Наступного дня Микола приїхав на Старовільську трохи пізніше, ніж обіцяв. Біля хвіртки стояв старий зелений фургон, а з відчиненого багажника визирали відра, складені мішки й дерев’яна скринька з інструментом. Левко чекав у дворі разом із кремезним чоловіком у робочій куртці.
— Це Петро, муляр, — представив його господар. — Пів життя старі будинки ремонтує. Я розповів йому про стіну.
Петро мовчки потиснув Миколі руку. На вигляд йому було близько шістдесяти. Коротке сиве волосся, широкі долоні, уважний погляд людини, яка звикла спершу оглядати роботу, а вже потім братися за інструмент.
— Ви вчора порожнечу простукали? — запитав він.
— Майже по всій площі пізнішої кладки. Зверху проглядається стара арка. Я нічого не розбирав.
— І правильно. Ходімо подивимося.
Перш ніж зайти до будинку, Микола запропонував ще раз перевірити розміри. Вони пройшли вузьким проходом уздовж зовнішньої стіни. Від рогу до підвального віконця Левко розтягнув рулетку, а Микола записав відстань. Потім так само виміряли довжину стіни зсередини — від сходів до червоного прямокутника.
Різниця становила майже чотири метри.
— Товщина фундаменту забере частину, але не все, — пояснив Микола. — За кладкою має бути приміщення вздовж вітальні.
— А ширина?
— Побачимо після відкриття. З двору її точно не визначити.
Петро оглянув цоколь. Зовні він був суцільним: стара цегла, кілька забілених тріщин, жодного сліду вікна або вентиляційного отвору.
— Якщо там кімната, її робили внутрішньою, — сказав муляр. — Денне світло туди ніколи не потрапляло.
Левко замкнув хвіртку. Вони пройшли через будинок і спустилися до підвалу. Полагоджена лампа горіла під склепінням. Стелаж залишався відсунутим, тому червоний прямокутник було видно вже зі сходів.
Петро поставив скриньку на підлогу й кілька хвилин оглядав стіну, не торкаючись її. Спершу провів світлом уздовж вертикальних швів, потім присів біля нижнього ряду. Зіскоблив кінчиком шпателя трохи сірого розчину й розтер крихти між пальцями.
— Цю частину клали значно пізніше, — сказав він. — Основна стіна на вапні, а тут уже цементу додавали. Міцно зроблено.
— А арка справді є? — запитав Левко.
Петро підняв ліхтар до дугоподібної тріщини.
— Є. Із жовтої цегли. Це старий дверний отвір, закладений червоною. Якщо не поспішати, арку не зачепимо.
Він простукав кладку невеликим гумовим молотком. Звук у центрі був дзвінкіший, біля країв ставав коротким і глухим. Петро прислухався, повторив удари на різній висоті й відійшов на крок.
— Почнемо не зверху, а посередині. Виберемо розчин навколо однієї цеглини. Коли побачимо, що за нею, вирішимо, скільки можна зняти.
Микола показав на білий кабель, що перетинав закладений прохід.
— Спершу відведу лінію вбік. Вона під напругою.
Левко вимкнув автомат. Микола перевірив відсутність напруги, зняв кілька скоб і обережно відхилив кабель до старої частини стіни. Щоб він не заважав, закріпив його тимчасовими затискачами. У підвал з кухні протягнули подовжувач і під’єднали переносний світильник у захисній решітці.
Петро розстелив біля стіни щільну плівку. Поряд поставив два порожні відра: одне для розчину, друге для цілої цегли.
— Краще зберегти те, що знімемо, — пояснив він. — Якщо за стіною нічого немає або отвір доведеться закрити, матеріал знадобиться.
Левко хотів допомагати, але Петро зупинив його.
— Поки що тільки світіть. Тут ударом кувалди швидше, та нам швидкість ні до чого.
Він намітив цеглину на висоті грудей і взяв вузьке зубило. Перші удари були майже нечутними. Інструмент входив у шов на кілька міліметрів, відколюючи дрібні сірі крихти. Петро працював по периметру, раз у раз змінюючи кут. Пил осідав на плівці, та сама цеглина довго не ворушилася.
