Наш час
Роман не відразу відповів на Миколине запитання.
На екрані ноутбука знову був відкритий зашифрований аркуш. Микола бачив його десятки разів: пожовклий папір, ряди літер, цифри на полях, кілька темних плям уздовж згину. Раніше все це здавалося безладом, складеним навмисне, щоб ніхто сторонній не зміг прочитати запис. Тепер Роман дивився не на окремі знаки, а на проміжки між ними.
— Ти щось знайшов? — повторив Микола.
— Поки що тільки помилку, — відповів Роман. — Нашу.
Він відсунув чашку, узяв аркуш із попередніми нотатками й перекреслив два рядки. Поруч сидів Левко. Від ранку він майже не говорив, лише час від часу поглядав на телефон, чекаючи дзвінка з поліції. Після крадіжки минуло кілька днів, але новин не було. Запис із камери залишався нечітким, відбитки не дали швидкої відповіді, а металеву коробку з документами ніхто не намагався продати чи показати колекціонерам.
— Яку помилку? — запитав Левко.
Роман збільшив верхню частину фотографії. Над першими рядами ледве виднілися шість цифр, написаних через однакові проміжки.
— Ми вирішили, що це суцільний текст. Насправді тут кілька таблиць. Подивіться: лінії майже стерлися, але цифри повторюються від одного до шести. Нижче — ще раз від одного до шести. І ще раз.
— Координати? — припустив Микола.
— Схоже. Кожна літера має своє місце: ряд і стовпець. Але таблиці не однакові. У другій літери зміщені, у третій — переставлені. Якщо взяти не ту, одержимо нісенітницю.
Він відкрив поряд фотографію сторінки Семенового записника. На ній тричі стояло «П. Б.», а біля двох позначень повторювалися ті самі пари цифр. Раніше вони сприймали їх як можливий номер будинку або частину маршруту. Роман виписав числа окремо й розділив рисками.
— Номер будинку не записували б двічі різними групами, — сказав він. — І тим більше не ставили б після нього шість пар цифр. Це посилання на зашифрований рядок.
Микола наблизив телефон до екрана. На оригінальному кадрі знаки були чіткішими, ніж у збільшеній копії.
— Тоді «П. Б.» — не частина шифру?
— Це позначка, що саме приховано в рядку. Семен знав, що означають літери, тому не боявся залишити скорочення. А адресу записав числами.
Левко нахилився вперед.
— Якщо це адреса, чому він не написав її в одному місці?
— Бо один аркуш могли знайти без іншого. Таблиця без чисел нічого не дає. Числа без таблиці — теж.
Роман закрив усі зайві вікна й створив на екрані чисту сітку: шість рядків, шість стовпців. Потім почав переносити літери з фотографії, не виправляючи навіть очевидних повторів. Біля сумнівних ставив знаки питання.
Робота просувалася повільно. Темна пляма закривала частину третього рядка, згин роздвоював дві цифри, а правий край аркуша Микола сфотографував під невеликим кутом. На одному кадрі літера здавалася «Н», на іншому — «И». Роман не вгадував. Він відкривав сусідній знімок, порівнював тіні й тільки тоді заносив знак до таблиці.
— Добре, що ти знімав кожну річ кілька разів, — сказав він.
— Тоді думав, що перестраховуюся.
— Тепер один кадр перевіряє інший.
За вікном Романового кабінету повільно темніло. У кімнаті горіла тільки настільна лампа. Її світло не діставало до дверей, і книжкові полиці там зливалися в суцільну темну стіну.
Микола глянув на годинник.
— Скільки це може зайняти?
— Якщо таблиця проста — кілька годин. Якщо Семен міняв її після кожного сеансу — кілька днів. А якщо ми неправильно зрозуміли цифри, почнемо спочатку.
Він промовив це спокійно, але Микола помітив, що Роман уже втретє повертається до однієї й тієї самої групи. Там, після «П. Б.», стояли дванадцять пар цифр. Саме стільки могло вистачити для назви вулиці.
