Ще працюючи в Москві, Микола з цікавістю стежив за появою нових технологій. Саме тоді мобільний Інтернет лише починав входити в повсякденне життя. Сучасних смартфонів ще не існувало — люди користувалися кнопковими телефонами, а доступ до мережі здійснювався через технологію WAP. Швидкість була невеликою, а кожен кілобайт коштував недешево, проте навіть це відкривало зовсім нові можливості.
Щоранку дорогою з гуртожитку на роботу Микола завантажував на телефон кілька сторінок роману про Гаррі Поттера. Поки поїзд метро віз його через багатолюдну Москву, він уважно читав, економлячи кожен кілобайт і чекаючи наступної поїздки, щоб завантажити продовження. В метро на той час інтернету ще не було, тому доводилося завантажувати дорогою до метро.
Один із сусідів по гуртожитку якось помітив, як Микола щоранку тицяє в маленький екран телефону ще до входу в метро. — Ти що, кожного разу молишся перед дорогою? — пожартував він. — Та ні, — усміхнувся Микола, не відриваючи очей від екрана. — Гаррі Поттера качаю, поки є зв’язок. У метро вже не буде. — Дивак, — похитав головою сусід. — Я б краще виспався зайву хвилину. — А я краще дізнаюся, чим закінчиться, — відповів Микола і сховав телефон у кишеню — саме заходили в метро.
Так, сторінка за сторінкою, дорогою на роботу і назад, він прочитав дві книги. Сьогодні це здається неймовірним, адже достатньо одного дотику до екрана, щоб отримати цілу бібліотеку. Але тоді навіть кілька сторінок тексту, завантажених на маленький екран кнопкового телефону, здавалися справжнім дивом.
Після роботи більшість хлопців поспішала до гуртожитку. Хтось хотів відпочити, хтось — подивитися телевізор, а хтось вирушав у місто просто прогулятися.
Микола ж часто обирав інший маршрут.
Майже щовечора він заходив до великих московських книжкових магазинів. Повільно проходив уздовж довгих полиць, уважно розглядаючи новинки технічної літератури. Особливо його притягували книги про комп’ютери, програмування, мережі та нове для більшості людей явище — Інтернет.
— Знову по книжки? — одного разу усміхнувся продавець, який уже впізнавав постійного покупця.
— Так. Хочу зрозуміти, куди рухається світ, — відповів Микола, гортаючи товстий довідник.
— Комп’ютери зараз міняють усе. Через кілька років без них буде важко уявити будь-яку роботу.
Микола лише кивнув. Він і сам відчував, що починається зовсім нова епоха.
В Україні тоді знайти таку літературу було майже неможливо. Ні в Житомирі, ні навіть у Києві вибір не йшов у жодне порівняння з московськими магазинами. Тому майже після кожної поїздки він повертався додому не лише з валізою особистих речей, а й зі стосом нових книжок.
Увечері, коли товариші збиралися біля телевізора або грали в карти, Микола сідав за стіл, розгортав щойно придбану книгу й занотовував найцікавіше у товстий зошит. Незрозумілі терміни він виписував окремо, намагаючись розібратися в кожному новому понятті.
— І не набридає тобі після роботи ще й учитися? — якось запитав один із колег, зазирнувши до кімнати.
Микола посміхнувся, не відриваючи погляду від сторінок.
— Робота годує сьогодні. А знання годуватимуть усе життя.
Тоді він ще не знав, що саме ці книги, привезені з Москви, невдовзі стануть основою його захоплення комп’ютерними технологіями, допоможуть опанувати нову справу й відкриють шлях у світ, який лише починав народжуватися.
Одного разу на полиці книжкового магазину Микола побачив книгу із промовистою назвою: «Як самостійно створити власний сайт». Він довго крутив її в руках, гортав сторінки, а тоді підійшов до каси. — Знаєте, для чого це купуєте? — спитала продавчиня, пробиваючи чек. — Поки що ні, — чесно зізнався Микола. — Але щось мені підказує, що знадобиться. Він навіть не уявляв, що саме з цієї книги почнеться його багаторічне захоплення комп’ютерними технологіями.
Парадокс полягав у тому, що власного комп’ютера він тоді ще не мав. Більше того — навіть не вмів ним користуватися. Довелося записатися на курси, де навчали основ роботи з комп’ютером. Кожне нове заняття відкривало перед ним можливості, про які ще кілька років тому годі було й мріяти.