— Міцно тримається, — промовив Левко.
— Бо закладали не на рік і не на два.
— Можна визначити, коли саме?
— За одним розчином — ні. Скажу лише, що не вчора і не позавчора.
Петро змінив зубило на тонший сталевий стрижень. Коли верхній і бокові шви були очищені, він узяв цеглину спеціальними щипцями й легко похитав. Зсередини щось сухо обсипалося.
Микола підніс ліхтар ближче.
— Пішла.
Ще кілька обережних рухів — і цеглина повільно висунулася зі стіни. Петро втримав її обома руками та поклав у відро. На її місці залишився темний отвір завбільшки з долоню.
Усі троє завмерли.
З отвору потягло холодним, сухим повітрям. Воно мало слабкий запах пилу, старого дерева й давно замкненого приміщення, але звичної для сирого ґрунту вогкості не було.
Петро не дозволив одразу нахилятися до щілини. Він підніс до неї вузьку смужку паперу. Та ледь ворухнулася й знову повисла нерухомо.
— Сильного руху повітря немає, — сказав муляр. — Отже, вікна чи другого виходу, мабуть, теж немає.
Микола посвітив усередину. Промінь упав на цегляну стіну за кілька метрів і вихопив із темряви край дерев’яної полиці. Далі світло губилося.
— Там справді кімната, — тихо вимовив Левко.
Слова прозвучали не запитанням. Він дивився в чорний прямокутник і тримав телефон так міцно, що побіліли пальці.
— Кімната, — підтвердив Микола. — Не засипана.
Левко підніс телефон, але Петро затулив отвір долонею.
— Зачекайте з фотографіями. Зараз там видно тільки клапоть стіни, а спалах підніме пил. Відкриємо прохід — тоді знімете все приміщення як є.
Господар опустив телефон.
— Я просто хочу мати доказ, що ми нічого не пошкодили.
— Саме тому й не поспішатимемо, — відповів Петро. — Цеглу складаємо, уламки не кидаємо всередину, до речей не торкаємося.
Петро перевірив краї відкритого гнізда, переконався, що сусідні цеглини не просіли, й почав очищати шви навколо наступної. Тепер робота пішла швидше. Кожну цеглину він спершу звільняв від розчину, потім витягував на себе. Микола приймав її та складав біля стіни рівними рядами. Левко збирав уламки у відро.
Отвір розширювався повільно. Спершу крізь нього можна було просунути голову, згодом — плечі. Усередині залишалося темно, хоча підвальна лампа й переносний світильник горіли зовсім поряд. Електричного освітлення за кладкою не було: на стінах не проглядалося ані кабелю, ані патрона, ані вимикача.
Після п’ятої цеглини Петро зробив перерву. Вони піднялися нагору, залишивши двері підвалу відчиненими. Левко поставив на кухонний стіл чайник, але ніхто не поспішав наливати чай.
— Я все життя в цьому будинку, — повторив він. — Батько тут жив, дід жив. І ніхто не сказав про ще одну кімнату.
— Можливо, ваш батько теж не знав, — зауважив Микола.
— Стіну ж хтось заклав.
— Хтось знав, — відгукнувся Петро. — Питання — хто й навіщо.
Левко пригадав, що за дитинства підвал здавався йому більшим. Узимку тут зберігали картоплю, буряки й банки, а біля дальньої стіни стояли діжки. Проте стелаж завжди затуляв червону кладку. Батько забороняв його пересувати, пояснюючи, що ніжки можуть розсипатися від старості.
— Тепер думаю: може, він не через стелаж хвилювався, — сказав Левко.
— Не робіть висновків завчасно, — відповів Микола. — Ваш батько міг бачити лише те саме, що й ви: стару стіну за важкими полицями.
— Але ж хтось поставив їх саме там.
— У підвалі все ставлять попід стіни. Це ще нічого не доводить.
Левко відкрив на телефоні план будинку, який сфотографував у старій технічній справі. Лінії були нечіткими, частину написів не можна було прочитати. Під вітальнею значилася порожня площа без окремого входу.
