Село Козацьке розкинулося серед родючих чорноземів Черкащини, неподалік старовинної Звенигородки, на мальовничих, порослих очеретом берегах невеликої річки Чичиркози. Його історія сягала корінням початку XVIII століття, а сама назва гучною луною нагадувала про вільне козацьке минуле цього краю — немов земля досі пам’ятала тупіт копит і бойовий клич предків, що давно лягли в неї і стали нею.
Навколишні безкраї поля, глибокі яри та затінені балки пам’ятали не одне покоління хліборобів. Вік за віком, у поті чола, вони обробляли цю щедру, але вимогливу землю — і земля, здається, теж пам’ятала їх. Кожну борозну, кожне зерно, кожне ім’я.
На початку ХХ століття Козацьке було великим, гомінким і людним. Напередодні революційних потрясінь тут проживало понад чотири тисячі мешканців. Гуркотіла земська школа, де дітлахи гризли граматику й штовхалися ліктями за місце біля вікна; кузні передзвонювали залізом на околицях; десятки вітряних млинів ловили крилами гарячі степові вітри. Великий винокурний завод наповнював літнє повітря солодкуватим духом бродіння. Окрасою ж села був розкішний палац і парк князів Куракіних — за стрункими липами ховалися мармурові лавки й фонтани, які давно вже ніхто не чистив, але які все одно стояли, мовчазні свідки чужої колишньої величі.
Та справжньою основою і сенсом існування для козачан залишалася земля-годувальниця.
Ритм життя підпорядковувався одвічному природному календарю. Навесні люди гуртом виходили в поле — вранці, коли туман ще лежав у балках молочними пластами, а перший жайворон уже зривався у прозоре небо.
— Гей, Федоре! — гукав через тин старий Омелько, спираючись на батіг.
— Ти своїх волів уже запрягав?
— А то! — відгукувався сусід, закидаючи на плечі мішок із зерном.
— Ще до схід сонця вийшов. Земля вчора добре підсохла, саме час.
— Добре, добре, — кивав Омелько, скоса позираючи на хмаринку, що пливла з півночі.
— Аби дощ не завадив.
— Хмара — не біда, — всміхався Федір.
— Дощ після сівби — то Божа ласка.
Влітку косили сіно під пекучим сонцем і жали хліб. Восени, зібравши врожай, рахували здобутки при тьмяних каганцях, і цей рахунок вирішував — буде родина сита чи ні, чи переживуть худоба й діти зиму.
Якось увечері, коли після важких жнив все сімейство зібралося за столом, молодший син поклав натруджені долоні на скатертину й запитав:
— Тату, а правда, що в місті люди живуть, не знаючи поля?
Батько довго мовчав. Дивився у вікно, де над чорним горизонтом займалися зорі — одна, друга, цілий рій.
— Живуть, сину. Тільки ти в них не питай — чи щасливі.
Саме тут, у незаможній селянській родині Федора та Одарки Руденків, у бурхливому 1906 році народився син Юхим. Федір господарював у полі, доглядав худобу, а Одарка вела домашнє господарство, виховувала дітей і підтримувала родину в нелегкі часи — тиха, незламна, як верба над водою: гнеться, але не ламається. Саме від них Юхим успадкував працьовитість, витривалість і звичку не боятися труднощів. Не зі слів — зі щоденного прикладу. Батько, який вставав до сходу сонця і лягав після заходу. Мати, чиї руки ніколи не знали спокою.
Дитинство Юхима минало серед безкраїх ланів золотої пшениці, соняшникових морів, що повертали голови за сонцем, та затишних батьківських садків, де в серпні гнулися гілки під тягарем яблук і пахло медом та теплою землею. Родина Руденків не належала до заможних господарів. Власного наділу землі мали обмаль, тому кожен клаптик вимагав важкої, мозолястої праці всієї сім’ї — від найстаршого до найменшого.
