й потемніла тирса. Уздовж однієї балки тягнулися два дроти в тканинній ізоляції, встановлені на маленьких порцелянових роликах.
— Оце найстаріша будинкова проводка, яку я тут бачу, — сказав він. — Не торкайтеся її, доки не відключимо все остаточно.
— Вона ще під напругою?
Микола перевірив покажчиком.
— Ні. Але це нічого не гарантує для інших ділянок.
Він сфотографував спосіб кріплення і місце, де дроти спускалися в перекриття. Провідники були тонкими, прокладеними парою, з однаковими ізоляторами через рівні проміжки. Саме такої картини він очікував від старої освітлювальної мережі.
Коли вони повернулися на перший поверх, Андрій приніс воду й запропонував зробити перерву. Микола сів біля відчиненого вікна, переглянув записи й почав начеркувати майбутню схему. Окремо позначив кухню, пральну машину, бойлер, освітлення першого та другого поверхів.
— Я думав, ви просто скажете, скільки метрів кабелю купити, — зауважив Андрій.
— Скажу. Коли знатиму, де він проходитиме. Якщо купувати навмання, або не вистачить, або половина залишиться.
— Сергій Петрович казав, що ви все перевіряєте двічі.
— Він перебільшив. Небезпечні речі — тричі.
Андрій засміявся, але майже одразу став серйозним.
— Я хочу зберегти будинок. Не перетворювати його на нову коробку з гіпсокартону. Тут жили батько, дід. Можливо, ще прадід. Тому й не хочу руйнувати все без потреби.
— Нову проводку можна прокласти акуратно. Але стару небезпечну мережу доведеться прибрати або надійно від’єднати.
— Це зрозуміло. Якщо знайдете щось давнє, скажіть перед тим, як демонтувати.
Микола кивнув. Таке прохання йому подобалося більше, ніж звичне «виривайте все». Старі конструкції іноді не мали практичної цінності, але показували, як змінювався будинок. Якщо не заважали безпеці, їх можна було сфотографувати, позначити на плані або залишити невелику відкриту ділянку.
Після перерви вони перейшли до великої кімнати, що виходила вікнами на подвір’я. Тут ремонт просунувся найдалі. Шпалери зняли, штукатурку місцями збили майже до цегли, уздовж стін стояли мішки для будівельного сміття. Біля дверей виднілася вертикальна борозна зі старим кабелем.
— Тут буде кухня, — сказав Андрій. — Потрібні окремі лінії на плиту, духовку й мікрохвильову піч.
Микола зробив кілька позначок у блокноті. Найзручніше було б прокласти кабелі від коридору, пройти над дверима, а потім опустити їх вертикально до розеток. Він виміряв стіну, позначив висоту майбутньої робочої поверхні й перевірив, чи немає в наміченому місці труб.
Детектор подав сигнал там, де Микола не очікував.
На висоті приблизно півтора метра під тонким шаром вапна проступала рівна темна смуга. Вона починалася біля зовнішньої стіни, тягнулася горизонтально майже через усю кімнату й зникала біля міжкімнатної перегородки.
Спершу Микола подумав, що це край старої балки або забита дошкою ніша. Провів долонею по стіні, потім постукав руків’ям викрутки. Звук був глухий і металевий.
— Тут щось є.
— Труба? — запитав Андрій.
— Можливо.
Для водопроводу вона проходила надто високо. Для газової труби — надто глибоко під штукатуркою. Опалення проклали в іншому місці, і жодних відгалужень до радіаторів тут не було.
Микола повільно провів детектором уздовж смуги. Прилад подавав майже безперервний сигнал. Біля дверей сигнал зникав, за перегородкою з’являвся знову.
— Вона довга, — сказав Андрій.
— І прокладена рівно.
— Може, стара газова труба?
— Тоді вона мала б кудись підходити. До того ж газові труби не ховають так у внутрішній стіні. Принаймні не повинні.
Микола оглянув обидва кінці смуги. З боку зовнішньої стіни вона зникала під ділянкою міцної штукатурки. З іншого боку проходила крізь перегородку. Жодної заглушки або з’єднання не було видно.
— Струм там є? — запитав Андрій.
— Зараз перевіримо. Але спочатку знеструмимо весь будинок.