— Оце вона? — він збільшив зображення.
Микола порівняв розташування стін із тим, що бачив унизу.
— Схоже. Але на плані приміщення не позначене як підвал. Можливо, його не обміряли або на той час прохід уже був закритий.
— Технічна справа пізня, — сказав Левко. — Її батько оформлював після смерті діда.
Петро поставив чашку на стіл.
— Спершу відкриємо. Тоді мірятимемо й думатимемо.
Коли вони повернулися вниз, повітря в отворі вже не здавалося таким застійним. Петро продовжив розбирати середні ряди, не торкаючись старої арки. За червоною кладкою виявився первісний дверний проріз із нерівними, але міцними боками. Жодна цеглина над ним не змістилася.
За годину отвір став достатнім, щоб людина могла пройти, пригнувши голову. Нижні два ряди Петро залишив на місці — вони утворювали високий поріг і не давали уламкам розсипатися всередину.
Він зібрав пил щіткою від країв отвору й уважно оглянув звільнені боки. У кількох місцях на старих цеглинах збереглися заглиблення від колишніх дверних завіс. На протилежному боці темнів вузький паз, куди, ймовірно, входив засув.
— Тут були справжні двері, — сказав Петро. — Відчинялися в цю кімнату. Перед кладкою їх зняли разом із дерев’яною луткою.
— Отже, приміщенням користувалися, — озвався Левко.
— Звичайно. Порожню яму дверима не закривають.
Микола посвітив на нижні ряди. Розчин там був таким самим твердим, але одну цеглину хтось колись установив боком. На ній не було ні напису, ні знака — лише темна пляма від вологи.
— Поріг знімемо пізніше? — запитав він.
— Коли переконаємося, що отвір стабільний. Сьогодні цього досить.
— Далі поки не чіпаємо, — вирішив він. — Спочатку перевіримо склепіння і те, що під ногами.
Він довгим держаком обережно торкнувся підлоги за порогом. Дерево не провалилося; під шаром пилу відгукнулася тверда поверхня. Петро посвітив угору. Над колишніми дверима трималася стара цегляна арка, а за нею починалося низьке склепіння кімнати.
— Стоїть міцно, — сказав він. — Але заходити по одному. І на речі не наступати.
Петро переліз через поріг першим. Зупинився одразу за отвором, перевірив підлогу й освітив кути. Потім зробив крок убік, звільняючи місце Миколі.
Усередині було прохолодніше, ніж у підвалі. Світло ліхтаря ковзало по голій цеглі, на якій збереглися світлі плями вапна. Кімната простягалася вздовж будинку приблизно на чотири метри, завширшки була трохи більш як три. Вікон не було. У стелі не виднілося жодного отвору, лише тонка тріщина й темні плями біля дальнього кута.
— Не торкайтеся нічого, — нагадав Микола Левкові, коли той збирався зайти. — Спершу зафіксуйте, як усе стоїть.
Левко переступив поріг і зупинився поряд. Кілька секунд він мовчки водив ліхтарем від стіни до стіни.
Ліворуч стояв вузький дерев’яний стіл, засипаний товстим шаром пилу. Поряд — простий стілець із високою спинкою. Біля правої стіни тягнулися дві полиці; на них темніли закриті банки, порожня гасова лампа та кілька невеликих згортків. У дальньому кутку лежала згорнута тканина. Між столом і полицями залишався вузький прохід.
Усе залишалося на своїх місцях. На пилюці не було свіжих слідів, окрім тих, які щойно залишили вони біля входу.
Микола присів, не сходячи зі звільненої смуги біля дверей. Пил лежав нерівномірно: біля стін товстішим шаром, посередині — тоншим. Під ним проглядалася цегляна підлога, укладена плазом. На окремих цеглинах залишилися темні прямокутники від предметів, які стояли тут багато років.
— Усередині сухіше, ніж у решті підвалу, — зауважив Петро.
— Бо немає вікна й ніхто не відчиняв двері, — відповів Микола. — Але дальній кут треба буде перевірити. Там по стіні сходить волога.
