Наступного дня вони знову прийшли на Старовільську. Левко відімкнув підвал і першим спустився вузькими сходами. Після крадіжки тут усе здавалося ще порожнішим: на підлозі залишилися сліди від поліцейського порошку, на столі — світлі прямокутники там, де раніше лежали папери, а під стіною чорніло місце від зниклої коробки.
Микола поставив переносний ліхтар біля проходу. Біле світло вихопило з темряви стару арку, нерівні краї розібраної кладки й голі стіни кімнати.
— Дивно, — сказав Левко. — Поки тут були речі, здавалося, що кімната щось зберігає. Тепер наче все з неї винесли вдруге.
Роман нічого не відповів. Він розклав на столі ноутбук, Миколин телефон і зошит із планом фотографій. Повернутися до підвалу запропонував саме він. У кабінеті вони відновили порядок документів, але йому бракувало самого місця — відстані між столом і стіною, напрямку світла, розташування отворів, крізь які колись могли проходити дроти.
— Оригіналів у нас немає, — сказав він, увімкнувши ноутбук. — Отже, треба використати все, що залишилося: знімки, ваші записи й кімнату.
Микола відкрив на телефоні кадр, зроблений у день, коли вони вперше розбирали коробку. На білому аркуші між трьома згортками лежав короткий клаптик вузького паперу. Раніше вони вважали його підписом до стрічок. Напис на ньому був таким слабким, що читалося лише слово «Артем».
Роман відкрив оригінальне зображення без обробки, а поруч — дві робочі копії. Одну перевів у чорно-білий режим, на другій обережно підсилив контраст. За Миколиними записами клаптик лежав між першою та другою стрічками.
— У кабінеті ми дивилися на нього як на звичайний напис, — пояснив він. — А це, здається, теж частина реєстраторної стрічки. Дуже коротка.
— Тут є крапки й тире? — запитав Левко.
— Є. Олівець лише додали пізніше.
На одному кадрі пряме світло майже стерло дрібні заглиблення. На іншому, зробленому збоку, вони відкидали короткі тіні, тому вздовж стрічки проступали нерівні риски. Роман переписав їх на чистий аркуш, залишаючи великі проміжки там, де не був упевнений у межах знаків.
Він по черзі звірив три фотографії того самого клаптика. Знаки збігалися не всюди: частину закривав згин, частину — тінь від нитки. Але в кожному кадрі збереглося щось, чого не було видно на двох інших.
Першою склалася дата. Цифри не були передані сигналом — їх написали олівцем над краєм стрічки: «15.XI.21».
— П’ятнадцяте листопада, — сказав Левко. — Та сама дата, що в дідовому записнику.
— Так. Але тепер вона стоїть безпосередньо на контрольному уривку, — відповів Роман. — Це вже не просто запис на сусідній сторінці.
Він провів олівцем під датою, не торкаючись екрана. Нижче тяглася коротка послідовність сигналів. Перші групи вдалося розділити швидко. Далі один знак був пошкоджений, і Роман кілька разів міняв межу між літерами.
На аркуші з’явилося слово: «КОНТРОЛЬ».
— Отже, цього дня вони перевіряли зв’язок, — сказав Микола.
— Це підтверджує запис «Артем — контроль», який ми прочитали вчора.
Після довшого проміжку йшли ще дві групи. Перша була чіткою: «ЛІНІЯ». У другій бракувало середини, але початок і кінець збігалися зі словом у записнику.
Роман написав: «СПРАВНА?» — і поставив знак питання.
— Чому питання, якщо в зошиті так і написано? — запитав Левко.
— Бо зі стрічки це слово прочитане не повністю. Записник допомагає його відновити, але не замінює втрачених знаків.
Остання група була знайома. Та сама послідовність уже траплялася наприкінці першої довгої стрічки.
«АРТЕМ».
Тепер короткий уривок читався майже як завершений запис:
«15.XI.21. КОНТРОЛЬ. ЛІНІЯ СПРАВНА. АРТЕМ».
Роман сфотографував аркуш зі своїм читанням, а потім окремо позначив місця, де залишалися сумніви. Левко дивився не на екран, а на порожній стіл.
— Значить, дід сидів саме тут п’ятнадцятого листопада?
— Якщо стіл не переставляли перед замуруванням, — відповів Роман. — Але обладнання стояло тут. Це видно на ваших перших фотографіях і за отворами в стіні.
Микола підійшов до дальнього кута. На рівні стільниці в штукатурці залишалися два вузькі жолобки, заповнені темним пилом. Раніше їх прийняли за тріщини. Тепер, знаючи про телеграфний ключ і реєстратор, він помітив, що обидва жолобки тягнулися до маленького отвору під самою стелею.
— Дріт ішов звідси, — сказав він. — Уздовж стіни, потім угору. Пізніше його висмикнули, а слід замазали.
Роман став біля столу й поглянув на отвір. За спиною залишався прохід до підвалу, попереду — глуха стіна, праворуч — місце, де колись стояла коробка.
— Семен міг працювати, не виходячи до житлових кімнат, — сказав він. — Світло з підвалу не було видно з вулиці. Звук теж майже не виходив назовні.
Левко провів долонею над стільницею, не торкаючись пилу.
— Я все життя ходив над цією кімнатою.
— І саме тому її так довго не шукали, — відповів Микола. — Усі думали, що за стіною земля.
Вони замовкли. У відкритому проході ледь ворушилося холодне повітря. Переносний ліхтар світив знизу, і тіні від нерівної цегли тягнулися до стелі. Роман вимкнув екран ноутбука. Кімната одразу втратила різке біле сяйво, залишився лише вузький промінь біля столу.
Микола спрямував його туди, де на першому знімку стояв телеграфний ключ.
На мить порожня стільниця ніби перестала бути порожньою. Можна було уявити темну дерев’яну основу, латунний важіль, вузьку паперову стрічку й чоловічу руку, що заносила до записника час кожного виклику.
П’ятнадцяте листопада 1921 року.
Той самий підвал був теплішим від гасової лампи. Прохід до кімнати ще не закривала цегляна стіна, а на дерев’яному столі стояли телеграфний ключ, невеликий реєстратор і котушка вузького паперу. Від затискачів тягнулися дроти. Вони входили в жолобки на штукатурці, піднімалися до стелі й зникали в темному отворі.
Семен Ковальчук причинив двері, поставив лампу ближче до стіни й перевірив, чи щільно опущена заслінка. У будинку над ним ще чулися кроки, але сюди долинав лише приглушений скрип дощок.
Він сів за стіл, звірив кишеньковий годинник із записом у зошиті й підсунув до себе олівець. На чистій сторінці вже стояла дата: «15.XI.1921».
Лінія мовчала.
Семен торкнувся пальцем важеля ключа, перевірив натяг стрічки й завмер. Чекати довелося недовго.
Усередині реєстратора тихо клацнув електромагніт. Валики здригнулися й потягнули папір. На світлій стрічці з’явилася перша коротка риска.
Потім друга.
Семен нахилився ближче.
Телеграф у його будинку ожив.