Вони повернулися до щита. Микола вимкнув навантаження, викрутив обидва пробкові запобіжники й забрав керамічні ковпачки із собою, щоб ніхто випадково не встановив їх назад. Потім перевірив відсутність напруги на відомих лініях і лише після цього повернувся до темної смуги.
Безконтактний індикатор мовчав. Двополюсним покажчиком Микола перевірив доступні точки відносно надійної контрольної точки. Прилад не показав ані змінної, ані постійної напруги. Микола все одно не поспішав торкатися металу голими руками.
— Якщо будинок знеструмлений, чого ви ще остерігаєтеся? — запитав Андрій.
— Ми не знаємо, що це і звідки воно приходить. Стара лінія могла колись належати не цьому будинку. Напруги зараз немає — це головне. Але працювати будемо так, ніби вона може з’явитися.
Він попросив дозволу відкрити невелику ділянку. Андрій погодився, але приніс пилосос і розстелив на підлозі плівку. Микола зробив два неглибокі надрізи по краях смуги й почав обережно знімати штукатурку вузьким шпателем.
Під верхнім шаром відкрився старіший, сірий і твердий. Далі з’явився край металевої кришки, притиснутої до стіни невеликими гвинтами. Це була не кругла труба, а вузький короб.
— Кабельний канал? — запитав Андрій.
— Схоже. Але дуже старий.
Короб ішов окремо від решти проводки. Сучасні кабелі проходили нижче, алюмінієва лінія освітлення — над дверима. Жоден із них не підходив до металевої конструкції.
Микола розчистив ще кілька сантиметрів. Кришка трималася на двох маленьких гвинтах із прямим шліцом. Один був майже повністю з’їдений іржею, другий зберігся краще. Микола змочив його мастилом і зачекав кілька хвилин.
— Раніше такі короби використовували? — поцікавився господар.
— Використовували різні конструкції. Але цей установили не тоді, коли монтували вашу теперішню мережу.
— Це видно по металу?
— По металу, кріпленнях і штукатурці. Подивіться: старий шар нанесений уже поверх кришки. Потім стіну ще кілька разів вирівнювали й фарбували. Короб тут давно.
Гвинт піддався лише з третьої спроби. Коли Микола підняв край кришки, з отвору посипався сухий темний пил. Усередині щось блиснуло.
Микола присвітив ліхтариком.
У коробі лежав товстий мідний провідник. Не звичайний багатожильний кабель, а суцільна жила, вкрита залишками темної тканинної ізоляції. Мідь майже почорніла, проте на подряпаній ділянці ще проступав характерний червонуватий колір. Ізоляцію колись просочили захисною речовиною; тепер вона затверділа й місцями відшаровувалася тонкими пластинками.
— Це стара проводка? — запитав Андрій.
— Стара — безперечно.
— Від освітлення?
Микола не відповів одразу. Провідник був значно товстішим за дві тканинні жили, які вони бачили на горищі. Кріплення також відрізнялося. Тут усе робили з більшим запасом міцності: металевий короб, широкі скоби, відстань від інших ліній.
— Для кількох ламп такий провід не потрібен, — сказав він нарешті.
— Може, до будинку колись підводили електрику саме ним?
— Тоді лінія мала б прямувати до вводу або старого щита. А вона проходить через кімнату вбік.
Микола перевірив провідник приладами. Напруги не було. Він також перевірив, чи не має жила випадкового контакту з металевим коробом. На доступній ділянці замикання не виявилося.
— Електричного контакту між жилою та металевим коробом немає, — сказав він. — Принаймні на цій ділянці.
— Може, це заземлення?
— Заземлення так не ізолюють і не прокладають у коробі.
— Телефон?
— Для звичайної телефонної лінії надто товстий.
— Телеграф?
Микола ще раз оглянув жилу.
— Поки що рано щось стверджувати.
Він не хотів називати першу здогадку лише тому, що провід здавався незвичайним. Переріз сам по собі не визначав призначення. Потрібно було побачити ізолятори, спосіб вводу, з’єднання або обладнання, до якого ця лінія підходила.
Микола сфотографував відкриту ділянку, поклав поруч лінійку для масштабу й записав приблизний діаметр жили. Потім закрив короб, не затягуючи гвинт, і почав простежувати напрямок.