Левко освітив кут, не наближаючись до нього. Тиньк відстав вузькою смугою, проте кладка виглядала цілою. Ні свіжих тріщин, ні осипання вони не побачили.
— Тут ніхто не був відтоді, як заклали двері, — сказав Левко.
— Принаймні через цей прохід не заходив, — обережно уточнив Петро.
Микола провів світлом уздовж стін. Іншого входу не було. Цегла в дальній стіні лежала суцільно, без прямокутних швів або забитих ніш. Кімната справді опинилася відрізаною від підвалу.
Левко підняв телефон.
— Зніму зараз, поки ми нічого не порушили.
Він повернувся до отвору й зробив перший загальний кадр із порога. Потім присів, щоб умістити підлогу та склепіння, і сфотографував кімнату ще двічі — з лівого й правого краю проходу. Спалах на мить залив цегляні стіни білим світлом, після чого темрява знову зібралася по кутках.
Левко переглянув знімки, не збільшуючи окремих ділянок. На першому вмістилася майже вся кімната; на двох інших було видно розташування столу, полиць і проходу між ними.
— Час теж записався, — сказав він. — Якщо потім щось зрушимо, знатимемо, де воно стояло.
— Ближче не треба, — сказав Микола. — Цих знімків досить, щоб запам’ятати розташування. Окремі речі оглянемо, коли вирішимо, що робити далі.
Петро погодився. Він оглянув внутрішній бік арки й повернувся до підвалу. Його роботу на сьогодні було завершено: прохід відкритий, стару конструкцію не пошкоджено.
Левко ще раз повільно освітив кімнату. Промінь затримався на столі, перейшов на полиці й опустився до підлоги. Господар не рушав із місця, наче боявся одним необережним кроком змінити те, що зберігалося тут десятиліттями.
— Дід Семен користувався цією кімнатою? — запитав він.
— Поки що ми знаємо тільки те, що вона належить до його будинку, — відповів Микола. — Решта — припущення.
— Але навіщо залишати все й замуровувати двері?
Ніхто не відповів.
Микола попросив Левка посвітити нижче. Під столом, майже впритул до стіни, щось відбило промінь вузькою тьмяною смугою. Спочатку він подумав, що то край металевої посудини. Змінив кут ліхтаря — і серед пилу проступив рівний прямокутний бік.
— Там щось є, — сказав він.
Левко нахилився, але ближче не підійшов. На підлозі під столом стояла невелика металева коробка. Її кришку вкривав пил, кути потемніли від часу, а спереду виднівся маленький замок.
— Не чіпайте, — одразу попередив Петро з-за порога.
— Я й не збираюся.
Левко зробив крок назад. Кілька хвилин тому кімната була для нього лише невідомою частиною будинку. Тепер у ній з’явився предмет, який хтось навмисно закрив і залишив перед тим, як замурувати прохід.
— Вона могла опинитися тут пізніше? — запитав він.
Микола ще раз провів світлом по дальній стіні та кутах.
— Через інший вхід — якби він був. Але ми його не бачимо. Через цей прохід коробку занесли до того, як поклали цеглу.
— Тоді той, хто мурував, знав, що залишає її всередині.
— Або не знав, що лежить під столом, — зауважив Петро. — Не домислюйте. Спершу треба оглянути все спокійно.
Вони один за одним вийшли до підвалу, ступаючи лише по власних слідах. Петро ще раз перевірив арку та звільнені боки проходу. Левко затримався біля отвору й востаннє озирнувся.
Микола спрямував ліхтар на коробку. Замок залишався замкненим.
Щоб ніхто випадково не зайшов уночі, Петро поставив перед отвором широку дошку й закріпив її поперечною рейкою. Дошка не торкалася предметів усередині й легко знімалася.
— Сьогодні сюди більше не заходимо, — сказав Левко. — Я замкну двері підвалу.
— І нікому поки не розповідайте, — додав Микола. — Спершу розберемося, що знайшли.
Левко вимкнув переносний світильник. Кімната відразу зникла за темним проходом.
За дошкою, у темряві, залишилася закрита металева коробка.
