Після розмови вчителя з Гнатом життя Олександра почало змінюватися.
Щоранку він вирушав до школи, долаючи кілька кілометрів польовими дорогами. Узимку пробирався через замети, навесні перестрибував калюжі, а восени йшов крізь холодний дощ. Проте жодна негода не могла змусити його залишитися вдома.
Гнат дедалі частіше помічав, що син відрізняється від інших хлопців. Поки однолітки говорили про коней чи ярмарки, Сашко розпитував про далекі міста, залізниці та нові машини, які починали з’являтися в країні.
У 1927 році в Курному відкрили короткострокові курси рахівників і діловодів при місцевому господарстві. Нова влада потребувала людей, які вміли не лише працювати на землі, а й вести облік, складати звіти та рахувати врожай. Для багатьох селян це були незрозумілі нововведення, але для Сашка вони стали справжнім шансом.
Коли вчитель запропонував йому вступити на курси, хлопець не міг заснути всю ніч. Він лежав на печі й дивився в темряву, уявляючи світ за межами хутора. Йому здавалося, що там, за далекими лісами та дорогами, існує інше життя — велике й незвідане.
Гнат довго вагався.
— А хто ж мені допомагатиме? — бурмотів він, сидячи ввечері біля столу.
Катерина мовчала, але бачила, як загоряються очі сина, коли мова заходить про навчання.
— Піде, — нарешті сказала вона. — Господарству ще буде кому дати раду. А така нагода випадає не кожному.
Восени Олександр став слухачем курсів.
Навчання проходило у старій будівлі неподалік від центру Курного. За грубими дерев’яними партами сиділи хлопці й дівчата із навколишніх сіл. Багато хто був старший за нього на кілька років. Усі вони прийшли сюди з різних причин: хтось шукав кращої долі, хтось хотів уникнути важкої селянської праці, а хтось просто прагнув знань.
Сашко одразу виділявся серед інших. Він швидко опановував арифметику, легко розбирався в таблицях та облікових книгах. Викладачі не раз ставили його за приклад.
Особливо подобалося йому працювати з цифрами. Поки інші плуталися в підрахунках, він знаходив правильну відповідь майже без помилок. Зошити були списані рівними рядками чисел, а поля — акуратними примітками.
Одного разу викладач дав слухачам складне завдання з обліку врожаю. Більшість групи просиділа над ним до вечора. Олександр закінчив роботу першим.
Старий викладач уважно переглянув записи й, відклавши зошит убік, сказав:
— Пам’ятайте мої слова, хлопче. Ви будете не простим писарем. Вам треба вчитися далі.
Ті слова надовго врізалися в пам’ять.
Повертаючись додому вузькою дорогою між пожовклими полями, Сашко думав про майбутнє. Вперше він відчув, що його життя може не обмежитися хутором над Тнею.
Попереду чекала невідомість. Попереду були нові міста, нові знання і нова країна, яка стрімко змінювалася.
Але тоді, восени 1927 року, він ще не знав, що вміння працювати з цифрами одного дня приведе його до посади колгоспного бухгалтера — і водночас стане частиною трагічної долі, яку готувала йому епоха.
Саме в той час у його житті з’явилася Гафія — донька коваля із сусіднього кутка села.
Коваля в Курному знали всі. Його кузня стояла біля дороги, і від ранку до вечора звідти долинав дзвін металу. Люди привозили підкувати коней, полагодити плуги чи вози. Поруч із суворим і кремезним батьком часто можна було побачити його доньку — струнку чорняву дівчину з ясними очима та довгою косою.
Гафія нерідко приходила до школи по молодшого брата, який навчався в молодших класах. Одного вечора, коли заняття на курсах уже закінчилися і слухачі виходили на подвір’я, вона випадково впустила з рук кілька зошитів.
Сашко першим кинувся допомогти.
— Дякую, — усміхнулася вона.
Він простягнув їй зошити й раптом відчув, що всі слова кудись зникли. Лише її усмішка ще довго стояла перед очима.
Гафія пішла до шкільної хвіртки, а він ще довго дивився їй услід.
Того дня арифметичні задачі вже не здавалися такими цікавими, а рядки в книжках чомусь постійно нагадували йому її усмішку.
Увечері, повертаючись додому польовою дорогою, Олександр уперше відчув, що в його житті з’явилося щось нове й незрозуміле. Щось, що не можна було порахувати, записати в зошит чи пояснити розумом.