За перегородкою містилася вузька кімната, яку Андрій називав кабінетом. Тут ще стояли старий письмовий стіл, два стільці та висока шафа. Стіни не готували до ремонту, тому металева смуга під фарбою не проступала.
Микола відміряв від дверей потрібну відстань і приклав детектор. Сигнал з’явився за шафою.
— Її можна відсунути? — запитав він.
— Можна. Вона порожня. Я з неї вчора всі книжки виніс.
Шафа виявилася важчою, ніж здавалася. Знизу її підпирали дві дерев’яні планки, а одна ніжка просіла в підлогу. Андрій приніс короткий брусок. Вони обережно підважили край, підклали картон і відсунули шафу від стіни.
За нею виявилася прямокутна ділянка темнішої фарби. Унизу ще виднівся контур старого плінтуса, а біля кута штукатурка відстала широкою лускою. Микола провів детектором: метал ішов горизонтально, потім раптово повертав униз.
— Тут лінія змінює напрямок, — сказав він.
— І куди вона спускається?
— Поки не знаю. Відкриємо тільки верхню частину.
Андрій приніс лампу на довгому кабелі, але Микола нагадав, що будинок знеструмлений. Довелося скористатися акумуляторним ліхтарем. За косого світла стало видно тонку тріщину, що повторювала вигин прихованого короба.
Штукатурка тут трималася слабше. Микола зняв невеликий шматок, потім іще один. Металева кришка закінчувалася за кілька сантиметрів від повороту. Далі провідник виходив назовні й огинав невеликий білий предмет.
То був порцеляновий ізолятор.
Він мав форму короткої котушки й кріпився до стіни довгим гвинтом. На білому боці проступали коричневі плями, однак сама порцеляна залишилася цілою. Провід був обведений навколо шийки ізолятора й далі спускався за вузькою дерев’яною панеллю.
— Оце вже цікавіше, — тихо промовив Микола.
— Чому?
— Короб, схоже, додали пізніше. Спочатку частина лінії могла бути відкритою й триматися на таких ізоляторах. А під час одного з ремонтів її закрили металом і заштукатурили.
— Можна визначити, скільки їй років?
— Лише приблизно. За матеріалами й способом монтажу. Для точнішої відповіді потрібні документи або маркування.
Микола оглянув кріплення. Гвинт ішов глибоко в дерев’яну закладну деталь між цеглинами. Навколо зберігався старий шар вапняної штукатурки. Ізолятор не виглядав випадковим уламком, використаним замість підручного кріплення. Його встановили саме для цієї лінії.
Він попросив Андрія потримати ліхтар і обережно витер порцеляну сухою м’якою ганчіркою. Під пилом проступила гладка біла поверхня. На зовнішньому боці залишалися дві темні риски, наче колись тут лежав ще один виток проводу.
— Не знімайте його, — сказав Андрій.
— Не буду. Поки не з’ясуємо призначення, взагалі нічого не демонтуватимемо.
Микола вже збирався зробити фотографію, коли світло ковзнуло по нижньому краю ізолятора. На порцеляні щось було.
Він змінив кут ліхтаря.
Під шаром бруду проступив овальний відбиток. Не подряпина й не пляма, а заводське клеймо, втиснуте в порцеляну ще до випалу. Усередині овалу виднівся знак, схожий на ламану стрілу, а навколо нього — кілька дрібних літер. Частину закривав провідник, решта стерлася або заповнилася темним пилом.
— Щось написано? — запитав Андрій.
— Є клеймо.
— Можете прочитати?
Микола наблизився, але літери не складалися у знайоме слово. Він розрізняв лише початок напису й маленьку цифру внизу. Це не було маркуванням сучасного кабелю, номером кімнати чи випадковою позначкою майстра.
Він зробив кілька фотографій: прямо, збоку, зі спалахом і без нього. На збільшеному зображенні овальний знак проявився чіткіше, проте прочитати його все одно не вдалося.
— Дивно, — сказав Андрій. — Хто ставив клеймо на звичайну проводку?
Микола ще раз подивився на товстий мідний провід, окремий металевий короб і порцеляновий ізолятор, схований за шафою.
— На звичайну — ніхто.