Практикуватися Микола ходив до інтернет-кафе — так тоді називали комп’ютерні клуби з доступом до мережі. Година роботи за комп’ютером коштувала недешево, тому доводилося шукати способи економити кожну хвилину.
Вихід знайшовся несподівано.
Одного дня Микола придбав стареньку механічну друкарську машинку. Вона голосно цокотіла, але дозволяла працювати без поспіху й не витрачати дорогий час за комп’ютером.
Щовечора, коли в гуртожитку ставало тихіше, він сідав за стіл і годинами набирав майбутні статті, описи товарів і тексти для свого сайту. Металеві клавіші ритмічно вистукували рядок за рядком, а на столі поволі зростав стос акуратно надрукованих аркушів.
Якось сусід по кімнаті, почувши знайоме цокотіння, усміхнувся:
— Миколо, ти б уже ноутбук купив. А то стукаєш на тому музейному експонаті щовечора.
Микола, не припиняючи друкувати, лише посміхнувся.
— Ноутбук — річ хороша. Та поки що не по кишені.
Він на мить зупинився, витягнув готовий аркуш і вставив новий.
— А машинку купив один раз — і працюй скільки хочеш. Хоч до ранку. А в інтернет-кафе кожна хвилина коштує грошей.
— І що, воно того варте?
— Ще й як. У кафе я вже не думаю, що писати. Приходжу з готовими текстами, сканую сторінки, розпізнаю їх, зберігаю на дискету й одразу працюю над сайтом. За годину встигаю зробити те, на що без підготовки пішов би цілий вечір.
Сусід лише похитав головою.
— Хитро придумав…
— Не хитро, — усміхнувся Микола. — Просто коли грошей небагато, починаєш більше думати.
Саме так він працював місяць за місяцем. Кожна оплачена хвилина за комп’ютером була розписана наперед. Усе, що можна було зробити без комп’ютера, він виконував у гуртожитку. А коли сідав за клавіатуру в інтернет-кафе, не втрачав жодної секунди даремно. Саме така дисципліна й наполегливість поступово наближали його до здійснення власної мрії.
З кожним місяцем захоплення комп’ютерними технологіями ставало дедалі сильнішим. Незабаром Микола зрозумів, що постійно працювати в інтернет-кафе вже незручно. Заощадивши кошти, він придбав уживаний ноутбук. Для когось це була звичайна покупка, а для нього — початок нового етапу життя.
Вечорами, повернувшись із роботи до гуртожитку, він годинами вивчав мову HTML, освоював перші графічні редактори, навчався створювати вебсторінки й поступово будував свій перший сайт. Багато чого доводилося опановувати самостійно, методом спроб і помилок. Кожен новий успіх лише зміцнював бажання рухатися далі.
Згодом Микола зрозумів, що майбутнє пов’язане не лише з виробництвом, а й із новими інформаційними технологіями. Ще працюючи в Москві, він почав шукати можливість повернутися додому. Через Інтернет знайшов роботу в Житомирі й лише після цього наважився звільнитися.
Так завершився ще один важливий період його життя. Москва дала йому не лише професійний досвід і заробіток, а й відкрила світ комп’ютерів, Інтернету та сучасних технологій. Саме цей інтерес згодом визначить його подальший шлях і приведе до нових проєктів, які колись здадуться лише сміливою мрією.
Повернувшись із Москви у 2005 році, Микола вирішив здійснити задум, який народився ще під час роботи далеко від дому. Він дедалі частіше думав про те, що настав час працювати не на когось, а на себе. Набутий досвід, знання та бажання самостійно приймати рішення стали поштовхом до нового кроку.
Увечері, обговорюючи це рішення з Оленою на кухні, Микола довго крутив у руках чашку з чаєм, перш ніж наважився сказати головне. — Лєна, я тут подумав… а що, якби своє підприємство відкрити? Електромонтажне. — А не страшно? — Олена насторожено відклала виделку. — Ми ж тільки-но з Москви повернулись, ще на ноги стаємо. — Страшно, — чесно визнав Микола. — Але страшніше все життя на когось працювати й ні за що не відповідати. Спробую — якщо не вийде, знову найманим піду. — Ну, спробуй, — зітхнула Олена, а тоді все-таки усміхнулась. — Тільки хоч раз на тиждень удома вечеряй, підприємцю.