Роман спершу вибрав таблицю, біля якої олівцем було написано «Артем». Це здавалося логічним: позивний повторювався у записнику, на обгортках стрічок і в короткому контрольному уривку. Він переніс потрібні літери до сітки, підставив перші пари чисел і одержав слово, схоже на прізвище.
— Може, це людина? — запитав Левко. — Той, хто тримав Пункт Б?
— Може, — відповів Роман, однак записувати результат як правильний не став.
Наступна група дала два зрозумілі склади, а потім чотири літери, яких не могло бути поруч в українському слові. Роман поміняв порядок координат. Тепер перше слово зникло, зате наприкінці з’явилося «двір».
Микола пожвавішав.
— Ось. Значить, другий спосіб правильний.
— Ні, — сказав Роман. — Одне випадкове слово серед кількох десятків знаків нічого не доводить. Якщо довго переставляти літери, обов’язково знайдеться щось знайоме.
Він відклав обидва варіанти й узяв контрольний уривок від 15 листопада. Там частина тексту вже читалася без шифру: дата, позивний «Артем» і слова «лінія справна». Якби поруч із ними збереглася хоча б одна зашифрована група, вона могла б перевірити таблицю. На основному кадрі нижній край уривка був закритий ниткою. Микола знайшов інший знімок, зроблений після обережного повороту згортка.
Під ниткою справді стояли чотири пари цифр.
Роман розшифрував їх таблицею «Артема». Вийшло інше слово.
— Отже, ця таблиця не підходить, — сказав він.
— А напис «Артем»?
— Може означати, кому призначався ключ. Або нагадувати, після якого сеансу таблицю змінили. Ми вирішили, що слово вказує, чим користуватися, але воно могло вказувати, чим уже не можна користуватися.
Роман перекреслив першу схему. Втрачену годину він не вважав марною: неправильний ключ відпав не через здогад, а після перевірки відомим текстом.
— Семен залишив контроль саме для таких випадків, — сказав Микола.
— Можливо. Оператор мав переконатися, що на двох кінцях лінії однакові таблиці. Якщо контрольне слово не збігалося, повідомленню не довіряли.
Це пояснювало, чому на аркуші було кілька сіток. Вони належали різним дням або різним сеансам. Потрібен був знак, який з’єднував конкретний запис із конкретною таблицею.
Федір працював без комп’ютера.
Металева коробка стояла на столі у невеликій кімнаті за гаражем. Вікно він завісив старою ковдрою, а двері замкнув зсередини. Папери розклав на чистому полотні в тому самому порядку, в якому вийняв їх після крадіжки: записник, листи, згортки стрічок, телеграфний ключ і зашифрований аркуш.
Василь приніс усе, що знайшов у будинку, включно з флешкою. Він виконав наказ точно, але сам не розумів, навіщо комусь потрібні старі папери. Федір не став пояснювати. Заплатив обіцяне й сказав більше не приходити.
Тепер у кімнаті він був один.
На флешці виявилися ті самі фотографії, які робив Микола. Федір переглянув їх лише раз. Знімки підтвердили, що чоловіки вже бачили кожну сторінку, а отже, сама крадіжка нічого не зупинила. Вона лише дала йому трохи часу.
Скільки саме — він не знав.
Федір обережно розправив зашифрований аркуш. Папір пручався, намагаючись повернутися до старого згину. Під долонею відчувалася нерівність, якої не було видно на фотографіях. Він провів пальцем уздовж краю й помітив неглибокі втиснення — колись поверх цього аркуша писали на іншому.
Федір поклав лампу збоку. Косе світло виявило кілька коротких рисок, цифру і частину слова. Прочитати його повністю не вдалося, проте він розібрав закінчення: «…ська».
Те саме закінчення вже було в записнику.
Він відкрив сторінку з позначенням «П. Б.» і поклав поряд аркуш із таблицями. Дід ніколи не називав вулиці. Казав лише, що сховище було в старій частині міста, у будинку, повз який можна пройти й нічого не помітити. У різні роки його розповідь змінювалася, але одна деталь повторювалася: Семен знав адресу, Остап знав останню частину дороги, а Павла навмисно залишили перед сховищем.