Змалку Юхим пізнав справжню ціну шматка хліба. Пам’ятав, як одного разу, втомлений після цілого дня на городі, сів на межі й дивився на свої долоні — червоні, пухирясті, чужі. Мати підійшла, мовчки взяла їх у свої.
— Болить? — запитала тихо.
— Трохи, — збрехав він.
Вона усміхнулася — якось сумно і водночас тепло — і сказала те, що Юхим запам’ятав на все життя:
— Хороший біль, синку. Це земля з тобою знайомиться.
Він ріс допитливим, кмітливим і надзвичайно рухливим хлопцем. Разом із сільськими дітлахами годинами пропадав у полях та ярах, досліджуючи кожен куточок рідного села. Найбільше любив літо — коли після важкої підліткової роботи, після випасу худоби, носіння води чи прополки городу, можна було босоніж бігти з друзями до Чичиркози. Вода в річці була холодна навіть у серпні. Хлопці виходили на берег тремтячими, посинілими від купання, але щасливими — так щасливими, як уміють бути лише діти, яким невідомо, що попереду.
Та безтурботним це дитинство назвати було не можна.
Перша світова війна прийшла в Козацьке не гарматним громом — вона прийшла тишею. Чоловіки зникали з подвір’їв один за одним, і жінки проводжали їх, притискаючи до грудей і дивлячись услід доти, доки пил на дорозі не осідав. Федір повернувся — але не таким, яким пішов. Сидів увечері довго, дивився у вогонь і мовчав. Юхим боявся його запитувати.
Потім спалахнула революція 1917 року, за нею — запекла боротьба за українську державність та вихори кривавої Громадянської війни. Через Звенигородщину, яка палала повстаннями, раз у раз проходили різні війська: то німці, то червоні, то білогвардійці, то загони місцевих повстанських отаманів. Влада у Козацькому змінювалася чи не щомісяця — кожна зі своїм прапором, своїми гаслами і своїм розумінням справедливості.
Якось уночі Юхим прокинувся від важкого гупотіння чобіт на вулиці. Крізь щілину в ставні він бачив смолоскипи і чув чужу лайку. Батько стояв посеред хати в сорочці, не рухаючись, і тримав матір за руку.
— Федоре, хто це? — ледь чутно прошепотіла вона.
— Тихо, — відповів він так само тихо.
— Хто б не був — тихо.
Вони простояли так до світанку. Ніхто не стукав. Але Юхим того разу так і не заснув — лежав з відкритими очима і слухав, як десь далеко стихає кінський тупіт.
Місцеві жителі опинилися між кількох вогнів, намагаючись просто вижити, вберегти свої оселі від грабунку, а родини — від кулі чи тифу. Ця наука — мовчати, терпіти, чекати — увійшла в кров цілого покоління. І Юхим, сам того не усвідомлюючи, вбирав її разом із повітрям рідного Козацького.
Мати тихо поставила на стіл глечик із молоком і перехрестилася на образи. Більше ніхто нічого не казав. Слова були зайві — вони й так розуміли одне одного, як розуміють ті, хто разом зустрічає світанки і разом вечеряє при гасниці.
Взимку лагодили реманент, доглядали худобу й довгими вечорами розповідали дітям про діди-прадіди. Про козацьку волю, що десь іще блукала між снігами, ніяк не могла знайти спокою. Про тих, що давно пішли, але чиї руки ніби досі лежали на цій землі — важкі, натруджені, вірні.
Праця була виснажливою, часом непосильною. Але саме вона тримала людей на світі. Годувала великі родини. Давала крихку надію на краще майбутнє — таку ж тендітну і живучу, як перший паросток крізь мерзлу землю.
Тоді ще ніхто не знав, що незабаром велика історія прийде прямо в ці хати. І що саме ця земля — така рідна, така звична — стане свідком усього, чого люди не хотіли б пам’ятати, але не мають права забути.