І хоча він ще не наважувався зізнатися в цьому навіть самому собі, думки про Гафію відтепер дедалі частіше поверталися до нього.
Наступними тижнями він почав помічати її всюди.
То зустріне біля криниці, де вона набирала воду в дерев’яні відра. То побачить на недільному ярмарку серед людей. То помітить, як вона допомагає матері нести кошик із полотном до церкви.
Вони майже не розмовляли. Лише віталися коротким кивком голови або сором’язливою усмішкою.
Але для Олександра цього було достатньо, щоб потім увесь день згадувати кожну таку зустріч.
Одного зимового вечора після занять він затримався в школі довше за інших. Надворі вже сутеніло, а з неба сипав густий лапатий сніг. Коли хлопець вийшов на дорогу, то побачив біля воріт Гафію.
Вона стояла сама, кутаючись у стареньку хустку.
— Брата чекаєш? — нарешті наважився запитати Олександр.
— Чекаю, — усміхнулася вона. — Він знову десь забарився.
Кілька хвилин вони стояли мовчки, слухаючи, як падає сніг.
— Ти добре вчишся, — раптом сказала дівчина. — Учитель завжди тебе хвалить.
Олександр відчув, як почервоніли щоки.
— Та нічого особливого.
— Особливого, — заперечила вона. — Не кожному так легко даються науки.
Від цих слів йому стало тепліше, ніж від кожуха на плечах.
Невдовзі до воріт школи вибіг молодший брат Гафії — Петрик. Перекинувши через плече полотняну торбинку, він весело приєднався до них.
— Знову останній виходиш, — усміхнулася сестра.
— Учитель задачу показував, — виправдовувався хлопчик. — Я теж хочу навчитися так рахувати, як Сашко.
Сашко лише засоромлено посміхнувся.
Вони рушили засніженою дорогою. Петрик то біг попереду, залишаючи на снігу криві сліди, то відставав, розглядаючи замерзлі кущі обабіч шляху.
Поки хлопчик захоплено розповідав про свої шкільні пригоди, Гафія й Олександр говорили про навчання, про село і про майбутнє. Гафія розповідала про батькову кузню, де з ранку до вечора дзвенів метал, про іскри, що розліталися по темній майстерні, мов маленькі зорі, та про те, як любить навесні слухати спів жайворонків над полями.
Олександр ділився враженнями від книжок, які читав вечорами при світлі гасової лампи, і розповідав про свою мрію колись побачити велике місто з його широкими вулицями, залізницею та високими будинками.
Біля роздоріжжя Петрик раптом потягнув сестру за рукав:
— Ходімо швидше, тато казав не затримуватись.
Гафія кивнула й повернулася до Сашка.
— До побачення.
— До побачення, — тихо відповів він.
Вони пішли своєю дорогою, а Олександр ще довго дивився їм услід. Білий сніг повільно приховував сліди на дорозі, але слова й усмішка Гафії залишилися в його пам’яті надовго.
Минали місяці. Дружба між Олександром і Гафією ставала дедалі міцнішою. Вони вже не уявляли свого життя одне без одного. Коли випадала вільна хвилина, зустрічалися біля Тні, гуляли польовими дорогами або допомагали батькам по господарству.
Одного літнього вечора, коли сонце вже хилилося до лісу, Олександр наважився заговорити про те, що давно носив у серці.
— Гафіє, я хочу, щоб ми завжди були разом, — тихо сказав він.
Дівчина опустила очі й усміхнулася.
— І я цього хочу, Сашку.
Невдовзі Олександр заслав до коваля старостів. Батьки благословили молодих, і восени 1929 року вони побралися.
Весілля було скромним. За святковим столом зібралися лише найближчі родичі та сусіди. Говорили про молодих, бажали їм здоров’я, достатку й великої родини. Та поміж добрих слів усе частіше звучали й тривожні розмови про нові порядки, непомірні податки та чутки про майбутні зміни в селі.
Старші люди пригадували пережиті війни й революції та тихо казали, що насуваються непрості часи.
Олександр і Гафія намагалися не думати про тривоги. Вони були молодими, сповненими надій і віри в майбутнє. Попереду їм ввижався власний дім, дитячий сміх і спокійна праця на рідній землі.
Та доля вже готувала для них випробування, про які того осіннього дня ніхто не хотів навіть думати.