Федір чув це ще хлопцем.
Тоді історія здавалася родинною таємницею, яку дорослі повторюють після свят, коли починають говорити про минуле. Згодом він зрозумів: дід розповідав не все. У його словах Семен завжди був зрадником, але що старшим ставав Павло, то більше сердився, коли його просили пояснити, як саме він урятувався і чому єдиний повернувся.
Федір не ставив запитань уголос. Він запам’ятовував.
Тепер перед ним лежали речі Семена, і жодна з них поки не підтверджувала дідової версії.
Він відсунув телеграфний ключ і ще раз оглянув таблицю. Уздовж лівого поля були цифри від одного до шести, угорі — такі самі. У записнику числа стояли парами. Перший знак міг указувати ряд, другий — стовпець.
Федір узяв олівець і на окремому папері виписав перші шість пар.
Вийшов беззмістовний набір літер.
Він поміняв цифри місцями: спочатку стовпець, потім ряд. Результат був не кращий.
Тоді Федір помітив у кутку таблиці римську цифру. Біля наступної сітки стояла інша. Аркуш містив не одну абетку, а кілька її варіантів. Треба було визначити, якою користувався Семен у день запису.
Федір перегорнув записник до сторінки з датою «15.XI.1921». Біля неї було написано: «Артем — контроль», нижче — «лінія справна» і дві короткі риски. На наступній сторінці повторювалася та сама маленька позначка, схожа на перевернуту літеру «Г».
На зашифрованому аркуші така позначка стояла біля третьої таблиці.
Федір пересунув лампу ближче.
Тепер він знав, з якої сітки починати.
Але перш ніж повертатися до чисел, він розгорнув один із листів. У ньому не було адреси. Кілька рядків стосувалися зустрічі, яку перенесли через облаву, нижче стояли ініціали й коротке застереження не вести людей прямою дорогою. Федір прочитав лист двічі, бо почерк у кінці відрізнявся від Семенового.
У дідовій версії Семен діяв сам. Ніхто не згадував інших людей, які перевіряли накази, переносили зустрічі й залишали окремі позначки. А тут кожна сторінка показувала цілу мережу. Семен був її частиною, а не єдиним господарем усіх рішень.
Федір відкрив записник на останніх заповнених сторінках. Там кілька разів повторювалися слова «не передавати» й «чужа рука». На одному згині виднівся початок імені Павла, але решту закривала темна пляма.
Він різко згорнув записник, та відразу знову розкрив його й обережно вирівняв сторінку.
Забрати коробку було легше, ніж читати її вміст.
Федір переконував себе, що захищає родину від чужих домислів. Якби Микола й Роман першими знайшли архів, вони могли витягти одне ім’я, не зрозуміти обставин і повторити про Павла те, що колись говорили про Семена. Але дедалі важче було не помічати: він сам прийшов по документи ще до того, як дізнався, що в них написано.
Федір не знав, де правда. Саме тому не міг дозволити іншим дістатися до неї раніше.
Він повернувся до третьої таблиці. Першу групу чисел розшифрував ряд за рядком, перевіряючи кожну пару на полях. Цього разу літери почали складатися не випадково. Після четвертого знака він упізнав закінчення старої вуличної назви, яке бачив у втисненому написі.
Федір зупинився й не став одразу дописувати слово. Перевірив таблицю на короткій контрольній групі, знайшов у листі відповідний відкритий уривок і тільки після збігу продовжив.
Він не хотів повторити помилку, яка приведе до чужого будинку.
У Романовому кабінеті до того самого висновку дійшли майже одночасно.
Левко знайшов знак не на таблиці, а на фотографії внутрішнього боку обгортки короткого контрольного уривка від 15 листопада. Темна риска біля дати здавалася випадковою подряпиною. На іншому знімку вона повторювалася поряд із двома цифрами.
— Ось така сама, — сказав він і показав на екран.
Роман відкрив зашифрований аркуш.
— Третя таблиця.
— Чому третя?
— Біля неї той самий знак. Це не літера. Це вказівник.