На початку 1920-х років у краї остаточно утвердилася радянська влада. Для одних селян, які вже встигли звикнути до власної землі, це принесло тривогу, нові податки та безцеремонне втручання держави у звичний, споконвічний устрій. Для інших — особливо для бідняцьких, незаможних родин, таких як Руденки, — нова епоха видавалася омріяним шансом на справедливість, рівність та небачені раніше можливості. Одні боялися. Інші сподівалися. А більшість просто чекала — мовчки, як чекають на погоду: чи вдарить мороз, чи пронесе.
Старше покоління з острахом дивилося в майбутнє. Молодь же, яка підростала, жадібно вбирала нові гасла — яскраві, гучні, як ярмаркові афіші. Слова про рівність і братерство лягали на молоді серця легко, бо молоді серця ще не знають, яка відстань буває між словом і ділом.
Одного вечора, коли сутінки вже згустилися над селом і перші зорі проколювали небо, Юхим сидів на призьбі під солом’яною стріхою — начебто просто так, відпочиваючи після роботи. Насправді ж він слухав. Батько з сусідом Михайлом курили самокрутки з міцного самосаду, і дим тягнувся в нерухомому повітрі сизою цівкою.
— Кажуть, Федоре, тепер усе по-новому буде, — стиха говорив Михайло, не дивлячись на співрозмовника, ніби звертався до темряви.
— Панську землю буцімто назовсім віддали. Але й податки загинають — ого-го як загинають. Ще гірше, ніж за пана, кажуть люди.
— Люди багато чого кажуть, — відповів батько. Помовчав, затягнувся.
— Побачимо.
— Та як же — побачимо?
— Михайло нахилився ближче, знизив голос іще більше.
— Он у Семена Хоменка вже двічі зерно описували. Двічі! А він не куркуль — сам оре, сам сіє.
— Знаю, — важко зітхнув Федір. Підняв очі на небо — зоряне, байдуже, велике.
— Влада приходить і відходить, Михайле. А нам цю землю орати — хоч за царя, хоч за більшовиків, хоч за чорта лисого. Головне одне: щоб людям жилося краще і щоб кров не лилася. Більшого я не прошу.
Михайло довго мовчав, докурюючи.
— Дай Боже, щоб так, — промовив нарешті і сплюнув убік.
Юхим сидів нерухомо, боячись поворухнутися. Батькові слова — прості, без жодної гучності — чомусь пробирали до кісток більше, ніж найзапальніші промови на сільських зборах. Тоді, юнаком, він ще не міг збагнути чому. Не усвідомлював, що виросте в час, коли ця нова, незбагненна влада ламатиме й переписуватиме долі мільйонів, а його власне життя стане невіддільною частиною великої й суворої історії. Він тільки дивився, як догоряє батькова самокрутка, і думав про щось своє — далеке, розмите, ще безіменне.
Юхим Руденко дорослішав разом із новою епохою — гучною, строкатою, схожою на ярмарок, де всі кричать одночасно і ніхто нікого не слухає. Епоха НЕПу принесла в село дивне, суперечливе пожвавлення: знову відчинилися крамниці, замайоріли вивіски, з’явилися торговці з валізами та портфелями, яких раніше тут не бачили. Старий світ, про який батьки згадували з сумом чи острахом, невідворотно відходив у минуле — як відходить повінь, залишаючи після себе намул і змінені береги. Замість нього приходив інший — затятий, галасливий, сповнений червоних прапорів, гучних гасел та заманливих обіцянок, від яких у молодих голів паморочилося.
У Козацькому дедалі частіше і голосніше почали говорити про комсомол. На стовпах з’явилися листівки з бадьорими хлопцями і дівчатами, що дивилися кудись угору — туди, де, мабуть, і мало бути те саме світле майбутнє. Для сільської молоді все це було ковтком свіжого повітря, чимось небаченим і динамічним.