Так 30 листопада 2005 року з’явилося невелике електромонтажне підприємство «Сервіселектромонтаж». Роботи вистачало. У Житомирі активно будувалися нові магазини, офіси, виробничі приміщення та приватні будинки. Підприємство виконувало електромонтажні роботи, і замовлень було достатньо. Здавалося, що обраний шлях був правильним.
Протягом 2005–2008 років справа успішно розвивалася. Власний бізнес вимагав значно більше сил і відповідальності, ніж робота за наймом, але водночас дарував відчуття незалежності. Кожен новий завершений об’єкт був результатом власної праці, наполегливості та довіри замовників.
Та восени 2008 року світ охопила економічна криза. Вона швидко докотилася й до України. Будівництво майже зупинилося, багато проєктів було заморожено або скасовано. Великі житомирські електромонтажні підприємства, які до того працювали на масштабних об’єктах у Києві та інших великих містах, повернулися додому в пошуках замовлень. Конкуренція різко зросла.
Одного дня, переглядаючи список об’єктів, які один за одним скасовували замовлення, Микола зателефонував давньому знайомому — власнику невеликої фірми, з яким раніше ділили підряди. — Ну що, і в тебе тихо? — спитав Микола. — Тихо — це м’яко сказано, — гірко відповів той. — У Києві все стало, хлопці масово повертаються додому — конкуренція за роботу зросте, а заробітки можуть знизитися. Тримайся, Миколо, наскільки зможеш. — Та вже тримаюся, — зітхнув Микола, кладучи слухавку. — Питання тільки, наскільки надовго вистачить.
Для невеликого підприємства це стало серйозним випробуванням. Обсяг робіт стрімко скоротився, і з часом діяльність «Сервіселектромонтажу» довелося призупинити. Надалі підприємство ще не раз відновлювало роботу, коли з’являлися нові замовлення, але повторити успішний початок 2005–2008 років уже не вдалося.
Так Микола ще раз переконався, що доля окремої людини нерідко залежить не лише від її праці та здібностей, а й від великих економічних подій, які змінюють життя цілих держав.
У Курному Раїса залишилася сама. Після смерті Володимира життя змінилося. Раніше про багато домашніх справ вона навіть не замислювалася. Якщо перегоріла лампочка, зламався замок чи потрібно було щось полагодити, вона лише казала: — Володю, подивися… І він завжди знаходив час, щоб усе відремонтувати.
Тепер усе доводилося робити самій. Доглядати город, поратися по господарству, забивати цвяхи, міняти лампочки, вирішувати безліч дрібних побутових проблем, які раніше непомітно лежали на чоловічих плечах. Лише тепер Раїса по-справжньому усвідомила, скільки турбот щодня брав на себе Володимир.
Якось Микола, приїхавши на вихідні, застав маму на драбині біля стіни — вона намагалася сама прибити відірвану дошку. — Мамо, ви що, злазьте негайно! — злякано кинувся він до драбини. — Я ж сам зроблю, тільки скажіть, що. — Та бачу, що сам зробиш, — зітхнула Раїса, обережно спускаючись. — Тільки поки ви приїдете, поки скажете… а дошка он висить. Звикла я вже сама. — Дзвоніть одразу, як щось таке, — суворо промовив син, беручи молоток. — Не жіноча це справа — по драбинах лазити. — Всяка справа моя тепер, синку, — тихо відповіла вона. — Нема кому іншому.
Та змінювалася не лише її доля. Змінювалося й саме Курне.
Державні магазини, які колись були центром селищного життя, один за одним зачинялися. На їхньому місці відкривалися невеликі приватні крамниці та кафе. Роботи ставало дедалі менше. Багато родин виживали завдяки власним городам, домашньому господарству та молоку, яке продавали на ринку в Житомирі.
Молодь дедалі рідше збиралася в клубі. Колись тут лунала жива музика, відбувалися танці, концерти й святкові вечори. Тепер клуб майже спорожнів. Молоді люди шукали роботу далеко від дому. Одні їхали до Росії, інші — до Польщі, Португалії, Чехії, Італії та інших країн. Додому вони поверталися лише у відпустку, привозячи зароблені гроші, подарунки для рідних і сум за домом.