Він очистив створену раніше сітку й переніс до неї тільки третю таблицю. Потім узяв групу цифр після «П. Б.» і почав читати пари як ряд та стовпець.
Перші три літери не утворили слова.
Микола важко видихнув.
— Знову не те?
— Не обов’язково. Подивіться на нумерацію. Угорі цифри йдуть зліва направо, а збоку — знизу вгору. Я записав рядки у звичному порядку.
Роман перевернув вертикальну послідовність. Перша пара тепер указувала на іншу літеру, друга — ще на одну. Він записав шість знаків, зупинився й підсунув аркуш Миколі.
— Прочитайте.
Микола нахилився.
Літери складалися в початок слова. Воно ще не було повним, але вже мало знайоме закінчення.
— Це назва?
— Схоже на те.
Роман розшифрував наступні пари. Одна цифра залишалася сумнівною: пляма на фотографії могла приховувати двійку або трійку. Він спробував обидва варіанти. Перший давав неможливе сполучення приголосних, другий завершував назву на «-ська».
Левко дістав телефон.
— Перевірю, чи є така вулиця.
— Не поспішайте, — зупинив його Роман. — У 1921 році вона могла називатися інакше, а тепер такої назви може взагалі не бути.
Він відкрив оцифровану копію старого плану Житомира, яку зберігав серед матеріалів про міську забудову. План був складений не того самого року, але давав змогу побачити давню мережу вулиць до пізніших перебудов. Роман збільшив західну частину міста й провів пальцем уздовж кількох кварталів.
Назва знайшлася не відразу. На одному плані її писали через дефіс, на іншому — одним словом. Після перейменування вона зникла, а частина колишньої вулиці відійшла до сусідньої.
— Є, — нарешті сказав Роман.
Він повернув ноутбук до Миколи та Левка. Курсор стояв на старій назві, яку вони щойно відновили з цифр.
Микола звірив її з літерами на папері.
— Отже, ми знаємо вулицю.
— Знаємо назву, якою вона звалася тоді, — уточнив Роман. — Тепер треба встановити, де проходила її межа і як нумерували будинки.
— У записі немає номера?
— Після назви йдуть інші групи. Але вони задовгі для одного числа.
Роман провів риску під першим розшифрованим словом. Далі стояла коротка пауза, позначена двома однаковими парами. Вони могли означати розділовий знак або кінець частини повідомлення.
— Семен не записав звичайну адресу, — сказав він. — Він залишив опис.
Федір розшифрував назву трохи раніше, але це не дало йому готової дороги.
Він знайшов стару вулицю в довіднику, який багато років лежав у шафі разом із дідовими паперами. Назва збіглася. Сучасний відповідник був іншим, а нумерація за століття змінювалася щонайменше двічі.
Федір перегорнув кілька сторінок і сердито закрив книжку.
У записнику Семена після зашифрованої назви стояли ще чотири групи чисел. Він узявся за першу й одержав слова «арка» та «двір». Друга дала «п’ять вікон». У третій одна літера не читалася через розрив паперу, але кінець складався у слово «кут». Четверта починалася з «сходи».
Окремо ці слова нічого не вирішували. На старій вулиці могло бути кілька будинків з арками й п’ятьма вікнами. Частину знесли, частину перебудували, деякі об’єднали під одним номером.
Федір знову підніс лампу до аркуша. Під цифрами проступали втиснені сліди іншого напису. Він поклав зверху тонкий білий папір і легенько провів боком м’якого олівця. На поверхні з’явилися тіні заглиблених рисок — не повні слова, а їхні уламки.
«…лів…»
«…під…»
«…глу…вік…»
Він припинив одразу, щойно помітив, що старий аркуш зрушився. Метод міг пошкодити папір, а другого такого запису не існувало. Федір відклав олівець і продовжив огляд лише косим світлом.
На звороті зашифрованого аркуша, біля самого краю, була маленька схема. На фотографії її майже не видно через тінь від згину. Оригінал показував дві лінії, прямокутник і коротку стрілку. Федір порівняв її з планом кварталу.
Схема не була картою міста. Вона показувала розташування входу всередині подвір’я.