Комсомольців ставили усім за приклад: вони організовували лікнепи — гуртки ліквідації неписьменності, куди зганяли й охочих, і неохочих, —_ставили вистави у сільбуді, де в залі пахло махоркою і новофарбованими лавками. Їм доручали важливі громадські справи, і вони ходили з цим дорученням гордо, як із медаллю на грудях. Найактивніших держава відправляла на навчання до міст — і ті поверталися іншими людьми: у новому одязі, з новими словами на вустах, з тим особливим виразом обличчя, який буває у людей, котрі побачили дещо більше за рідне село. А декого навіть рекомендували на керівні посади в сільраду — і це вже було зовсім неймовірно, адже ще вчора такі самі хлопці, як усі, ганяли босоніж по вулиці.
Юхим спостерігав за всім цим із тією особливою увагою, яка притаманна людям, що ще не вирішили, але вже майже вирішили. Він бачив, як односельці один за одним подають заяви, як на зборах обирають ватажків, як нові люди отримують нові можливості. І щось у ньому — молоде, нетерпляче, жадібне до життя — починало відповідати на це поривом.
Одного погожого вечора Юхим повертався з поля разом зі своїм найближчим товаришем Петром. Сонце сідало за обрій, фарбуючи хмари в багрянець і розплавлене золото, довгі тіні тяглися через дорогу, і в повітрі вже відчувався той особливий вечірній запах — прохолодної землі, скошеної трави і десь далеко — чийогось диму.
— Чув, Юхиме? — заговорив Петро, збиваючи лозиною придорожній пирій.
— У неділю в клубі знову будуть комсомольські збори. Половина наших хлопців із кутка вже заяви написали.
— Чув, — стримано відповів Юхим, не зупиняючись.
— Ну і що думаєш?
— Батько каже, що дід-прадід без усяких комсомолів вік прожили і людьми були.
Петро зупинився, схопив товариша за рукав.
— Ей, знайшов що згадати! — сказав він із тією гарячою переконаністю, яка буває лише у вісімнадцять років.
— Дід-прадід і за кріпаків жили — то що тепер, назад у ярмо? Раніше жили за царя та пана. А тепер часи інші, розумієш? Хто хоче чогось досягти в цьому житті, вибитись у люди — тому треба йти вперед, з усіма разом.
Юхим мовчав. Дорога стелилася попереду — пряма, порохова, така сама, якою він ходив сотні разів. Але щось у Петрових словах зачепило.
— Думаєш, варто? — зупинився він нарешті.
— А чому ні?
— Петро поклав йому руку на плече.
— Он голова сільради на мітингу прямо сказав: молодь повинна будувати нове життя, руйнувати старі забобони. Може, якщо себе покажемо, і нас кудись направлять учитися? У місто, на агронома чи інженера!
— Він знизив голос, ніби довіряв таємницю.
— Хіба тобі не хочеться більшого, Юхиме? Хіба не набрид плуг і оте вічне — сій, жни, молоти?
Юхим не відповів. Але Петро, мабуть, прочитав відповідь на його обличчі, бо усміхнувся і більше не наполягав.
Вони йшли мовчки. Десь у балці вже починав свою одноманітну пісню цвіркун, і перша зірка проколювала небо над чорним краєм поля.
Слова товариша влучили в ціль. Юхимові до нестями подобалася думка побачити світ за межами рідного Козацького — міста, залізниці, незнайомі вулиці, книжки, яких тут не знайдеш. Хотілося вивчитись, носити міську одежу, розмовляти з людьми про речі більші за врожай і ціну на зерно. Бути не просто звичайним селянином, який не бачить нічого, крім плуга та хвоста коня, а людиною, яка творить зміни. Хіба це погано — хотіти більшого?
Увечері родина зібралася за столом. Мати розливала борщ, менші діти штовхалися ліктями, десь за стіною важко зітхала корова. Звичайний вечір, яких було тисячі. Але Юхим увесь час ходив поглядом до батька — і ніяк не міг почати.
Нарешті, коли мати пішла по хліб, він поклав руки на стіл і сказав — тихо, але твердо:
— Тату… Я в комсомол вирішив вступити. Заяву подаю.