Поволі зникали й підприємства, які колись дали життя станції. Овочесушильний завод, де багато років працювали Володимир і Раїса, розібрали майже по цеглині. Замовкла нафтобаза. Припинив роботу Гортоп. Лише залізнична станція ще продовжувала жити своїм звичним ритмом, щодня зустрічаючи й проводжаючи потяги.
Роки невпинно брали своє. Діти давно створили власні сім’ї, підростали онуки. Раїса все рідше виходила за межі подвір’я, але й досі любила сидіти біля вікна, звідки було видно залізничну станцію. Потяги, що приходили й відходили, ніби відраховували час її життя.
Саме тут минула її молодість. Тут вона зустріла Володимира, створила сім’ю, народила синів, працювала, чекала чоловіка з роботи, проводжала дітей у доросле життя. Кожен куточок Курного зберігав для неї дорогі серцю спогади.
Одного вечора, коли Микола приїхав провідати матір, вони довго сиділи разом біля того самого вікна. — Мамо, може, до нас переїдете? У місті ж легше — і лікарня близько, і ми поруч, — обережно запропонував він. — Куди ж я від вікна цього, сину, — усміхнулась Раїса, не відводячи погляду від колії. — Тут кожен потяг мені знайомий, наче голос рідний. А в місті що — чужі вікна, чужий шум. — Та ми ж хвилюємось, — зітхнув син. — Знаю, що хвилюєтесь, — Раїса поклала долоню на його руку. — Тільки старе дерево як не пересаджуй — не приживеться. Буду тут доживати, де і Володя мій, і молодість моя.
У 2016 році Раїси не стало. Вона померла в лікарні, як колись багато років тому помер і її батько — Юхим Руденко.
Разом із Раїсою завершилася ціла епоха родини. Відійшло покоління, яке народилося ще до війни, пережило окупацію, післявоєнну відбудову, радянські десятиліття й стало свідком народження незалежної України.
Після похорону діти ще довго не розходилися. Стояли біля батьківської хати, мовчки дивилися на знайоме подвір’я, старі яблуні, стежку до криниці. Здавалося, що ось-ось відчиняться двері й мати, як завжди, покличе всіх до столу.
Перед від’їздом брати ще раз зайшли на подвір’я. Біля старої яблуні, яку багато років тому посадив батько, вони зупинилися мовчки.
Микола провів долонею по шорсткій корі.
— Пам’ятаєш, як тато її садив? Казав, що дерево переживе людину…
— Пам’ятаю, — тихо відповів Олександр. — І, бачиш, мав рацію.
Деякий час вони мовчали.
— Шкода, що ні тата, ні мами вже немає, — промовив Микола.
— Їх немає… Але все, чого вони нас навчили, залишилося, — відповів брат. — Воно тепер у нас, у наших дітях, в онуках.
Микола ще раз глянув на яблуню.
— Значить, недаремно вони прожили своє життя.
Брати мовчки попрощалися з місцем, де минуло їхнє дитинство. Попереду були нові дороги, нові домівки, нові покоління. Та куди б не закидало життя, у їхній пам’яті назавжди залишалися рідне Курне, батьківська любов і той міцний корінь, з якого виріс їхній рід.
Та попри всі труднощі життя не зупинялося.
Україна поступово змінювалася. У містах будувалися нові житлові квартали, відкривалися сучасні магазини, дедалі більше людей користувалися мобільними телефонами та Інтернетом. Здавалося, що країна поволі залишає позаду важкі дев’яності й упевненіше дивиться в майбутнє.
Так само змінювалося й життя родини Лихачів. Діти вже давно створили власні сім’ї, підростали онуки. Старше покоління дедалі частіше збиралося за одним столом, згадуючи минуле, а молодші більше говорили про майбутнє.
Микола дедалі глибше занурювався у світ комп’ютерних технологій. Робота, створення сайтів, нові знайомства й постійне навчання відкривали перед ним можливості, про які ще зовсім недавно важко було навіть мріяти. Разом із розвитком Інтернету дедалі ближчою ставала й давня мрія — більше дізнатися про історію власного роду.
Здавалося, після десятиліть випробувань Україна нарешті отримала шанс на спокійне життя. Люди будували будинки, відкривали власну справу, народжували дітей, планували майбутнє. Здавалося, попереду — роки миру, розвитку та добробуту.
Але історія ще не сказала свого останнього слова.