Арка вела з вулиці. Ліворуч стояв житловий корпус. У кутку двору починалися сходи до підвалу. Поряд Семен позначив глухе віконце — закладений отвір, який мав відрізняти потрібний будинок від сусідніх.
Федір виписав ознаки на окремий аркуш:
стара назва вулиці;
кам’яна арка;
п’ять вікон на фасаді;
лівий корпус у дворі;
сходи в кутку;
глухе підвальне вікно.
Номера не було.
Можливо, його не записали навмисне. Можливо, у двадцять першому році нумерація вже була ненадійною. Семен залишив орієнтири, зрозумілі тому, хто йшов вулицею, але непридатні для випадкового обшуку будинку за адресною книгою.
Федір склав довідник і дістав сучасну карту.
Стара вулиця проходила там, де тепер тягнулися дві різні. Шукати доведеться на місці.
Він подивився на металеву коробку. Замок лежав поруч, ключ стирчав у ньому. Федір міг спалити записи й покласти край пошукам. Принаймні так він думав до тієї миті, коли прочитав перші слова.
Тепер знищити папери означало ніколи не дізнатися, що саме заховано в архіві й чому дід усе життя боявся точної адреси.
Федір загорнув документи в чистий папір і повернув їх до коробки. Зашифрований аркуш поклав зверху.
Він мав знайти будинок першим.
Роман не бачив втисненого напису так чітко, як Федір. Зате мав інше: послідовність фотографій.
Микола знімав зашифрований аркуш до того, як його повністю розгорнули, потім — на підкладці, а ще раз — коли перевіряли зворот. На трьох кадрах згин лежав під різними кутами. Якщо порівняти їх, тіні змінювалися, а справжні лінії залишалися на місці.
Роман наклав знімки один на один і зменшив прозорість верхнього. Робив це обережно, не домальовуючи відсутніх знаків. Через кілька хвилин на екрані проступила коротка стрілка.
— Раніше її не було, — сказав Левко.
— Була. Просто ми дивилися на кожен кадр окремо.
Микола відкрив у телефоні оригінал зворотного боку.
— Тут ще прямокутник.
— І дві паралельні лінії, — додав Роман. — Може бути двір або прохід.
Вони повернулися до числових груп. Тепер, знаючи правильну таблицю й напрям читання, Роман розшифровував їх одну за одною. Частину слів одержував одразу. Частину перевіряв за двома можливими цифрами. У кількох місцях Семен скорочував закінчення, щоб запис займав менше місця.
Першою ознакою була арка.
Другою — п’ять вікон на фасаді.
Третя вказувала, що потрібна ліва частина двору.
Четверта згадувала сходи в кутку й закладене підвальне вікно.
— Це вже не просто вулиця, — сказав Микола. — За таким описом будинок можна впізнати.
— Якщо він зберігся, — відповів Роман.
Левко відкрив сучасну карту й увімкнув панорамні зображення. На першій ділянці старої вулиці стояли багатоповерхівки. Далі збереглося кілька дореволюційних будинків, але частину фасадів закривали дерева й прибудови. Одна арка була замурована, друга вела до нового корпусу, третя залишалася відкритою.
— Оцей має п’ять вікон, — сказав Левко.
Роман збільшив зображення.
— Чотири. Те, що праворуч, — двері зі скляною вставкою.
— А раніше могло бути вікном.
— Могло. Тому не відкидаємо, але й не вибираємо.
Вони занесли будинок до першого списку. Потім знайшли ще два схожі. В одного фасад був перебудований, зате збереглася кам’яна арка. Інший стояв на розі колишнього провулка, і ліве крило заходило далеко у двір.
Микола дивився на фотографії й намагався уявити, як ці будинки виглядали сто років тому. Сучасні вивіски закривали ліпнину, балкони з’явилися пізніше, вікна перетворили на двері. Проте товщина стін, форма арок і напрям корпусів майже не змінювалися.
— Треба йти туди, — сказав він.
— Спершу перевіримо плани садиб, — заперечив Роман. — Якщо почнемо стукати в кожні двері й розпитувати про підвал, про нас швидко дізнаються.