У хаті запала тиша. Навіть менші діти притихли — відчули щось у повітрі, як відчувають діти, коли дорослі говорять про важливе. Чути було тільки, як цокає старий ходильник на стіні — байдуже, мірно, ніби нічого не сталося.
Батько повільно відклав дерев’яну ложку. Витер вуса. Довгим, важким поглядом подивився на сина — не сердито, але так, що Юхим відчув, як шия стає гарячою. В батькових очах читалося багато всього одразу: і тривога, і сум, і те особливе розуміння, яке приходить до людини, що вже бачила, як змінюється світ, і знає — не спиниш.
— У комсомол, кажеш… — тихо промовив Федір Руденко.
Пауза. Ходильник цокав.
— Що ж, ти вже дорослий, Юхиме. Якщо вирішив — вступай, тримати не буду.
— Він поклав руки на стіл, і Юхим побачив, які вони натруджені — ці руки, що все його дитинство орали, будували, лагодили.
— Новий час. Тепер вам його будувати. Тільки пам’ятай мою заповідь. Одну. Куди б не привела тебе ця влада, які б зірки чи посади тобі не дали — завжди залишайся людиною. Не кривдь слабшого. Не будуй свого щастя на чужому горі.
Юхим дивився на батька і відчував, як щось здавлює горло.
— Пам’ятатиму, тату. Обіцяю.
Федір кивнув. Знову взяв ложку. Більше нічого не сказав — але цього й не треба було.
Мати повернулася з хлібом, поставила на стіл, перехрестилася на образи. Вечеря тривала. Ходильник цокав. А Юхим сидів і думав про те, що щойно переступив якийсь невидимий поріг — і назад вже не повернеться.
Тоді він ще не знав, наскільки пророчими виявляться прості батьківські слова. Доля ще тільки готувала свої уроки.
Тоді, у тихій сільській хаті, при каганці, що тремтів від протягу, юнак ще не міг знати, наскільки пророчими й життєво важливими виявляться ці прості батькові слова. Ще не міг знати, що доля готує не один злам, а цілу низку — і кожен болючіший за попередній. Але поки що він просто сидів за столом, слухав, як цокає ходильник, і відчував у грудях те особливе, тривожне і солодке передчуття великого життя, яке ось-ось почнеться.
У середині 1920-х років Юхим Руденко офіційно став комсомольцем. Активний, енергійний, звиклий до праці й наділений природним розумом, він швидко завоював авторитет серед однолітків та місцевого активу. На зборах говорив чітко і по суті — без зайвих слів, але переконливо. На суботниках працював до кінця, не відлинював. До нього прислухалися старші, за ним тягнулася молодь. Таких людей нова влада вміла помічати.
Він щиро вірив у світле майбутнє, яке обіцяли збудувати більшовики, — вірив так, як вірять у молодості, коли слова ще не встигли розійтися з ділом і коли найлегше прийняти чуже бачення світу за власне. Ця віра давала силу, наповнювала кожен день змістом і відчуттям потрібності — відчуттям, що ти не просто живеш, а робиш щось важливе, береш участь у чомусь більшому за себе.
Згодом Юхим зробив наступний, цілком логічний крок — став членом Комуністичної партії. Остаточно і безповоротно пов’язав свою долю, кар’єру та саме життя з радянською владою та її залізними ініціативами. Для нього це не було розрахунком — це було переконанням. Різниця між цими двома речами здається великою. Але часом саме вона визначає все.
Спереду на нього чекало велике, невідоме життя. З його злетами і провалами, з гордістю і соромом, з вибором у ті миті, коли хочеться, щоб вибору не було. Козацьке залишалося позаду — поле, річка, батьківська хата, запах самосаду на вечірньому подвір’ї. Але батьківські слова йшли разом із ним.
Чи пам’ятатиме він про них у потрібну мить — покаже час.