— Той, хто вкрав коробку, уже знає не менше за нас.
— Не обов’язково. Він має оригінали, але може не розуміти шифру.
Микола похитав головою.
— Коробку забрав не випадковий злодій. Якщо він знав, що шукати, то міг знати й про Пункт Б.
У кабінеті стало тихо.
Левко першим вимовив те, про що всі думали:
— А якщо він уже їде туди?
Роман зберіг робочі файли й зробив копію нотаток.
— Тоді нам потрібен не список із трьох будинків. Нам потрібен один.
Вирішальною виявилася не карта вулиць, а страховий план кварталу.
Роман знайшов його серед копій, які колись замовляв для іншого дослідження. На аркуші були позначені матеріали стін, кількість поверхів, господарські будівлі й проходи між дворами. Нумерація не збігалася із сучасною, тому він на кілька хвилин узагалі відклав номери й дивився тільки на форму забудови.
Перед цим він перевірив відновлену назву ще за двома джерелами. У довіднику початку двадцятого століття вона була надрукована зі старим правописом. У пізнішому переліку перейменувань стояла вже інша назва, а межі вулиці описувалися від перехрестя, якого тепер не існувало. Роман наклав обидва описи на сучасну схему й побачив, що одна й та сама лінія на різних планах зсувалася майже на половину кварталу.
— Через це ми могли б шукати не там, — сказав Левко.
— Саме тому Семенові ознаки важливіші за номер. Нумерацію змінюють рішенням міської влади. Арку, форму двору й капітальну стіну змінити важче.
Микола згадав будинок на Старовільській. Там новий кабель ішов поверх старої кладки, стелаж роками закривав прямокутник, а план узагалі не показував окремого входу до кімнати. Якби він дивився тільки на папери, таємниця залишилася б за стіною.
— Плани теж помиляються, — сказав він.
— Так. Тому шукаємо збіг кількох незалежних ознак.
Роман поставив на столі три аркуші. На першому була розшифрована послідовність. На другому — стара карта. На третьому — схема зі звороту Семенового запису. Жоден окремо не давав певної відповіді, але разом вони звужували пошук до одного відрізка вулиці.
Стара назва вулиці тягнулася вздовж нижнього краю плану. На потрібному відрізку було сім кам’яних будинків. Чотири не мали проїзної арки. Один стояв фасадом у шість вікон. Ще один був дерев’яним у глибині садиби.
Залишався останній.
Його фасад поділяли п’ять віконних осей. Ліворуч темнів широкий прохід у двір. Усередині садиби корпус повертав під прямим кутом, утворюючи закритий кут. Саме там на плані була коротка риска, схожа на зовнішні сходи.
— Схема Семена, — сказав Микола.
Роман поставив поруч фотографію звороту зашифрованого аркуша. Прямокутник, дві лінії й стрілка повторювали форму садиби, хоча були намальовані лише кількома рухами олівця.
— Так, — відповів він. — Це вона.
Левко знайшов той самий будинок на сучасному знімку. Фасад потемнів, одне вікно переробили, над аркою з’явився металевий козирок. Але ліве крило залишалося на місці. У глибині двору, за припаркованою машиною, виднівся початок сходів.
Глухого підвального вікна з вулиці не було видно.
— Номер? — запитав Микола.
Роман звірив три джерела й похитав головою.
— Старий номер не допоможе. Після об’єднання садиб його змінили, а потім змінили ще раз. Семен, схоже, тому й не покладався на цифру. У його записі номера немає.
— Але будинок ми визначили.
— Визначили найімовірніший. Остаточно підтвердить тільки двір: арка, лівий корпус, сходи й закладене вікно.
Микола підвівся. Після кількох годин за столом ноги затерпли, але втоми він майже не відчував.
— Їдемо зараз?
Роман глянув у вікно. Надворі вже було темно.
— Уночі ми побачимо менше й привернемо більше уваги. Зранку підемо як люди, які перевіряють стару міську забудову. Без згадок про архів, поки не переконаємося, що місце правильне.
— А поліція?
— Повідомимо, що встановили можливу адресу, пов’язану з викраденими документами. Але спочатку підготуємо все, на чому ґрунтується висновок. Не можна прийти з одним словом, одержаним із шифру, й вимагати обшуку чужого будинку.
Левко записав ознаки на чистому аркуші. Назву вулиці Роман обвів двічі, нижче поставив сучасний відповідник. Номера не написав.
Микола сфотографував нотатки, але Роман попросив не надсилати їх через звичайні повідомлення.
— Тримаймо копії окремо. Після того, що сталося на Старовільській, цього досить.
Вони домовилися зустрітися вранці неподалік старої частини міста. Левко поїде з Миколою, Роман принесе копію плану й розшифрований опис. Якщо зовнішні ознаки збігатимуться, далі діятимуть відкрито й залучать відповідні служби. Ніхто з них не збирався самовільно ламати двері чи шукати схованку в чужому підвалі.
Перед виходом Микола ще раз подивився на екран.
Серед сучасних дахів стояв старий будинок із темною аркою. Звичайний фасад, кілька вікон, вузький двір. Повз нього щодня проходили люди, не знаючи, що саме ця форма була зашифрована на аркуші Семена.
Федір знайшов будинок за тим самим страховим планом, тільки пізніше.
У його копії бракувало правого краю, тому спочатку він вибрав сусідню садибу. Помилку показала кількість вікон. Федір повернувся до довідника, зіставив стару межу кварталу із сучасною картою й пересунув позначку на один будинок далі.
Тепер усе збігалося.
П’ять вікон.
Арка ліворуч.
Корпус над дорогою.
Сходи в закритому кутку.
Він переписав сучасну назву вулиці, але номера не додав. Уранці все одно доведеться перевіряти фасад і двір на місці.
Федір замкнув металеву коробку й загорнув її в непримітну тканинну сумку. Брати оригінали із собою було небезпечно, та залишати їх у кімнаті за гаражем він більше не хотів. Якщо Василь заговорить або поліція вийде на слід, схованку знайдуть першою.
На телефоні світився пропущений виклик від Василя. Федір не передзвонив. Після крадіжки вони домовилися не зустрічатися, але виконавець уже двічі порушував домовленість. Можливо, нервував через поліцейські розпитування. Можливо, хотів ще грошей. Будь-яка нова розмова могла лише залишити зайвий слід.
Федір переписав ознаки будинку на маленький аркуш без згадки про Пункт Б. Окремо накреслив межу старого кварталу й сучасний напрям вулиці. Якщо запис потрапить до чужих рук, він виглядатиме як звичайна нотатка людини, що цікавиться старою забудовою.
Потім він зупинився.
Те саме могли зробити Роман і Микола. Вони мали фотографії, знали про таблицю й уже встигли прочитати частину Семенового записника. Федір сподівався, що без оригіналу не буде видно схеми на звороті, але не міг бути певним. Микола фотографував аркуш кілька разів, а різні тіні іноді відкривали більше, ніж один прямий погляд.
Отже, вранці біля потрібного будинку могли з’явитися не тільки випадкові перехожі.
Федір вирішив не заходити у двір одразу. Спочатку пройде вулицею, звірить п’ять вікон і арку, подивиться, чи немає біля будинку знайомої машини. Лише після цього шукатиме спосіб поговорити з мешканцями. Архів пролежав сто років. Кілька додаткових хвилин нічого не змінять, якщо ніхто інший не прийде раніше.
Він довго стояв перед дверима, вирішуючи, що робити з телеграфним ключем. Зрештою залишив усі речі разом. Розділяти коробку й документи означало створювати нові місця, які доведеться приховувати.
Федір вимкнув лампу.
У темряві зникли таблиці, цифри й напис «П. Б.», але відновлена назва вже залишилася в пам’яті.
Тієї самої миті в іншому кінці міста Микола зачинив двері Романового кабінету. У кишені лежала копія розшифрування, а в телефоні — знімок старого плану.
Двоє людей, не знаючи один про одного, готувалися вранці вийти на ту саму вулицю.
Обидва шукали старий будинок без номера.
І обидва вірили, що прийдуть першими.
